Вибух

— Ну, знаєте, прийшов чоловік до моєї приятельки — чому не пригостити? Але хто він — не знаю.

— Припустимо, кажете правду. А Михайла Микитовича Манжулу ви знаєте?

Хаблак побачив, як злякався Бублик. Пальці в нього затремтіли й повні щоки обвисли, він одразу постарів на десять років, проте опанував себе й відповів по паузі:

— Уперше чую.

— Негарно виходить, Степане Вікентійовичу. А от одна дівчина, є така Інеса Сподаренко, ви добре знаєте її, пізнала вас по фотографіях і свідчить, що ви кілька разів разом з Манжулою і нею вечеряли в ресторані, бували в номері у Манжули, навіть возили її разом з Михайлом Микитовичем до Броварського лісу. Більше того, вона пригадала, що ви разом з Терещенком відвозили Манжулу до Бориспільського аеропорту. Ще випили в номері на прощання пляшку шампанського, потім Терещенко взяв Манжулину валізу, а ви пішли слідом за ним. Сіли у вашу “Волгу”, тоді вона була ще вишневою, і поїхали до Борисполя.

Бублик дивився Хаблакові у рот, буцім той розмовляв з ним мовою ірокезів. Раптом ляснув себе долонею по чолу, вигукнув:

— Манжула! Ви маєте на увазі того одеського постачальника! Зовсім забув, він для мене просто Мишко, а прізвище вивітрилося…

— Але ж ви казали, що і з Терещенком уперше зустрілися в готелі “Славутич” у Анчевської.

Бублик приклав руку до серця.

— Вибачте, — мовив майже зовсім щиро, — винен, та що вдієш: якось не хотілося признаватися. Кажуть, він сидів, тобто рецидивіст, і порядній людині не годиться афішувати такі знайомства.

— Порядній людині — це так, — ствердив Хаблак. — Надто ж їздити з ним у далекі рейси…

— Я— з ним? З Терещенком? — аж підскочив від обурення Бублик.

— Так, ви — з ним. До Одеси.

— Щось плутаєте…

— Нічого я не плутаю, Галинський, і ми зробимо от що. Поїдемо до вашого гаража, там зберігаються скати, зняті з “Волги”. Помічники маляра, який перефарбовував машину, за вашим проханням поміняли гуму на “Волзі”. Майже нові скати на зовсім нові. І віднесли старі до вашого боксу. Вони ще дивувалися — навіщо міняти скати, яким ще ходити й ходити…

— Захотів і поміняв — кому яке діло! — люто наїжачився Бублик. — Ну й що?

— Добре, — мовив Хаблак благодушно. — Але справа от у чому. Сьогодні ж ми візьмемо скати з вашого гаража на експертизу, і я не сумніваюся ні на секунду, що сліди, залишені “Волгою” в акацієвому гаю між радгоспним селищем і берегом моря, де знайшли труп Манжули, й візерунок протектора на вашій гумі виявляться ідентичними. Що скажете тоді?

— Ви?.. — задихнувся Бублик. — Ви хочете сказати?..

— Саме те, що вам, Галинський, добре відоме й без мене. Хочете, розповім усе, що знаю?

Хаблак зробив паузу, дивлячись, як хапає ротом повітря Бублик. А той думав: “Бовдур, який же я бовдур. Адже Президент казав, навіть наказував: вивези до лісу й спали. Так, спали ці злощасні скати, а я не послухався: шкода стало, жадібність заїла, три сотні зекономив, вошивих три сотні — і погорів.

Але про що веде цей міліцейський майор?

Невже вони знають усе? Звідки?”

— То слухайте, — почав Хаблак, — разом з Терещенком ви завезли Манжулу до аеропорту. Поклали йому до валізи міну, виготовлену Червичем, бачите, ми знаємо навіть це. Але міна вибухнула не там, де ви розраховували, й Манжула вцілів. Тоді ви з Терещенком, який має прізвисько Рукавичка, їдете до Одеси. Через сестру Манжули дізнаєтесь, що той заховався в радгоспному селищі поблизу Миколаївської траси. Подаєтесь туди, вибираєте зручну позицію в акацієвому гаю. Гадали, вас ніхто не бачив, проте забули про хлопчаків. Пам’ятаєте, кілька місцевих хлопчаків забігли туди випадково… До речі, протокол впізнання Терещенка ось тут, — поплескав долонею по теці. — Побачивши, що Манжула йде до моря, ви з Терещенком рушили за ним, потім разом піднялися на крутий берег і скинули Манжулу на прибережне каміння.

