Автограф для слідчого

— Ми переходимо в наступ на всіх ділянках, — казав, наче йшлося про випуск нової зубної пасти чи нейлонових шкарпеток, — і кінцева наша мета — мати більшість у бундестазі й сформувати свій уряд, який поведе Німеччину новим шляхом. Якщо коротко сформулювати нашу передвиборну програму, то вона складається лише з кількох пунктів. Перше: очисти­ти громадське життя країни. — Вуста в Шліхтінга ледь розтяглися, може, він посміхнувся, а може, просто поморщився. — Декого не влаштовує абстрактність цієї вимоги, та, гадаю, всі присутні знають, від чого слід очищати наше життя… Насамперед від лівих крикунів, комуністів. І тут ми завжди будемо вкрай нещадними!

“Концтабори?” — хотів запитати Карл, та прику­сив язика: його лише виставлять звідси, а коли ще буде можливість послухати відверті розмови нових німецьких фашистів?

Сьогодні вранці він подзвонив Йоахіму Шліхтінгу, знайшовши номер телефону маєтку “Берта” в до­віднику, й той призначив йому побачення в центрі Ганновера на штаб-квартирі найперспективнішої, як висловився, з німецьких політичних партій — НДП.

Це побачення відбулося перед самісінькими збо­рами. Почувши, чого з’явився Карл, Шліхтінг зрадів і розхвилювався, навіть розчулився. Він гадав, що все вже загинуло — і списки, і гроші, і пароль — і тре­ба ж таке… Отже, життя починається заново…

Запросив Карла побути на зборах і потім рекомен­дував партійним керівникам як представника одного з закордонних центрів. Не хотів ані на секунду роз­лучатися з ним, поки вони не домовляться остаточно. Як зрозумів Карл, Шліхтінг посідав у партії мало не таке ж становище, як і офіційний її голова фон Тадден, — він був мозковим центром НДП, розробляв її програму й спрямовував діяльність, а найголовніше, як колишній промисловець, здійснював зв’язки партії з промисловими магнатами: без їхньої фінансової підтримки на діяльності неонацистів одразу можна було поставити хрест.

Шліхтінг зауважив:

— Друге. Ми вимагаємо поновити німецький ге­неральний штаб, бо без цього наша держава ніколи не займатиме того становища в Європі, яке належить їй по праву. Далі. Ні в якому разі не визнавати так звану Німецьку Демократичну Республіку. Навіть думка про це є зрадою інтересів Великої Німеччини, як і думка про те, що ми можемо відмовитися від територій, утрачених під час другої світової війни.

— Геть кордони по Одеру–Нейсе! — прогудів, на­че в трубу, опецьок, що сидів другим від проходу. — Я вітаю заяву судетських німців про те, що вони не заспокояться, поки не замостять чеськими черепами Вацлавську площу в Празі!

— Слушно! — підвів довгу руку Шліхтінг, і зда­лося, що він дістане пальцями стелі. Загримав над столом, буцімто в нацистському вітанні, й вигук­нув: — Ми вимагаємо покінчити з однобічною оцін­кою минулого і осудженням третього рейху! Мюнхен­ська угода дійсна, і ми не відмовимося від неї!

“Все йде до одного. Війна…” — збагнув Карл. Уважно подивився на Шліхтінга — ні, не божевіль­ний, але ж нормальна людина не може не розуміти, що принесе війна й чим вона може закінчитись! Віра в те, що весь західний світ об’єднається проти комуніз­му? Але ж уже зараз кількох водневих бомб виста­чить, щоб знищити всю Німеччину…

Якась сила підкинула його зі стільця, хотів уже запитати: “На що ви розраховуєте?” — та зустрівся поглядом з тим опецьком, що вимагав замостити празьку площу чеськими черепами, й сів.

Хіба доведеш такому що-небудь? Його треба бити по голові, бити систематично, лише тоді — ні, не сві­домість пробудиться в ньому, а страх, та й це буде величезне досягнення і, може, чогось навчить інших…

А Йоахім Шліхтінг? Той не може не знати, куди він іде й до чого це може призвести.

Карл кілька секунд спостерігав за впевненими жестами Шліхтінга — так, цей усе продумав до кінця. і його не збити з обраного шляху. Десь у глибині душі він знає, чим закінчиться їхня авантюра, та все ж не вірить у можливість ганебного кінця, сподівається на щасливий лотерейний квиток, нехай один із тися­чі, але ж комусь він повинен випасти! Такому наплю­вати, що загинуть мільйони,— аби вижив він. Його не залякати мегатоннами, він, прийшовши до влади, найперше збудує собі під землею надійний бункер — зкалюгідний дурень, хіба фюрер третього рейху не на­будував “вовчих лігв”, по руїнах яких тепер блукають туристи?

