Вибух

Завідуючий відділенням Петро Петрович Гапочка, худий, вусатий літній чоловік, уважно глянув на майорове посвідчення і запросив його до сховища, де зберігалися ще не видані посилки та бандеролі. Приніс два стільці, один запропонував Хаблакові, сам примостився незручно, боком, бо невеличку кімнату суціль займали ящики.

— Чого потребує від нас шановна міліція? — зблиснув цікаво очима.

Хаблак уважно роздивився “колодки” на борту його піджака — аж чотири ряди: два ордени Червоного Прапора, Зірка, Вітчизняної війни двох ступенів, медалі… Такому чоловікові можна було довіритися без застереження, і Хаблак, не криючись, розповів про останні події на Русанівці, Особливо наголосив на розмові з листоношею Левченко.

Петро Петрович слухав не перебиваючи. Коли Хаблак замовк, гмикнув багатозначно й мовив не без підтексту:

— Такі, значить, справи, майоре… Вважаєте, від нас усе воно пішло?

— Припускаю таку можливість.

— Сумно.

— Звичайно.

— З людьми я спрацювався і, вважаю, навряд чи хтось з наших…

— Хто обслуговує висотний будинок на вулиці Ентузіастів?

— Ось воно що! Маша, Маруся Красовська, проте я за неї голову навідсіч…

— Могла комусь сказати…

Петро Петрович посуворішав.

— Могла, — погодився. — Хоча Маруся розумниця і працює у нас мало не з першого дня.

— Хочу побалакати з нею.

— Нема нічого простішого. — Гапочка відчинив двері, гукнув: — Полю, поклич нам Красовську, я бачив, вона ще не пішла. — Скосував на Хаблака й запитав: — Хочете самі розмовляти чи в моїй присутності?

— Ви мені тільки допоможете.

— Отож, — погодився Петро Петрович, — дівчата мене ще слухаються й будуть відвертіші.

У двері просунулася голова жінки років тридцяти п’яти, була вона кирпата, з гладко зачесаним блискучим темним волоссям. Петро Петрович зробив спробу посунутися, від чого гора ящиків захиталася й ледь не впала, Гапочка притримав їх рукою і все ж звільнив Марусі місце. Красовська протиснулася в кімнату й зупинилася біля дверей.

— Сідай, — вказав на свій стілець Петро Петрович.

— Насиділася, — пояснила Красовська, — весь ранок сиджу, поки повідомлення виписують, а люди чекають…

— Марусю, — попросив Петро Петрович, — розкажи нам: знаєш у висотному професора Зиму й завмага Перовського?

— Хто ж Мирона Захаровича не знає? Знаменитий лікар.

— Ну, звичайно, для вас, жінок, він найперший бог, — погодився Гапочка, — здається, ти до нього Клаву водила?

— А спробуй у клініку пробитися! Там він мене й не впізнає. А тут я йому журнали в квартиру заношу, завівся у них у під’їзді хтось, журнали іноді пропадають, а Мирон Захарович он скільки передплачує!

— Скажи-но, Марусю, кому казала про відпустку Зими? Чи, приміром, Перовського?

— Петре Петровичу, ви ж самі знаєте, хіба це секрет? Самі ж їхні заяви підписували, в шафі вони лежали, а хіба шафа замикається?

— Може, хтось з подруг розпитував вас про Зиму? — запитав Хаблак. — Як живе, що в квартирі?

— А вам для чого?

— Ну, Марусю, — обурився Гапочка, я б тобі порадив бути ввічливішою. — Товариш з міліції, і хоче знати…

— Так би одразу й казали, — аніскільки не збентежилась Красовська. — Про крадіжки хочете дізнатися? Але ж про них уся Русанівка гомонить, краще б злодіїв ловили!

— Ось ми й ловимо, Марусю, — якомога м’якіше пояснив Хаблак, — і сподіваємось на вашу допомогу.

— Що я можу?

— Відповідати на запитання, — суворо мовив Гапочка, — ось що від тебе потрібно.

— Та я ж не проти… Питайте. Про Зиму хочете? Ні, про Зиму мене ніхто не розпитував.

— Скільки людей не одержували в серпні кореспонденцію? — обернувся Хаблак до Гапочки, але відповіла Красовська:

— Усю шафу завалили. Літо, і люди у відпустках.

— Заяв з двадцять підписував, — уточнив Петро Петрович.

— Ну, припустимо, з Зимою більш-менш ясно, — почав Хаблак, — професор, до того ж відомий, живе заможно, тут злодієві треба лише знати, що нема нікого дома. А Перовський?

