Есесівські мільйони

О, вже і Каммхубель припхався в Ганновер — це остаточно розізлило Гюнтера. Совають носа не в свої справи, теж філософи, інтелігенція, розкудкудакались. Боже мій, як погано тхне від нацистських грошей!” А ти не нюхай!

— Тож не барімося, — сказав Карл.

Гюнтер обережно вийшов за двері. Пробіг коридором, озирнувся, завертаючи, й пострибав через приступки вниз.

…За столиком Пфердменгеса сиділо двоє чоловіків. Полковник танцював з якоюсь розмальованою дівчиною. Сівши на місце, жадібно випив шампанського, вказав Гюнтерові на чоловіків:

— Оце мої старі друзі. Отой рудий — Ганс, а цей — колишній, хоч, правда, всі ми колишні… Курт, мій однополчанин.

— На хвилинку, гер Пфердменгес, — спробував відкликати його Гюнтер, — нагальна справа.

— Називай мене просто полковником, — недбало поплескав його по плечу Пфердменгес. — Ніяких справ, сьогодні відпочиваємо.

Чоловіки схвально закивали. Гюнтер нахилився до вуха Пфердменгеса, прошепотів:

— Хочете втратити свої п’ятсот тисяч?

Той подивився на нього нерозуміюче, нарешті вміст сказаного дійшов до його свідомості.

— Я не люблю таких жартів!

— А я не жартую.

Полковник потер чоло. Налив повну склянку води, випив.

— Ходімо!..

— А як ми? — запитав Курт.

— Пийте. Я заплачу.

Дізнавшись про розмову Карла з Аннет, полковник розлютився.

— Я придушу його, як цуценя! — підніс кулаки. — Ніхто ще безкарно не ошукував Пфердменгеса!

— Вам хміль ударив у голову, — обірвав його Гюнтер. — Можливо, ви і справді придушите його, та ганноверська поліція вже через кілька годин викриє вас. І замість п’ятисот тисяч — тюрма.

— Але ж не можна безкарно робити такі речі! — гарячкував полковник.

— Є спосіб збільшити вашу долю в десять разів! — не дослухав його до кінця Гюнтер.

— П’ять мільйонів?.. — полковник зблід.

— Так, п’ять мільйонів… Зараз ми поїдемо… тут неподалік… Але з умовою: виконуватимете все, що я накажу!

— Згода! — мовив той шанобливо. Гюнтеру здалось, полковник виструнчиться й клацне каблуками. Що ж, за п’ять мільйонів це можна…

“Фольксвагена” на стоянці не було — Карл поїхав до Каммхубеля. Піймали таксі, й через десять хвилин Гюнтер натиснув кнопку дзвінка біля хвіртки, що вела до будинку Йоахіма Шліхтінга.

Вийшов слуга у супроводі вівчарки. Пес кидався на чавунну огорожу і хрипів, захлинаючись од люті. Слуга підозріло роздивлявся здалеку, запитав:

— Хто?

— Полковник Пфердменгес і пан Велленберг. Дуже важлива й термінова справа. Вибачтесь перед паном Шліхтінгом, але ми не маємо іншого виходу.

Слуга скоро повернувся і загнав вівчарку до приміщення.

— Прошу, пан Шліхтінг чекає на вас.

Йоахім Шліхтінг стояв посеред великого холу з килимом на всю підлогу, і це робило його ще вищим — буцімто хробак якось примудрився стати на хвіст і завмерти. Мовчав, розглядаючи відвідувачів. Гюнтер не витримав і почав перший:

— Сьогодні ви зустрічалися з людиною, яка вимагала від вас дві цифри шифру…

Шліхтінг нахилився трохи й так застиг, немов Пізанська башта. Затим прорипів невдоволено:

— Я не люблю шантажистів, панове. Якщо ви прийшли тільки за цим, вважатимемо розмову вичерпаною.

Гюнтер показав на полковника.

— Це штандартенфюрер СС Людвіг Пфердменгес. Він назве вам пароль, про який дізнався той чоловік… Ну, той, що був у вас сьогодні.

— Так, — ствердив упевнено полковник. — “Гарно навесні в Арденнському лісі”. Чи ви ніколи не їздили туди о цій порі року? — Додав від себе єхидно.

Шліхтінг подумав трохи й запитав:

— Але ж чому створилася така ситуація? Прошу вас… — і вказав на фотелі в кутку холу.

Гюнтер, не кваплячись, закурив. Не тому, що збирався з думками, — наперед продумав розмову, просто дивився на Шліхтінга й визначав, чого можна чекати від цього “хробака”. Чомусь йому здалося, що Шліхтінг зараз втягне голову поміж вузькі плечі й поповзе по підлозі. Але той дивився на Гюнтера спокійно й холодно, сам визначив, з ким має справу, одне вже збагнув — і це робило честь його проникливості, — що треба розмовляти не з штандартенфюрером, а з юнаком, у якого, фактично, молоко на губах не висохло.

