Два денних рейси

По-друге, Ступак явно переоцінював вартість своєї рудої голови: якщо й можна було назвати її золотою, то лише за кольором волосся. Розуму в ній було небагато — Стасик ледь закінчив вісім класів, далі не вчився, віддавши перевагу професії перукаря. Та згодом йому набридло брати гривеники з клієнтів, і Ступак із задоволенням узяв участь у запропонованій знайомим ділком справі.

Операція ця не вимагала ні здібностей, ні знань — тільки відсутності елементарної чесності й порядності та, навпаки, наявності у великих розмірах нахабства. Під маркою складу будівельних матеріалів ділки, організували торгівлю бляхою.

Заробивши за кілька місяців мало не п’ятирічну зарплату перукаря, Ступак увірував у свої геніальні здібності й остаточно знахабнів. Торгівля процвітала, та одного разу до складу зайшли працівники міліції й попросили Ступака і його приятеля пройти з ними.

На цей раз друзям пощастило: їхня справа потрапила до рук не дуже досвідченого слідчого, й ділкам удалося приховати масштаби злочину. Правда, це не завадило судові ізолювати Ступака від суспільства на шість років, але — амністія, і не минуло й трьох років, як його знов можна було зустріти на івано-франківських вулицях.

Тепер Ступак став обережнішим. Від торгівлі бляхою дещо зберіг — на перший час вистачало, й він принюхувався і зважував, нарешті вирішив обрати професію заготівельника. Наштовхнув його на цю думку Сидір Семенович. Вони кілька разів зустрічалися, Загорулько довго придивлявся до Ступака й нарешті обережно, натяками пояснив, які що можна робити.

Ступак запропонував до компанії ще Осадчого — заготівельника райспоживспілки.

Станіслав любив жити широко. Некрасива й старша за нього дружина не заважала йому, задовольняючись роллю квочки біля трьох синів та дочки, то більше, що чоловік не жалкував для. сім’ї нічого. Ступака це влаштовувало. Він періодично зникав з дому на кілька днів, “відводив душу” у своїх львівських та одеських знайомих.

Іноді виїжджала разом уся компанія. Сидір Семенович, будучи людиною обережною, вимагав, правда, суворої конспірації, проте Станіслав лише сміявся:

— У вас така репутація, шефе, що міліція навряд чи коли вами зацікавиться. Дружина — заслужена вчителька й депутат, а ви — керівна кадра, так би мовити. Коли ж хтось і побачить нас разом, то що? Ділові стосунки: ви — директор бази, ми — заготівельники…

Ступак і купив для Сидора Семеновича лотерейний квиток, який виграв “Жигулі”. Тепер разом з Осадчим він приїхав до Львова “обмивати” машину. Ще напередодні Станіслав домовився з Сидором Семеновичем зустрітись о восьмій біля ресторану. За десять хвилин до восьмої його “Волга” вже стояла на призначеному місці.

Формально Ступак не мав машини, та і як він міг її мати, офіційно заробляючи найбільше сто п’ятдесят карбованців на місяць! “Волгу” оформив на тестя, який після смерті дружини продав власний будинок і мешкав у Ступака.

Все чисто: продав будинок, купив машину. Кому це заборонено?

Сидір Семенович та Віта з подругами вже чекали Осадчого й Ступака в банкетному залі ресторану.

Станіслав відразу прилип до Томи — його чомусь завжди приваблювали брюнетки. “Певно, для контрасту”, — жартував, маючи на увазі свою вогненну чуприну. А в дівчини до того ж були величезні очі й ледь помітний пушок над губою. Псував обличчя трохи заширокий ніс, але яке це має значення, коли дівчині лише двадцять, коли в неї довгі ноги й сліпучої білизни шия, відтінена чорною сукнею! І коли вона з викликом дивиться на тебе, розкриваючи пачку сигарет?

— Прошу! — Ступак чиркнув запальничкою. — Давайте знайомитись: Станіслав. А це ваша подруга? — кивнув на Лілію. — Віто, чому ж ти нас не представиш?

— Пробачте, це — Тома, а це — Ліля. Миколо, будь її кавалером.