Хаблак зупинився, не відводячи очей від Бубликових — темних, сповнених жаху. Гадав, що той вибухне гнівом, та Бублик запитав напрочуд спокійно:

— Ви все добре, навіть дуже добре вигадали. Та не сходяться у вас кінці з кінцями. Ну, скажіть, для чого мені й Терещенку цей Манжула? Якийсь задрипаний одеський постачальник — ну навіщо нам вбивати його?

— Ой, Галинський, Галинський, — похитав головою Хаблак. — Як ви все ж недооцінюєте міліцію. Вам здається: ви найрозумніші, ніхто не викриє вас, комар носа не підточить… А я знаю навіть ваше підпільне прізвисько — Бублик, ось хто ви. Може, розповісти, як і з ким продавали листовий алюміній? Про вашу злочинну корпорацію з Манжулою і Президентом? Як ви тікали недавно від мене в селі Соколівці? Побачили, що ми затримали Волянюка, коли він привіз продавати алюміній, і накивали п’ятами…

Бублик почервонів так, що, здавалося, його розіб’є параліч.

— Води, — попросив, — дайте мені води… — Випив жадібно, зуби стукали об склянку. Не поставив її на стіл, стиснув так, що Хаблакові здалося: зараз розчавить і поранить руки скалками — майор забрав склянку, також захотілося води, та пити після Бублика було гидко, іншої ж склянки не мав — облизав сухі губи й запитав:

— То що скажете, Бублику?

— Я не вбивав!.. — відповів той жалібно. — Усе, що хочете, але не вбивав. Я йшов попереду. Манжула — між нами й Рукавичка підштовхнув його. Стежка там, ви ж бачили, по самому краї урвища, а Рукавичці сили не позичати, підштовхнув — і все. — Він знову поклав руки на коліна й стиснув їх пальцями — нараз підвів на Хаілака здивований погляд і сказав: — Ось воно що! А я гадав: спекуляція сорочками… Ще здивувався — такі поважні люди, майор міліції, і два десятки паршивих сорочок.

Хаблак викликав конвоїра.

— На сьогодні вистачить, Галинський, — сказав. — Ідіть і подумайте. Вам є над чим подумати, чи не так?

Дивився, як посунув Бублик до дверей. Від недавньої бадьорості й навіть нахабства не лишилося й сліду: плентав, човгаючи підошвами, зовсім як старий дід, котрого не тримають ноги.

А Хаблак зняв телефонну трубку й наказав:

— Прошу доставити до мене Терещенка.

26. Усю ніч після того, як учора ввечері до нього підійшли двоє і попросили пройти до машини, Гудзій не міг повірити, що настав кінець. Повертався додому в чудовому настрої, утрьох з колегами по главку випили у шашличній на Петровській алеї пляшку коньяку, добре посиділи й закусили, побазікали, посміялися — і треба ж таке, наче обухом по голові…

Гудзій знав: останнім часом у їхньому главку сиділи якісь ревізори, й на серці в нього було неспокійно, проте сподівався, що все минеться. Виходить, не минулося, і настав край так добре влаштованому життю. Бо хіба можна назвати життям існування в камері з карними злочинцями й навіть бандюгами — себе Гудзій до карних злочинців не зараховував, навіть не міг уявити, що зрівняється з якимсь домушником чи хуліганом. І як це несправедливо: він, інженер, начальник відділу главку, сяде за грати, наче дрібний злодюжка, що відібрав у перехожого годинника.

Гудзій мав ніч на роздуми. Зважував, що знають у міліції, що вони можуть знати. По-перше, певно, докопалися, що вони з Татаровим оформляли документи, за якими листовий алюміній потрапляв на нікому не відомий завод, а звідти йшов наліво.

Мабуть, так і є. Геннадій Зіновійович недаремно тривожився і наказав до кінця року припинити всі справи. Виходить, міліція довела їхню причетність до розкрадання соціалістичної власності. Зрештою, маючи певні сигнали, зробити це не так уже й складно.

Але як повестися йому, Гудзієві, в цій ситуації?

Не зізнаватися ні в чому?

Глупство. Геннадій Зіновійович сказав: міліція вийшла на Манжулу, і хто може бути певен, що обехеесівці не знають про його контакти з Галинським і самим Геннадієм Зіновійовичсм? А знайомство з Манжулою і навіть з самим Геннадієм Зіновійовичем йому, Гудзію, важко заперечувати — багато хто бачив їх разом. Крім того, як пояснити придбання останнім часом меблевих гарнітурів, інших дорогих речей? Та й ще вдома лежить кругленька сума — і готівкою, і на ощадній книжці. Невже Зіна не здогадається заховати?