Красовська посміхнулася зневажливо:

— Тепер усі знають, завмаг більше за професора має. Ось тільки міліція…

— Ми ще встигнемо обговорити цю проблему, — ввічливо, але твердо зупинив її Хаблак. — А тепер поміркуємо разом. Зима — фігура відома, про нього в газетах пишуть, а Перовському реклама ні до чого. Чи так?

— Звичайно, вони й мене далі передпокою не пускають Коли розписатися треба за бандероль чи лист рекомендований… Але раз таки пустили. Самого не було, а жінка в нього проста, то й до вітальні запросила. Багатство в них велике, люстра кришталева, й для чого такі вішають? І килими всюди, на стінах і на підлозі, все в килимах…

Хаблак згадав, як метляв хвостом Перовський, намагаючись знецінити вкрадене, й запитав:

— І ви про ці відвідини розповіли подругам? Обмінялися, так би мовити, думками?

— А що! Хай усі знають, — задерикувато відповіла Красовська. — Тобі сумка плече відтягує, за день набігаєшся, а про той килим і мріяти не можеш.

— Це вже з іншої опери, — сердито пробуркотів Гапочка, — ти, Марусю, конкретніше, а Перовський нікуди не втече. Принаймні ти спиш спокійно.

— Хочете сказати, що він седуксен приймає? Дуже сумніваюсь.

Ця суперечка могла затягтися надовго, і Хаблак втрутився рішуче:

— Отже, розповідали подругам про квартиру Перовського? Тільки на пошті чи деінде?

— На пошті, звичайно… — Красовська задумалась. — Ще чоловікові. Більш нікому.

— А хто чув на пошті?

— У нас сторонніх не буває.

— Тільки ваші дівчата?

— Чому — дівчата? Ще й студенти.

— Які студенти, — щиро здивувався Хаблак.

— А котрі “Вечірку” розносять.

— Кадрів не вистачає, — пояснив Гапочка, — мусимо брати студентів на півставки. Розносять “Вечірній Київ”.

— І багато студентів?

— Шестеро.

— Ледачі, — категорично заявила Красовська, — Я скільки разів казала: четверо моїх клієнтів поїхали у відпустку, заяви лишили, а студенти все одно їм “Вечірку” носили. Професор скаржився: повну скриньку натовкли.

— Так… — напружився Хаблак. — І всі шестеро студентів чули вашу розмову про квартиру Перовського?

Красовська стенула плечима.

— Не пам’ятаю.

— Спробуйте пригадати, Марусю, — я вас дуже прошу пригадати, хто з них був тоді на пошті.

— Вони іноді тут крутяться.

— І все ж!..

Красовська наморщила чоло.

— Ну, був отой високий і рудий, Кирило, здається

— Кирило Тарапута, — пояснив Гапочка, — студент будівельного інституту.

— Ще Віктор і Тома.

— Віктор Саєнко й Тамара Теплицька, — знов утрутився Гапочка. — З політехнічного.

— І Микола Шило, з інституту культури.

— Всі?

— Так, рудий пізніше прийшов, а ті спочатку.

— А не намагався хтось із них розпитувати вас?

— Ні.

— Ви певні?

— Здається, ні. Тома тільки питала про меблі. Сама в гуртожитку мешкає і на спідницю не має, а меблями цікавиться.

“Меблі з хати так просто не винесеш”, — подумав Хаблак і запитав:

— Зараз хтось із студентів є тут?

— Вони увечері приходять.

— Але ж розмова про квартиру Перовського відбулася вранці. Я правильно зрозумів?

— Еге ж. Тільки того дня Петро Петрович нараду проводив. І всіх покликали.

Хаблак подумав, що до вечора є час зібрати відомості про студентів-поштарів і, попередивши Красовську й Петра Петровича про секретність їхньої розмови, поспішив до дільничного. Звідти подзвонив полковнику Каштанову — той пообіцяв “натиснути” на автоінспекцію, щоб не барилася з розшуком оранжевого “пікапа”. Вони поговорили трохи про хід розслідування. Буквально через кілька хвилин полковник одержав адреси всіх учасників “квартету”. Троє з них мешкали в гуртожитку, четвертий, Кирило Тарапута, на приватній квартирі поблизу станції метро “Лівобережна”. Туди можна було дістатися за кілька хвилин, і Хаблак сів на один з численних жовтих “Ікарусів”, які ходили набережною до “Лівобережної”.

6. Біля станції метро, як завжди, юрмилися люди. Гуркотіли голубі поїзди, по шосе, що вело до Броварів, рухався безкінечний і шумливий потік автомобілів — сиза хмара відпрацьованого пального висіла над ними.