— З радістю! — Осадчий потиснув своєю величезною рукою Лілині пальці. Дівчина сподобалася йому. Людині ведмежої конструкції, Осадчому, імпонували мініатюрні, тендітні жінки. Ліля ж видавалася дівчиськом: тоненька, як очеретинка, маленька, вона нагадувала ляльку. Строгого покрою блузка закривала їй шию до самого підборіддя. Взагалі дівчина скидалася на десятикласницю. Але слід було придивитися до неї, щоб ця ілюзія відразу зникла. Лілине обличчя весь час, здавалося, змінювало вираз: робилося то ніжно-капризним, то задирливо-кокетливим, то вульгарно-солодким.

Ліля торкнулася своєю маленькою рукою рукава темного піджака Осадчого й, перебираючи пальцями, запитала:

— Ви інженер? Чи артист?.

Осадчий не вмів підтримувати світської у Лілиному розумінні розмови. Поклав край непотрібним розпитуванням досить своєрідно й навіть різко:

— Яке це має значення, крихітко! Головне те, що в мене є гроші.

Ліля підняла брови, блиснула очима.

— Хо, у вас цікава манера залицятися до жінок. Мені вона подобається.

— Й не лише тобі…

— Ви не витрачаєте марно часу, кавалере! — Нігті, схожі на величезні краплі крові, ще швидше забігали по рукаву. — І скільки ж ви платите за любов?

Осадчий зміряв Лілю поглядом оцінюючи. В розмову втрутився Сидір Семенович. Правда, нічого страшного не сталося, кожен казав приблизно те, що думав, проте для чого ж торгуватися з самого початку?

— Всі зібралися, прошу до столу, — запропонував Сидір Семенович і поплескав Осадчого по плечі, відкликаючи вбік. — Обережніше, — попередив, — для чого ж хвалитися грішми?

— Набридло весь час ховатися, — пробубонів той. — Ходиш, як жебрак, і тільки стежиш, чи не натрапили на твій слід обехеесівці.

— Не думай про це, у нас — ажур.

— Всі кажуть — ажур. До речі, що це за субчик у сірому костюмі?

— Людина потрібна. Вагони…

— А ти не міг домовитись із ним інакше? Для чого ж псувати вечір?

— Так потрібно.

Осадчий невдоволено гмикнув і вмостив своє Величезне тіло поруч з Лілею.

Ступак, що розмістився навпроти, налив коньяку у келихи, цокнувся з літньою людиною в сірому костюмі. Він знав, що робить: цей чоловік мав дати вагони під яблука. Тому й мовив улесливо:

— Ваше здоров’ячко, Василю Леонідовичу! І за процвітання транспорту!

Пили багато.

Віта шепнула пару слів Томі й Лілі, і дівчата почали частіше підливати коньяк у келихи.

Василь Леонідович скоро сп’янів. Сидір Семенович присунувся до нього, сказав на вухо:

— Двадцять вагонів нам потрібно, лише двадцять.

— Що вагони, вагони — пусте. Для чого вагони, коли ти мені подобаєшся як людина..

— Я завжди знав, що ви допоможете нам.

— Вагони у нас от де! — Василь Леонідович підвів кулак. — Для тебе все зробимо.

Сидір Семенович у душі сміявся. Пуста людина цей Василь Леонідович. Колись висунули його на керівну посаду, значно вищу, ніж теперішня. Згодом побачили, що не тягне, — понизили. Він озлився, став підозріливим, жовчним, заздрив молодим, що йшли вгору, почав потихеньку пити. Та ніяк не міг визнати, що він, кого доля зробила колись начальником управління залізниці, як був простим машиністом, так ним і залишився.

Якось у ресторані приятелі познайомили його з Загорульком, який тонко полестив самолюбству Василя Леонідовича — ніби давно чув як про одного з найрозумніших працівників дороги.

Зустрілися й наступного дня, потім ще раз. Сидір Семенович щедро пригощав. Потім просто, по-дружньому попросив “підкинути” для потреб бази десяток вагонів. Відмовити було незручно, з цього й почалось.

Василь Леонідович розумів, що попав у тенета до не дуже чесних людей, та подарунки, які він одержував, вечері з коньяком та ікрою примушували мовчати. Іноді лаяв себе, але плив за течією.

Сидір Семенович підвівся, постукав виделкою по фужеру.

— Друзі, — запропонував, — давайте вип’ємо за здоров’я Василя Леонідовича! Коли б усі були такими працьовитими та відданими, ми б далеко пішли!

Куди б пішли, Сидір Семенович не уточнив.

Ступак, піднявши келих, підморгнув Осадчому й загорлав:

— Пий до дна! Пий до дна!

Він, звичайно, знав, куди йде Василь Леонідович. Але це аж ніяк не обходило Ступака.