Крах чорних гномів

— Будучи Шернером, я б відкрив фронт американцям. — Фон Вайганг невдоволено засопів, наче фельдмаршал скривдив його особисто. — Наші військові іноді не відчувають політичної перспективи…

— На жаль, це не залежить од вас, — мовив Кремер нахабно. Інтуїція підказувала йому, що саме так і слід зараз розмовляти з групенфюрером. — Фронт може стабілізуватись, і ми потрапимо в незручне становище. Як би швидко не наступали генерали, ми завжди встигнемо випередити їх принаймні на два — три дні.

— Так, так… — Фон Вайганг уточнив: — То грузовики стоятимуть під флігелем. Прослідкуйте, аби все було упаковане і підготовлене до евакуації. Шарфюрер Дузеншен допомагатиме вам. Я зроблю відповідні розпорядження. До речі, — затурбувався, — цей інцидент з Реханом не злякає Хокінса?

— Хокінс не такий дурний, аби совати голову в зашморг… Він сидить у Парижі чи Швейцарії, але вже завтра знатиме про те, що сталося в нас. Його помічник зв’яжеться зі мною, і я заспокою його.

Він зустрівся з Джоном Селлерсом увечері.

— Що за йолоп напав сьогодні на мене? — запитав той одразу. — Невже групенфюрер не може навести порядок у своїй парафії?

— У гру втрутилось Управління імперської безпеки, — якомога спокійніше відказав Кремер, — і фон Вайганг може гарантувати вам безпеку лише до завтрашнього ранку. Хтось вислідив вас, і завтра я не дам за вашу голову і п’ятдесяти пфенігів…

— Невже це так серйозно? — голос Селлерса все ще звучав бадьоро, та Карл побачив, як видовжилося квадратне Джонове обличчя.

— Негайно сідайте у вашу машину, Джоне, — сухо кинув Кремер, — і постарайтеся вранці бути за кордоном. Сподіваюсь, ви знаєте, як це робити.

— Не вчіть мене жити! — пробуркотів Селлерс, але вже не так бадьоро. — Може, я й скористаюсь з вашої поради, але чи впораєтесь ви тут самі?

— Не хвилюйтесь, Джоне, я і групенфюрер зацікавлені в успіху справи не менше, ніж ви.

— Слід поспішати, у вас повинно бути все готово на цьому тижні.

— Впораємось…

— З вами зустрінеться наша людина. Вона матиме інструкції щодо маршруту. Разом ви уточните час і місце зустрічі з нами.

— Зараз така ситуація, що місце й час можна визначити лише умовно…

— Визначте точний час і цілком певне місце! — грубо обірвав його Селлерс. — У крайньому випадку, ми викинемо туди десант.

— Ви вмієте робити справи з розмахом, — підлестив Карл.

— Кожний, вкладаючи гроші, чекає прибутку, — пояснив Селлерс. — Ви все зрозуміли?

— Не втрачайте часу, Джоне, — порадив замість відповіді Кремер і полегшено зітхнув, побачивши, що Селлерс повернув до автомобіля. Справді, сьогодні у нього день удач. Це ж треба вміти — за одним махом позбутися і Рехана, і Селлерса.

Передане Карлом Кремером повідомлення про герліцьке угруповання ворожих військ співпадало з даними фронтової розвідки. Наступ гітлерівців не став несподіванкою. Правда, двом танковим і восьми стрілецьким дивізіям ворога вдалося просунутись на тридцять кілометрів уперед до Шпремберга. Удар німецьких дивізій прийшовся по розтягнутих тилах Другої Польської армії генерала Сверчевського, але кризисного становища німцям створити не вдалося. Шпремберзьке угруповання фашистських військ у цей час вже було ліквідоване військами маршала Конєва — його армії успішно штурмували Берлін. Поляки повернули фронт і разом з 52-ю армією генерала Коротєєва зупинили ворога, а через кілька днів самі перейшли в наступ. У повідомленнях Радянського Інформбюро з’явилася нова назва — Дрезденський напрямок.

У флігелі, за алеєю чорних гномів, день і ніч кипіла робота. Есесівці під командою шарфюрера Дузеншена пакували відібрані Карлом Кремером папери у великі жерстяні ящики. Вся кімната була заставлена такими ящиками — підготовка до евакуації закінчувалась.

Карл, як міг, тягнув з від’їздом. Довго перечитував папери, прискіпливо оглядав кожне креслення, дбайливо сортував документи. Примушував навіть відкривати вже запаковані ящики, знов переглядав сотні паперів.

