Вельветові джинси

— Який жахливий світі Перукарки, дяді Васі… З кожним загравай, кожному догоджай, підлещуйся, а вони!.. Мені так зручно було в нашому гніздечку, тепло й затишно, а вони обідрали його безсовісно й безжалісно.

Хаблак зиркнув на “Рустик” та імпортний сервіз на поличці, — певно, злодій погребував ним, зважаючи на вагу та незручність транспортування, — подумавши, що хазяйновитий і спритний Остап Валентинович скоро знов обладнає кубельце і замість двох украдених килимів придбає три нових. Подумав ще: не варто особливо старатися, аби повернути килими Аделаїді Яківні, — мабуть, у цьому випадку злодій вкрав у злодія… Але він обов’язково висловить свою думку начальству, а начальству, як відомо, видніше…

Не дуже засмучений розпачем смаглявки у барвистому халаті, Хаблак підвівся і ввічливо попрощався з Аделаїдою Яківною.

Над каналом били фонтани, над водою вигравала мінливими фарбами веселка, радіючи сонцю, деревам на набережній, веселим людям, що снували в човнах по протоці. Хаблак постояв трохи біля пішохідного мосту, дивлячись, як спритні тітки продають квіти: тут утворився маленький самодіяльний квітковий базар. Не раз, повертаючись з роботи, майор купував біля мосту букет жоржин чи любимих Мариною айстр, йому завжди було приємно купувати квіти, навіть коли Марина була відсутня, — ставив їх у велику зеленкувату гутного скла вазу. Особливо подобалися йому ромашки і волошки. Квіти в кімнаті робили її зовсім іншою, якоюсь чепурнішою чи святковою, це піднімало настрій і веселило — та й що може бути краще в житті, ніж квіти?

Одна з тіток продавала голчасті айстри — лілові й білі, були вони якісь витончені, ніжні й свіжі, наче скромні й сором’язливі дівчата поруч з розкішно одягнутими красунями. Хаблак вирішив уже купити букет айстр, але згадав про два наступних візити до потерпілих і зримо уявив собі це видовисько: інспектор карного розшуку з букетом у руках дзвонить до квартири директора магазину госптоварів, і сам Володимир Йосипович Перовський відчиняє йому й дивиться отетеріло.

Майор усе ж вирішив повернутися до базарчика після того, як улаштує справи, — певно, айстри ще дісталися б йому…

Хаблак перетнув вулицю Ентузіастів і піднявся ліфтом на дванадцятий поверх висотного кооперативного будинку. Відчинив йому сам господар. Володимир Йосипович Перовський стояв у дверях, одягнутий у спортивні трикотажні штани й не зовсім свіжу майку. Загородив величезним черевом увесь прохід і дивився підозріло, насторожено — охороняв свою квартиру, і Хаблак подумав, що пізнувато схаменувся шановний завмаг: не допомогли йому кустарні замки, які виблискували нікелем на оббитих білим дерматином дверях.

Перовський продовжував дивитись на Хаблака мовчки й насторожено.

Майор також витримав довгу паузу, нарешті постукав пучками по бронзовій табличці на дверях, де було виведене каліграфічно прізвище та ініціали господаря, і запитав коротко й сухо:

— Перовський Володимир Йосипович?

Завмаг зблиснув на нього очима й сам запитав — у відповідь:

— Ну?

Хаблак витягнув з кишені посвідчення, розгорнув перед самим носом у Перовського. Той прочитав, подивився на Хаблака, звіряючи фото з оригіналом, пошкрябав нігтями живіт і сказав зневажливо:

— Так би й одразу. А то швендяють тут різні… — Він явно зневажав цих “різних”, і можна було здогадатися, що зараховує до цієї малошанованої категорії майже все людство, крім тих, що на торговельному щаблі стоять вище за нього чи обіймають якусь впливову посаду, котра дає їм можливість без дозволу заходити до нього в підсобку. Певно, в його табелі про ранги Хаблак займав якусь проміжну позицію, принаймні зараз Перовський якоюсь мірою залежав від майора, і завмаг відступив до передпокою, пропускаючи його.

Квартиру Перовський мав не стандартну, а поліпшеного типу, кооперативну, отже, передпокій був на півметра ширший од звичайного, і все ж Хаблак ледь протиснувся між господарем і стіною, обклеєною імпортними шпалерами під дерево.

Перовський клацнув замками, підштовхнувши майора до кімнати.

