Скіфська чаша

— Є версія, Сергію, непробивна версія, і я певен, що все так і сталося. Бачив, вікно, ліве вікно в кабінеті не зачинене, я питав у директора, увечері весь час було розчахнуте, хтось протестував, бо тягнуло, та не зачинили: в кімнаті задушливо, особливо, коли дев’ятнадцять… Розумієш, вікно розчахнуте, хтось сидить під ним, вимикається світло, він хапає чашу й викидає на вулицю, де її підхоплює співучасник.

— Світло на замовлення не вимикається, — заперечив Хаблак. — Мусить бути і третій, який зіпсував запобіжники.

— Так, — погодився Зозуля, — третій — Власюк. Непомітно виходить з кабінету, замикає дроти, а в цей час чашу викидають. Вікна кабінету виходять на бульвар, під ними газон, далі тротуар. На газон і викинули: трава й квіти, я дивився з вікна, чашу можна спокійно викинути не пошкодивши. До речі, потім, вийшовши з видавництва, підібрати її — і будь здоров.

— А що, може бути!.. — запалився Хаблак. — Треба обдивитися газон. Пішли, Федоре, твоя версія починає подобатися мені.

Капітан наказав загнати на тротуар службову “Волгу”, шофер увімкнув фари, вони із Зозулею обстежили кожен квадратний метр газону під вікнами кабінету, проте не знайшли жодного сліду. З тим і повернулися до управління.

Хаблак подзвонив Каштанову, і полковник порадив йому їхати додому, мовляв, завтра буде видніше й на свіжу голову краще міркується. Тим більше, що Марина вже, певно, зачекалася, а їй хвилюватися зараз протипоказано.

Хаблак знав це, либонь, не гірше за Каштанова: дружина чекала дитину, за їхніми розрахунками це мусило трапитися приблизно через місяць. Зважаючи на це, капітана не обтяжували складними справами, він відчував це й потихеньку сердився — теж знайшлися уболівальники за сімейне вогнище, хоча, як не кажи, сердечність товаришів розчулювала його. Ось і зараз — хто знав, що справа виявиться, мабуть, заплутаною і важкою? Та й ще із скіфською чашею, котра коштує нечувані гроші?..

Гадали — така собі вульгарна крадіжка чи навіть жарт. Хаблак якраз чергував по карному розшуку, йому й довелося їхати на випадок. А з’ясувалося…

Марина вже спала, коли капітан повернувся додому. Щоб не розбудити, він приліг на вузькій кушетці на кухні — що поробиш, квартира однокімнатна, не розженешся, й так доводиться лавірувати між меблями. А скоро треба ставити ще дитяче ліжко…

Хаблак довго крутився, поки заснув, — усе обмірковував, як краще підступитися до справи, — і нічого не міг придумати.

Прокинувся рано, збігав до гастроному, купив масла, молока та яєць, м’ясо й ковбаса були в холодильнику — на обід вистачить і Марині не доведеться тинятися в магазинах. Хай краще погуляє по набережній: хоча й кінець вересня, а погода як на замовлення, справжнє бабине літо і хлопці ще купаються в Дніпрі.

Хаблакові й самому захотілося скупатися, та вже не встигав: мусив бути о дев’ятій у Каштанова. Нашвидкуруч поснідав і поспішив до автобуса.

Біля чергового на нього вже чекав Хоролевський. Мабуть, він зовсім не спав уночі: під очима мішки, обличчя несвіже, очі втомлені.

Капітан провів археолога до своєї кімнати, подзвонив до Каштанова і, дізнавшись, що полковника викликав начальник управління, почав непоспішливу розмову. Власне, розмови не вийшло, та й яка може бути розмова із знервованим та засмученим чоловіком, котрий, до того ж, ще й картає себе?

Нарешті Хоролевський пішов, до кімнати Зазирнув Зозуля, він по-змовницькому підморгнув Хаблакові й запитав:

— Ну як, Сергію, надумався?

Хаблак лише знизав плечима — Зозуля присів біля столу й почав швидко, уважно зазираючи Хаблакові у вічі й намагаючись вловити, що думає капітан:

— Вони змовилися, типова змова, але все зшите білими нитками, й ми розколемо їх одразу. На цього Власюка натиснути — не може не розколотися, лише він виходив з кабінету й більше ніхто не міг вимкнути світло.

