Вибух

— Ви справді сподівалися купити мене?

— Усе купується й продається, майоре.

— А ви нахабний, — не витримав Коренчук. — І в скільки ви оцінили майора міліції?

— На жаль, дорого, — зітхнув Президент. — Я дав би стільки, що йому й не снилося. І ніколи не снитиметься навіть у найрожевіших снах.

— Так, давати вам було з чого, — погодився Коренчук. — Нагребли… Скільки у вас узяли? Здається, тільки готівкою під сімдесят тисяч? Не рахуючи валюти та цінностей…

— Сідайте, Скульський, — наказав Дробаха, — сподіваюсь, ви хоч тепер зрозуміли, що не все у нас продається й купується.

— Ні, — покрутив головою Президент, — не зрозумів і ніколи не зрозумію. Що б не казали, знаю: всі беруть, треба лише не помилитися, скільки кому дати.

— Голову треба на плечах мати! — зло вигукнув Коренчук. — Тоді б зрозумів — не всі.

Скульський акуратно підсмикнув штани на колінах і сів, поклавши ногу на ногу.

— На якій підставі мене затримали? — запитав.

— Я б не радив вам приндитися, — зауважив Дробаха. — Ви звинувачуєтесь у спекуляції листовим алюмінієм, організації вибуху в аеропорту, співучасті у вбивстві громадянина Манжули Михайла Микитовича, я вже не кажу про хабарі службовим особам.

— А які є докази проти мене?

— Усе свого часу, Скульський. Ви ніде не називали власного прізвища, гадали, що ні Гудзій, ні Хрущ не зможуть виказати вас, але вони впізнали вас по фотографіях. Ви звинувачуєтесь, Скульський, у розкраданні соціалістичної власності в особливо великих розмірах.

— Зараз ви скажете, що тільки щиросердне каяття пом’якшить мою вину й суд врахує це… Стара пісня, громадянине слідчий, і не треба мене агітувати. Не буду я вам допомагати: доведете — визнаю, не доведете — ні. Самі розумієте, ми додержуємось зовсім протилежних поглядів, ми з вами вороги, громадянине слідчий, ви прагнете одного, я — зовсім іншого, мені ваші закони ось тут сидять, — плеснув себе по потилиці, — вони в’яжуть мене, висять кайданами на руках, я проти них і проти вас, і шкода, що програв.

— Ви не могли не програти, Скульський! — Дробаха випростався.

— Не кажіть… — блиснув очима Скульський. — Ви ж випадково вийшли на нас.

— Ні, Скульський, ви програли вже тоді, коли тільки починали свою аферу. Ви, як тарган, хотіли залізти в кожну найменшу щілину, відчули, що в справі з листовим алюмінієм пахне смаленим, перекинулися на поліетилен — бачите, ми знаємо навіть це, хоч ще й не затримали Шилінга, але обов’язково затримаємо, тепер ніхто з вашої зграї не втече.

— Не знаю я ніякого Шилінга, навіть не чув про такого, — заперечив Президент.

— Це ще не все, Скульський. Ви хотіли підірвати літак, вам не шкода було десятків людей, вам узагалі нікого й нічого не шкода, ви хижак, Скульський, і ми не можемо терпіти вашої присутності в нашому суспільстві!

Дробаха викликав конвоїра й зробив знак, щоб Президента вивели.

Скульський, опустивши голову, попрошкував до дверей, а Дробаха кинув йому в спину:

— Ми підірвали ваше кубло, Скульський, і не буде нікому пощади. Ніколи й нікому!

Дробаха підвів руку із стиснутим кулаком, наче присягався у мовленому, а Хаблак підійшов до розчиненого вікна. Подумав: молодець Іван Якович, гарно сказав — точно, вони підірвали злочинне кубло, тепер можна хоч трохи вільно зітхнути.

Майор сів на підвіконня боком, задивився на небо і раптом помітив далеко під сонцем срібний відблиск.

Літак, облитий сонячними променями, сковзав у синяві. Самотня цяточка рухалася в прозорому небі, здавалося, вона кинула виклик вічному спокоєві. Хаблак подумав: скільки їх — тисячі тисяч розрізають небо над материками та океанами.