Але про що веде далі Шліхтінг? Карл прислу­хався.

— Одне з наших невідкладних завдань, — Шліх­тінг сів, поклавши руки на стіл: вони, здається, жили окремішньо від нього, самі рухалися й постукували нігтями по полірованому дереву, — так, одне з невід­кладних наших завдань полягає в зміцненні зв’язку партії з бундесвером. Наше військове бюро, панове, твердить, що кожен четвертий німецький військово­службовець схильний підтримувати НДП. Два гене­рали й п’ять полковників вступили до партії, це — перший крок, перший струмочок, котрий, сподіваюсь, стане повноводною рікою. Бо чого може досягти справжній офіцер при нинішньому немічному уряді? Дослужитися до оберста, одержати пенсію. Справж­ньому офіцерові потрібна війна, ми почнемо її, і офі­цери стоятимуть перед нашою штаб-квартирою в черзі по фельдмаршальські жезли!

— Стоятимуть! — стукнув кулаком по столу опе­цьок. — Але ми не повторимо помилок фюрера й дамо їх лише достойним!

— Браво, Радке! — Шліхтінгові долоні відірвалися від столу, заплескали. — Під кінець, панове, я хочу поінформувати вас, що переговори, проведені нами з деякими представниками фінансової олігархії, закінчились успішно. Наша каса поповнилася новими внесками, які дають нам можливість не скупитися під час виборів до ландтагів, а в перспективі й до бунде­стагу. Маємо реальну можливість провести до феде­рального парламенту спочатку п’ятдесят–шістдесят де­путатів, ми підірвемо бундестаг зсередини, історичний досвід фюрера окрилює нас, і ми переможемо!

Карл згадав, як перед зборами Шліхтінг намагав­ся вивідати в нього, яка сума лежить на шифровано­му рахунку, мовляв, їхня партія продовжує справу третього рейху, вона — законний спадкоємець і має право на всі гроші. Але очі його в цей час бігали й обмацували Карла; той зрозумів усе з самого по­чатку, хитрування Шліхтінга лише смішили його, й він поклав край цим вивертам, запитавши прямо:

— На яку суму розраховуєте ви особисто?

Шліхтінг не почервонів, не затнувся, не виправдо­вувався вищими інтересами партії. Він втупився в Карла вивчаюче, певно, думав лише про одне: як би не продешевити. Потім шморгнув своїм довгим но­сом, витяг хусточку, неквапливо обтерся і мовив з гідністю:

— Не менше трьох мільйонів марок!

“Чим поважніша фігура, тим більші апетити”, — подумав Карл. Справді, Пфердменгес запросив лише мільйон, а цей — втроє більше. Зараз, після цього за­сідання, Карл навряд би вчинив так, але тоді почав торгуватися із Шліхтінгом. Думав: біс із ними — з Пфердменгесом, котрий з учорашнього вечора засів у готельному ресторані, й з цим — нового зразка фашистом. Потерпіти лише день: завтра вони виле­тять у Цюріх, він кине їм у морду гроші, аби тільки ніколи більше не бачити, не чути, не зустрічатися…

Але зараз, дивлячись, як прощається Шліхтінг зі своїми колегами, Карл стискав руки так, що тріско­тіли пальці в суглобах; знав, що не простить собі цього, що Шліхтінг і Пфердменгес снитимуться йому, точніше, не вони, а розстріляні негри й жертви нових німецьких концтаборів, створених неонацистами. Во­ни б кинули за колючий дріт і його, коли б дізналися про думки, що снують зараз у Карловій голові.

Боже мій, яка іронія долі: він, син коменданта однієї з найстрашніших фабрик смерті, сам ходив би в смугастому халаті, чекаючи черги до крематорію…

У кімнаті залишились вони самі. Шліхтінг за­питав:

— Ну ж бо, юначе, якої ви думки про нас? Карл розумів: Шліхтінг запитав так, для годить­ся, насправді йому наплювати на Карлові враження.

Ще дві–три хвилини тому Карл, можливо, й кинув би у вічі цьому довготелесому пройді все, що думав про нього, та згадка про батька збентежила й позба­вила волі.

Карл щось пробуркотів, хоча Шліхтінг і не потре­бував його відповіді.