Вибух

— Гроші будуть, — запевнив Деллон. — Не повинні рахувати центи, коли йдеться про тисячі. Завжди вигідніше купити готового спеціаліста, ніж довго й нудно готувати новачка. А помічників шукатимете самі, Дональде. Орієнтири, щоправда, вже є. Міст, яким транспортуватимемо потрібних людей, пролягатиме з Німеччини через Швейцарію, потім через окремі італійські монастирі до Південної Америки. Іноді просто до Штатів.

— Монастирі? — не повірив Хейг.

— Не дивуйтеся, там сидять розумні люди. Та й кращого прикриття не знайдете. Спробуйте розпізнати есесівця під сутаною домініканця!..

— В цьому щось є, — погодився Хейг.

— Завтра одержите явки й паролі. Кодова назва операції — “Проект Пейперкліп”.

— У Швейцарії я знаю власників двох пансіонатів. Один на кордоні, другий тут, під самим Берном.

— Надійні?

— Поки платимо.

— Домовляйтеся. І врахуйте ще таке. Нам потрібні люди з досвідом і знаннями. Штандартенфюрер чи навіть генерала СС, якщо не має практики й взагалі вискочень, це нуль. Повторюю, в рядах СС багато пінних спеціалістів: лікарів, техніків, конструкторів… Зрештою, не так уже й важливо, належить людина до цієї організації чи ні. Спеціаліст по ФАУ мене цікавить більше, ніж есесівський фюрер, перед яким той стояв струнко. У нас вистачає своїх генералів та полковників, а от Браун, чули про такого, один…

— Конструктор ракет?

— Він здався нам у районі Мюнхена і, я гадаю, одержить у Штатах лабораторію. Але ж має багато помічників, дехто загубився в цій колотнечі, — обвів руками навколо, наче сиділи не в затишному кабінеті, а десь в окопах поблизу Ельби, — і наше завдання знайти їх, прочесати табори для військовополонених, встановити контакти з місцевим населенням. Але ж, Дональде, не мені вчити вас, як це робиться…

Хейг машинально кивнув, одразу вилаявши себе за це: мав, хоч для годиться, з увічливості заперечити Деллонові. Проте вирішив одразу, в таких справах має бути повна відвертість і взаєморозуміння.

— Я приймаю вашу пропозицію, Роберте, — мовив, дивлячись Деллонові просто у вічі. — Бо згоден з вашими ідеями — вони видаються мені привабливими.

— Я чекав саме такої відповіді. Отже, завтра починаємо операцію “Проект Пейперкліп”. Я подзвоню генералові Кларку, й ви негайно одержите радянський літак. До речі, де ваш Краус?

— Тут, у Берні.

— Сьогодні повинен вилетіти до Франкфурте, там наш аеродром, і літак чекатиме на нього.

— У вас легка рука, Роберте, — підлестив Хейг. — І відчувається справжній розмах.

— Спадковість, — ледь помітно посміхнувся Деллон. — Ми звикли завжди бачити перспективу.

Хейг поштиво нахилив голову. Справді, в чому-чому, а в діловій спритності, вмінні зазирати далеко вперед Деллонам можна було лише позаздрити. Вже Робертів дід стояв на чолі цілого концерну. Та що дід?.. Зараз у Деллонів мільярд, ніяк не менше, цілий мільярд, а маючи гроші, можна купити все, не тільки нікчемних есесівців. Хоча, подумав Хейг, не такі вони вже й нікчемні, коли сам Деллон скуповує їх оптом і вроздріб. А його, Хейгове, персональне завдання — відкраяти від цього пирога якнайбільший і якнайсмачніший шматочок. Ні, не шматочок, а шмат, і бажано — з начинкою. Головне — зважувати на все й не поспішати. Списки, котрі він завтра має одержати від Крауса, слід притримати. І зараз, коли ще йде війна, на них можна непогано заробити, проте вартість списків зросте в кілька разів по війні, коли нарешті все стане на свої місця, замовкнуть гармати й разом з ними згаснуть патріотичні пристрасті. Не можна забувати, що за всіх умов Штати й Ради — по різних боках барикади, і надійні люди, завербовані СД чи абвером, свої люди десь під Москвою чи в Києві цінуватимуться всіма розвідками. А найбагатша — американська. Ці списки, як акції, котрі ніколи не падають у ціні.

7. Толкунов одразу оцінив ситуацію і дав довгу чергу по віконечку у фронтоні, звідки обстріляли Бобрьонка. Кивнув Мохнюкові, показуючи, куди слід спрямувати вогонь, і закричав майорові:

— Ми прикриємо тебе, гайда назад!