— Проходь, — мовив грубувато, — і вибач, я на тебе не чекав, то зовсім по-домашньому. — Він одразу й категорично почав Хаблакові “тикати”, видно, не міг уявити собі іншого звертання, звик до такого поводження, бо бачив людей переважно в ролі прохачів. Хаблак на мить скипів, навіть зупинився, щоб зауважити цьому зарозумілому череваневі, проте одразу збагнув: це ні до чого не приведе й загострить з самого початку їхні стосунки, а цього майор не хотів, навіть не мав права допустити. Тому лише подумав: “Нах-хаба! Зарозумілий череватий нах-хаба!”

Вони пройшли до вітальні, обставленої ще кращими, ніж у Капштиків, меблями.

“Кожен будує хатку по достатку”, — подумав Хаблак, зупинившись під кришталевою люстрою, яка коштувала понад тисячу карбованців. Знав це з протоколу, складеного ще Затуливітром, — люстру, виявляється, злодій хотів зняти, лишив навіть подряпини на стелі. Потім, очевидно, відмовився від цього наміру — мабуть, робота виявилась не під силу, — саме тому Затуливітер і дійшов висновку, що злодій працював самотужки.

Хаблак зміряв люстру уважним поглядом: важка, потребує розбирання, і збути її не так уже й просто.

Перовський перехопив майорів погляд, оцінив його й запитав, махнувши рукою:

— Подобається? Бачиш, як чехи навчилися робити… Начебто кришталь, а розібратися — підробка. На двісті ре…

Хаблак глянув на Перовського уважно, однак той аніскільки не знітився.

“Ну й нахаба, — подумав майор, збагнувши, яку лінію поведінки обрав Володимир Йосипович. — Ну й ділок!”

— Сідай, майоре. — Перовський недбало, ногою підсунув стілець. — Раніше тут старлей приходив, тепер ти…

— Старший лейтенант Затуливітер, — підкреслено офіційно відповів Хаблак, — захворів, і справу про крадіжку в вашій квартирі доручено вести мені.

— Та ну її, — одповів Перовський. — Не крути собі голову. Все одно нікого не спіймаєте…

— Вам, громадянине Перовський, завдано матеріальних збитків, — сухо перервав його Хаблак, — і ми мусимо знайти злодіїв.

— Які там збитки, сльози — не збитки, — похмуро посміхнувся Володимир Йосипович, — якось переживемо.

— Але ж згідно з протоколом…

Очі в Перовського зробилися колючими.

— А плюнь ти на протокол, майоре, — мовив з притиском. — Жінка моя старлею набазікала, а він, лопух, вуха й розвісив…

— Вибачте, але у вас вкрадено норкову шубку ціною приблизно в шість тисяч карбованців.

— Ха-ха… — коротко реготнув Перовський. — Що ти говориш, майоре! Де я візьму шість тисяч? Здурів!..

— Але ж…

— Не вір. Шубка не норкова, а під норку й коштує від сили дві сотні, ту кляту жінку послухай — вона тобі три короби наплете… — Примружився і хитро підморгнув Хаблакові. — Кожна жінка виставляє себе… Усьок? Ганчірку якусь повісить чи кроляче хутро, а каже: песець… Амбіція! Її послухати, то в нас на мільйон поцупили, а розібратися…

— Два бухарських килими, приблизна вартість яких… — почав Хаблак.

— Бухарських? Ти сказав — бухарських? — схопився за живіт Перовський. — Ну, насмішив, ну й дайот моя Хівря… Ти знаєш, скільки бухарський килим тягне?

— Догадуюсь. Та й в протоколі…

— Скільки там?

— Два килими — сім тисяч.

— Во! — мало не урочисто підвів угору вказівного пальця Перовський. — Це хто собі може дозволити? Тільки куркуль, а ми цих куркулів, — стиснув кулак, — ось так! За що боролися!

— За що кров проливали!.. — не без іронії додав Хаблак.

Але Перовський удав, що не помітив цього.

— Так, — ствердив вагомо. — Тепер, правда, у нас курс інший, на матеріальний добробут. Подумали ми з Хіврею, вибач, але я так свою Харитину називаю, й вирішили килими купити. Звичайно, пояси затягнули, все ж мало не шість з половиною сотень довелося викласти.

— У протоколі сказано, — блиснув очима Хаблак, — що килими коштують…

— Я ж тобі кажу: Хівря… Сусідки в нас різні, то бігають одна до одної й хваляться… У нас килими турецькі, а в нас — персидські… Ось і моя: бухарські… А вони, якщо розібратися, гомельські чи жмеринські, біс його зна…