Летять з півночі на південь, із сходу на захід, розбурхуючи небо ревом моторів…

Вельветові джинси

1. Сонячний зайчик тремтів на підлокітнику, і здавалося, жінка хоче спіймати його. її довгі в’ялі пальці час од часу стискалися, та зайчик вислизав, і Хаблакові на мить видалося: саме ця нескінченна гра з відблиском турбує і бентежить жінку. Майор подумав, що вона зовсім забула і про нього, і про експерта, і про понятих, які стовбичили біля порога. Хаблак уже кілька разів запрошував їх сісти, але поняті підпирали одвірки, витягували шиї і не спускали очей з експерта Болотова, який оглядав кімнату. Хаблак мало цікавив їх — майор сидів на стільці й про щось розпитував господарку квартири. Порівняно з експертом, котрий клацав фотоапаратом, оглядав склянки на столі й для чогось підняв з підлоги й поклав поруч зіжмакану серветку, Хаблак був для них людиною явно другорядною, випадковою, наче й непричетною до найважливішої події будинку. Либонь, поняті усвідомлювали всю свою значущість і знали, що надворі на них чекають збуджені й нетерплячі сусіди. Тому намагалися не пропустити нічого вартого уваги, їх аніскілечки не цікавили стандартні й незначні запитання молодика в піжонській куртці, який зручно влаштувався у фотелі. Ну кому потрібне прізвище господарки, відомості про її від’їзд і повернення, коли дізналася про крадіжку і як саме — про це й так знають усі. Адже бездротовий телеграф уже давно розніс по кварталу, що обікрадено квартиру народної артистки Корольової. Всім відомо, що десять днів тому вона поїхала на море, ну, може, й не всім, принаймні для сусідів це не секрет. Правда, повернулася набагато раніше, ніж планувала, — щось не сподобалось на південних пляжах чи просто захворіла. Зайшла в квартиру й побачила: хтось устиг погосподарювати в ній — шафи порозчинювані, немає найкращих речей… Хто не втратить голову від розпачу?

А зараз сидить у кріслі холодно й незворушно, наче все, що робиться, її не обходить і обікрадено зовсім іншу квартиру…

Нарешті Корольова відірвала пальці від підлокітника, мабуть, стомлена боротьбою з неслухняним зайчиком, обвела поглядом кімнату, буцім уперше побачила в ній непроханих гостей. Хаблак помітив у її очах зчудування, наче збагнула нарешті, що сталося, і зрозуміла всю невідворотність події. Обличчя Надії Петрівни скривилося, чоло зморщилося, як у дитини, котра намагається щось усвідомити й ніяк не може, потім вона махнула рукою і згорбилася, забула і про Хаблака з його настирливими запитаннями, і про безмовних, з палаючими од цікавості очима понятих, замкнулася в своєму горі. Хаблак подумав: певно, жінку найбільше мучив не жаль за втраченим (хоч одна каракулева шуба, правда, ношена, тепер не по кишені Корольовій, не кажучи вже про інші речі), а образа за те, що чужі, жадібні руки порпалися в її шафах і комоді, торкалися найулюбленіших суконь, прикрас, перебирали книжки, висували шухляди столу. Мабуть, вона й тепер відчуває присутність у квартирі чужака, і це відчуття ще довго не даватиме їй спокою.

Хаблак співчутливо зиркнув на жінку: тут він нічим не міг допомогти їй, навіть швидко спіймавши злодія і повернувши вкрадені речі. А на те, що це йому справді вдасться, він поки що не покладав великих надій: злодій, судячи з невдоволеного гмикання експерта Болотова, майже не залишив слідів, певно, не новачок, та й не поспішав, діяв розсудливо — це видно з усього. Отже, знав, що Корольова виїхала, і мав час вибрати найцінніші речі.

Хаблак зазирнув у вічі жінці, буцім намагався нарешті привернути її увагу, проте й цього разу йому не вдалося зацікавити Корольову — дивилася на майора холодно й байдуже, як на чужу людину, котру змушена терпіти лише за обставин, що склалися. У майора ображено затремтіли губи, однак одразу опанував себе, подумавши, що Корольову можна зрозуміти… Зрештою, невідомо, як би сам повівся на її місці.

І Хаблак, затамувавши невдоволення, запитав спокійно:

— Скажіть мені, Надіє Петрівно, хто знав, що ви їдете до Криму?

Корольова відповіла не одразу: зиркнула на майора здивовано, наче мала справу з малою дитиною, якій слід пояснювати елементарні речі.