Бобрьонок зрозумів: це — єдиний вихід. Якщо у есесівців є гранати, йому кінець, мілка канава не захистить. Він напружився, готуючись до кидка, вичекав секунду чи дві після того, як застрекотіли автомати Мохнюка й Толкунова, й побіг, не криючись — поки есесівці не оговталися і не встигли змінити позицію.

Їхній розрахунок виявився правильним — майор устиг продертися крізь кущі, впав, задихаючись, біля Толкунова, і лише тоді капітан опустив автомат. І мало не одразу по них ударили з ручного кулемета. Але це вже було не страшно: кулі зрізали віти над головами, а розшукувані легка н в мертвій зоні й могли спокійно оцінити ситуацію.

Толкунов погладив ложе автомата, наче дякуючи йому, й зітхнув розпачливо.

— Наморочилися…

— Невідомо, скільки їх там, — сказав Мохнюк.

— Не менше трьох, якщо вірити фельдшерові.

— Вони можуть утекти через село, — втрутився Бобрьонок. — Ти, капітане, лишайся з хлопцем, а ми й там перекриємо їм шлях до відступу. І викличемо допомогу.

— Так, без неї не обійтися, — погодився Толкунов. — Будинок кам’яний, як фортеця, і всі підходи до нього прострілюються, утрьох не впоратися.

— Бувай… — Бобрьонок уже спритно перебігав попід кущами, тримаючись мертвої зони. Тепер мусили якнайшвидше обійти садибу й зайняти зручні позиції на вулиці — поки есесівці не оговталися і не спробують пробитися саме там. Бобрьонок лише на мить затримався біля “віліса”.

— Викликай Карого, — наказав Вікторові. — Танк і взвод автоматників!

Вони влаштувалися на протилежному від садиби Камхубеля боці вулиці — Мохнюк у глибокому кюветі, а Бобрьонок трохи далі, мало не напроти воріт, за кам’яним підмурком сусідської дротяної огорожі — коли б есесівці спробували прорватися саме тут, вони б перестріляли їх, як куріпок.

Минуло, певно, не більше чверті години, як есесівці обстріляли Бобрьонка, тепер у селі панувала тиша, тільки мукала неподалік корова й квоктали кури — майор подумав, що, можливо, есесівці скористалися з паузи, поки вони з Мохнюком поверталися з городів на вулицю, і втекли. Мали в своєму розпорядженні принаймні хвилин п’ять чи шість, а для людей досвідчених цього цілком вистачило б. Правда, могли думати, що з боку села садибу також заблоковано, — звідки знали, що по їхніх слідах ідуть лише троє контррозвідників, а не цілий підрозділ?..

Однак есесівці вже мали розібратися в ситуації. Справді, коли б у село ввійшов підрозділ, садибу вже б атакували, а тут — тиша, аж чути ремигання корови в хліві.

Майор подумав: якщо б він був на місці есесівців, навряд чи проривався б у ворота, краще — через рідкий яблуневий сад, він, правда, майже весь проглядається крізь дротяну огорожу, проте трохи далі, за ним — якісь господарські будівлі, курник, сарайчик і паркан, який можна перескочити.

Бобрьонок зосередив свою увагу на курнику і, як виявилось, не помилився — з-за нього вигулькнула голова есесівця, він поспіхом озирнувся і шмигонув до паркану.

Майор цілився непоспішливо — есесівець підтягувався, ковзаючи підборами черевиків по струганих і фарбованих дошках паркану. Бобрьонок зняв його короткою чергою. Але й есесівці засікли майорову схованку, вдаряли по ній з кулемета: від підмурка, за яким притулився розшукувач, полетіли цегляні друзки.

Майор не визирав, поки стріляли: бачив, що Мохнюк робить йому заспокійливі жести, зрештою, почувався затишно за кам’яним підмурком, мав можливість не висовуватися, бо знав, що Мохнюк контролює становище.

Кулемет обірвав свої черги раптово, наче йшов не справжній бій, а хтось бавився в стрілянину, знову можна було почути ремигання корови, а потім загорлав півень, видно, навіть вони звикли до пострілів…

Бобрьонок зиркнув на годинник. Минуло хвилин десять, як Віктор зв’язався зі штабом армії, і підрозділ з охорони тилу вже вирушив їм на допомогу. Має прибути приблизно через годину, отже, треба протриматися тільки годину, звичайно, це не важко, коли справді в садибі криються лише двоє-троє есесівців. До речі, одного вже нема, он лежить під парканом — добігався…