Тепер він знав, де лежать секретні документи служби безпеки. В кабінеті Дузеншена стояв величезний сейф з двома замками. Один ключ зберігався в групенфюрера, інший у Дузеншена — відкрити сейф можна було лише в присутності обох.

Одного разу, коли фон Вайганг завітав до флігеля, Карл поскаржився на втому і мовив, наче між іншим:

— Набирається багато паперів. Ви впевнені, — кивнув на сейф, — що там все однаково важливе. Другорядні документи варто знищити…

Групенфюрер заспокоїв його:

— Я сам усе переглянув. За деякі документи можна одержати не менш, ніж за креслення Фау. Залишено найважливіше.

Оце найважливіше не давало Карлові спокою. Зрештою, заради паперів, що зберігались у сейфі, він і залишався тут. До креслень і технічної документації мав вільний доступ, уже давно сфотографував усе, що мало військове значення. А за броньовані дверцята сейфа так і не вдалося зазирнути. До пори, до часу — тішив себе надією, сподіваючись, що стрімкий наступ радянських військ зробить евакуацію документів неможливою.

Останнім часом він спав лише по три — чотири години на добу і вже кілька днів не виходив з флігеля. Одключив телефони, аби ніхто не заважав. Крім того, плекав надію, що це завадить зустрічі з тим, кого повинні були прислати замість Селлерса. На жаль, його сподівання не справдились. Якось удень прибігла покоївка фрау Ірми і переповіла, що Кремера терміново викликає фон Вайганг.

У кабінеті групенфюрера сидів карлуватий чоловік з пласким, невиразним обличчям і сумними очима. Здавалось, він приголомшений горем і зараз заплаче. Навіть шморгав носом, а губи ледь-ледь тремтіли, як у хлопчака, ображеного старшим.

Подивився на Кремера спідлоба і дістав з великого шкіряного гамана половину долара.

— Мене звуть Денніс Кларк, — сказав, наче поскаржився. — Я ризикнув прийти просто сюди, бо нема іншого способу зустрітися з вами. Час не жде, і, власне, не треба вже розводити… — певно, хотів сказати “церемонії”, та останньої секунди поправився, — вірніше, треба поспішати. Тому я й насмілився, — ледь помітно вклонився групенфюрерові, — потурбувати вас: Росіяни наступають так швидко…

Фон Вайганг надувся, мов старий індик. Раптом вибухнув:

— Коли б ваші паршиві солдати, — почервонів, — воювали так, як комуністи, ви давно були б уже тут!..

Американець закліпав очима, та раптом відказав грубо:

— Не ваше діло — судити наших солдатів! Вони йдуть сюди переможцями і…

Але групенфюрер уже схаменувся.

— Я мав на увазі наші спільні інтереси… — промимрив.

Кремер з задоволенням спостерігав за цією метаморфозою: пихатість на виду сповзала з фон Вайганга, він навіть підібрав своє велике черево. Дивився запопадливо і усміхався очікувально.

Карлові стало гидко. Запобігати перед цим миршавим американцем! Плаксивим пацюком з червоними очима! Дрібним виконавцем розпоряджень Хокінса! І хто? Фон Вайганг, який ще два тижні тому повісив би його за значно менше нахабство!

Зітхнув і запалив сигарету.

Життя є життя, і від фон Вайганга не можна вимагати того, чого в нього нема. Істота з дрібною душею, якій поталанило піднятися над тисячами собі подібних. Влада запаморочила йому голову, і проявилося все, що лежало на дні: жорстокість і егоїзм, чванство і розбещеність… І все це — машкара звичайнісінького боягуза…

Кремер склав обидві половинки долара, зібгав і недбало кинув у попільничку: все одно вони йому більше не знадобляться. Уважно глянув на Денніса Кларка. Чорт, присутність фон Вайганга плутає йому всі карти. Можна було б відтягти час, пославшись на поважні й об’єктивні причини, але групенфюрер у курсі майже всіх їхніх справ. Роздратовано посмикав себе за вухо і підсунув свій стілець до американця.

— Які ви маєте інструкції, містере Кларк? — за питав навмисно сухо.

Але Кларк виявився не такою мокрою ганчіркою, як здавалося. Жалібно скривився, але мовив твердо:

— Я хочу побачити результати вашої роботи. Коли ми зможемо це зробити?