Власне, він казав те саме й вчора, однак Хаблак слухав Зозулю не без цікавості й задоволення, бо лейтенантові думки в чомусь збігалися з його власними, то більше, що, згадуючи вчорашню розмову з Власюком, відчував якесь незадоволення, точніше, не був упевнений, що провів її в потрібному тоні: навіть гадав, що пішов у Власюка на повідку й даремно симпатизував цьому піжонові в модних джинсах і неймовірно розкішній жовтій шкіряній куртці.

Ще вночі, аналізуючи Власюкові відповіді і його поведінку, Хаблак відзначив багато суперечностей, тепер же був упевнений, що редактор казав неправду й навмисно заплутував його — зрештою, він має можливість з’ясувати це сьогодні при повторній розмові, точніше, допиті, бо вся поведінка Власюка насторожувала, і балакати з редактором тепер треба було зовсім офіційно, з протоколом, попередженнями про неправдиві показання тощо.

Хаблак не встиг викласти свої міркування лейтенантові — задзвонив телефон, і секретарка покликала їх до Каштанова.

Полковник сидів не за столом, а на дивані біля журнального столика й пив мінеральну воду. Останнім часом скаржився на шлунок, лікарі рекомендували йому “Єсентуки”. Каштанов спробував, і вода й справді допомогла йому, тому полковник серйозно ставився до цієї процедури. Як на Хаблака, “Єсентуки” з її сірчано-водневим присмаком можна було пити лише з примусу, але до всього звикаєш: полковник аж прицмокував од задоволення і вигляд мав спокійно-умиротворений, буцім на всьому світі не існувало нічого кращого від кавказької мінеральної води.

Махнув рукою, запрошуючи сідати, а склянку, як здалося Хаблакові, відставив із жалем і мовив:

— Генералові дзвонили з академії, сам віце-президент, сподіваюсь, вам про щось говорить цей дзвінок?

Хаблак поворушився на стільці й відкрив рота, щоб відповісти.

— Генерал покладається на вас. Він узяв справу із скіфською чашею під особливий контроль. Крім того, мусить щоденно доповідати про неї… — куди, Каштанов не повідомив, лише багатозначно помахав рукою над головою. — Тому прошу вас докласти всіх зусиль.

Хаблак подумав, що полковник міг не казати цього: він звик завжди працювати з повною віддачею, не дивлячись на те, йшлося про затримання дрібного злодюжки чи знешкодження озброєного бандита. Однак зрозумів і Каштанова: всі ходимо під начальством і мало радості щоденно доповідати, що справа стоїть на місці, зайве нагадування не зашкодить.

Хаблак відповів:

— Здається, є вже зачіпка, Михайле Карповичу, і, може, навіть сьогодні щось з’ясується.

— Доповідайте, — наказав Каштанов.

Хаблак, скоса зиркнувши на Зозулю, розповів про хід учорашнього пошуку, наголосивши на лейтенантовій версії. Полковник слухав, час од часу киваючи головою, наче погоджувався з усім мовленим. Зозуля аж почервонів од задоволення — засовався на стільці й втупився в Каштанова, чекаючи схвальних слів, та полковник, трохи подумавши, мовив зовсім без ентузіазму:

— Все може бути, але ж ви самі казали: хтось вимагав зачинити вікно, якщо б під ним сиділа жінка, вона б точно зачинила — куди тоді викидати чашу? А злочин явно підготовлений, і підготовлений кваліфіковано, готували його люди не без кебети й мусили зважити на всі обставини. А раптом пішов би дощ — тоді вікно б обов’язково зачинили…

Зозуля витягнувся на стільці, як школяр, який добре вивчив урок і якому нетерпеливиться одержати похвалу від учителя. Хаблакові здалося, що лейтенант зараз підведе руку, проте до цього не дійшло, полковник помітив Зозулину нетерпеливість, посміхнувся куточками губ і дозволив:

— Ну, що вам прийшло в голову, лейтенанте?

— Треба попитати в директора видавництва, хто не хотів зачиняти вікно. І взагалі, може, хтось згадає…

Каштанов на знак згоди нахилив голову. Порадив:

— “Жук”… “Жук”, яким замкнули електромережу. Треба знайти.

Хаблак заперечив:

— Навряд чи. Заховав до кишені, а потім десь викинув.

— Угу, — ствердив полковник. — І так могло статися. Але злочинець, як правило, намагається одразу позбавитися всього, що може кинути, на нього підозру. Попросіть співробітників видавництва, пошукають у кімнатах. І біля будинку.