— Людина, з якою ви познайомилися сьогодні, — почав Гюнтер, — син Франца Ангеля. Сподіваюсь, вам знайоме це ім’я?

Якась іскра спалахнула в прозорих очах Йоахіма Шліхтінга.

— Звичайно, знайоме, але ж цей молодик назвався Карлом Хагеном…

— Карл Хаген, журналіст, — ствердив Гюнтер. — Його батько також користувався цим прізвищем. Та справа не в цьому. Просто я пояснюю, яким чином до Карла Хагена потрапив список тих, хто знає шифр. Я допомагав йому з самого початку, якщо хочете, панове, небезкорисливо, у нас розмова йде начистоту, і я не критимусь перед вами. Карл Хаген обіцяв мені мільйон, п’ятсот тисяч полковнику. На якій сумі зійшлися ви, гер Шліхтінг?

Шліхтінг втягнув голову в плечі, примружився іронічно.

— Ви багато дозволяєте собі, мій молодий друже! — мовив з присвистом.

Гюнтер вів далі, буцімто й не чув відповіді:

— Все одно ви не одержали б ані пфеніга, бо Карл Хаген вирішив подарувати всю суму, яка лежить на рахунку, полякам на будівництво лікарні. В ім’я спокутування так званих есесівських гріхів… Щойно я був свідком його розмови з однією особою, гер полковник знає її. — Раптом зірвався ледь не на крик: — Їм, бачте, шкода мене, але вони впевнені, що я зрозумію цей жест і з радістю відречуся від своєї частини! — Він і справді вже вірив, що має право на ці гроші — звик вважати їх своїми. — Ніколи в житті!

Шліхтінг запитав:

— Ви знаєте першу частину шифру?

Гюнтер уже опанував себе.

— Дві цифри відомі полковнику, а перші дві знає Карл Хаген. Він вивідав їх…

— У кого?

— Е-е, ні… — засміявся Гюнтер. — Якщо ви дізнаєтесь, у кого, то виключите мене з гри.

— Скільки лежить на рахунку?

— Це вже ділова розмова. Я знав, що ми дійдемо згоди, — повеселішав Гюнтер. — Двадцять мільйонів марок.

— Двадцять! — Шліхтінг так і застиг у кріслі. — А він сказав мені: десять.

— І ви зійшлися?..

— Яке це має значення? Двадцять мільйонів!.. — Шліхтінг наче все ще не вірив. — Нас троє, і це виходить…

Гюнтер застережливо підніс руку.

— Людина, яка знає перші дві цифри, переконана, що ці гроші — власність четвертого рейху. Карл Хаген обдурив її, й тепер вона вимагатиме певних гарантій.

Шліхтінг поклав великі, як лопати, долоні на коліна. Мовив безапеляційно:

— Наша партія — ось хто створить четвертий рейх! Той чоловік мусить знати це. Ви з’явитесь до нього як представник партії. Ну й, — засовався в кріслі, — гадаю, ми й справді деяку суму…

— Кожному по п’ять мільйонів, — визначив Гюнтер рішуче. — Нам по п’ять і п’ять на рахунок партії.

— Це видається справедливим, — нарешті подав голос полковник. — Я за такий варіант!

Шліхтінг згодився. Було шкода віддавати десять мільйонів якомусь бурбонистому штандартенфюреру і юнакові, який не знає справжнього смаку грошей і, певно, одразу розтринькає їх. Але не міг не згодитись: кожен тримав іншого в руках, кожен залежав від іншого.

— Добре, панове, умовились, — сказав рішуче. — Але ж завтра о четвертій годині ми разом із Карлом Хагеном мали вилетіти в Цюріх. Раптом він запідозрить, що ми умовилися поза його спиною?

— Ну й що? — недбало махнув рукою Пфердменгес. — Послати його під три чорти, і все.

— Не так усе це просто, — поморщився Шліхтінг. — Він зчинить галас у пресі, що мені й моїй партії напередодні виборів, самі розумієте, ні до чого. Нарешті, може попередити чи шантажувати людину, що знає перші дві цифри.

Полковник підвівся.

— Доведеться прибрати… — мовив діловито, наче йшлося про щось буденне, скажімо, про купівлю пачки сигарет.

— Може, все ж домовитись з ним? — запитав Шліхтінг.

— Марна справа, — заперечив Гюнтер. — Я знаю його!..

Шліхтінг нахилився до полковника. Запитав пошепки:

— Ну, прибрати… Але ж як?