Страница 19 из 29
— Де Нагорний? — запитав баталер, спускаючись у кубрик.
Матрос, що прасував комірець, хитнув головою в бік койки Нагорного.
— На, жених, одержуй! — поклавши на рундук обмундирування, промовив старшина-надстроковик, який виконував обов'язки баталера.
Нагорний сів, звісивши з койки босі ноги, і ображено запитав:
— Чому це «жених»?
— А я звідки знаю? — всміхнувся старшина і, вже піднімаючись трапом, сказав: — Зайдеш до баталерки розпишешся!
Нагорний вийняв з рундука вовняні, виплетені матір'ю шкарпетки. Це були ті самі шкарпетки, які вона прислала в посилці. Одягаючись, він міркував про причину маскараду. Нагорний був певен, що боцман добре ставиться до нього, однак тривожне почуття невідомості не залишало його.
Вийнявши з рундука фотокартку Світлани, він довго, ніби вперше, розглядав її. Дівчина була сфотографована в парку, вітер розкуйовдив її волосся, напнув блузку. Повні губи були злегка відкриті, неначе дівчина розмовляла з коханим. На зворотному боці він прочитав, хоча й знав усе написане напам'ять:
«Андрійку!
Завжди, завжди будь таким, яким я тебе знаю!
Свєта».
Почувши важкі кроки боцмана, що спускалися трапом, Нагорний заховав фотокартку до бічної кишені ватника — він просто не встиг би її покласти в рундук.
Ясачний прискіпливо оглянув комендора, звелів поставити ногу на банку, помацав черевики і сказав:
— Просторі. Теплі онучі є?
— Є, — відповів Нагорний.
— Намотайте. За десять хвилин щоб були в каюті капітан-лейтенанта Футорова. Зрозуміло?
— Ясно, товаришу мічман.
Боцман піднявся на верхню палубу.
Тим часом матрос випрасував комірця і взявся писати листа.
Нагорний пригадав Лобазнова, його лист і подумав: «Хома завжди був холодний, акуратний і розважливий, навіть у дружбі…»
Нагорний поспішив з висновками.
Саме в цей час, ризикуючи власним життям, проти шквального вітру і колючого снігу, що сік обличчя, знемагаючи, падаючи і підводячись знову, Лобазнов ішов вузенькою стежкою поміж скелями й морем, тягнучи на плечах Мишка Єльцова…
Повернувшись з начальником на заставу, Лобазнов навіть не встиг коня розпрягти: через п'ятнадцять хвилин він мав іти старшим на спостережний пункт.
Лобазнов і Єльцов ішли зі зброєю, несли в речових мішках сухий пайок і дрова для пічки. Разом з ними з застави вийшов і Семен Чукаєв. Він ніс балон для машини, що застряла за кілька кілометрів від спостережного пункту.
Дозорна стежка то в'юнилася між крутими скелями, то спускалася вниз до самого моря. Паралельно до стежки трохи далі на захід крокували телеграфні стовпи. Ледь помітні в сніговій заметілі, ці стовпи були все-таки непоганим орієнтиром.
Температура знизилась до мінус шістнадцяти градусів. Тут, на півострові, було значно тепліше, ніж на континенті, та при сильному зустрічному вітрі і шістнадцять градусів — «добряча закуска», як висловився Лобазнов, прочитавши на заставі зведення погоди.
Йшли знайомою дорогою. Всі троє були молоді, витривалі і вже досить досвідчені, щоб подолати ці шість кілометрів, не зупиняючись на перепочинок.
Години через дві вони побачили занесений снігом дах спостережного пункту. Чукаєв промерз і, перш ніж вирушити на розшуки потерпілої машини, вирішив відігрітися у спостерігачів, випити кухоль гарячого чаю.
Старанно пообмітавши віником валянки, вони зайшли в жарко натоплене приміщення. Лобазнов подзвонив на заставу і доповів, що наряд благополучно прибув і приступив до виконання своїх обов'язків.
Прикордонники, які змінилися, вирушили на заставу. Попутний вітер дув їм у спину.
Єльцов налив з відерця чайник, поставив на плиту і, діставши сокиру, почав рубати дрова. Солодко замружившись, Чукаєв улаштувався біля пічки. Лобазнов заступив на спостережний пост.
Минуло не більше десяти хвилин, коли в секторі спостереження з'явився рибальський траулер «Муром», він ішов з Варангер-фіорду з повним трюмом риби, — про це свідчила низька осадка. Вітер набирав сили. На розгойданій хвилі судно кидало, мов тріску.
«Муром» — наш рибальський траулер, приписаний до Мурманського порту. Лобазнов це чудово знав, але порядок служби вимагав повідомляти про всі судна, що з'являлися в зоні спостереження. З допомогою нескладного, але досить точного приладу, що мав гучну назву курсопоказувач, Лобазнов визначив напрям судна і записав у журналі:
«Рт „Муром“ пеленг вісімдесят п'ять. Дистанція десять кабельтових. Курс сто сімдесят п'ять».
Потім він узяв трубку і хотів доповісти на заставу, але… зв'язку не було.
Побачивши, що Лобазнов надів ватник і шапку, Єльцов запитав:
— Ти куди?
— Лінія пошкоджена…
— Застава виявить пошкодження і вишле зв'язківців, — заспокоїв його Єльцов.
Єльцов і справді був родом з Єльця. Єлецьких з давніх-давен прозивають коклюшками за майстерність плести мережива. Єльцов був схожий на мереживницю, йому б замість котелка з концентратом пшоняної каші дати в руки п'яльця та коклюшки! Було в його зовнішності щось жіноче: може, ніжний рожевий колір обличчя, а може, по-дівочому маленькі, яскраві уста. Мишко Єльцов мріє стати лікарем-педіатром і, звичайно, доб'ється свого, а поки що… Він підвівся і почав одягатися.
— А ти, Єльцов, куди? — здивувався Лобазнов.
— Сам ти не впораєшся. Та й взагалі поглянь, що діється…
Лобазнов прочинив двері. До будиночка вдерся крижаний вітер. Видимість була не більше як метрів п'ятдесят: найближчий стопи телефонного зв'язку ледь бовванів за густою сніговицею.
Знявши з гвіздка моток міцної вірьовки, Лобазнов промовив:
— Ну що ж, Єльцов, удвох то й удвох! Семене, заступай на пост, поки ми повернемось!
— А як же з балоном? — несміливо нагадав Чукаев, розімлівши від тепла.
— Ми швиденько обернемось, — заспокоїв його Лобазнов. — Залишати пост нам обом не можна, але й без зв'язку, сам розумієш, каюк!
Вони вийшли з будиночка, і хурделиця замела їхній слід на порозі. Шквальний вітер люто штурхав у спину. Лобазнов оглядав лінію. Єльцов, орієнтуючись по стовпах, ішов попереду — прокладав стежку. Щоб не розгубитись, вони прив'язали вірьовку до кисті лівої руки. Цей примітивний зв'язок був потрібен — віддаляючись тільки на довжину вірьовки, вони вже не бачили один одного в цій сніговій круговерті.
«Весна! Вже виймається перша рама…» — пригадав Лобазнов і, чортихаючись та кленучи на всі заставки пошкодження телефонної лінії, подумав: «Андрійкові на морі легше. Ну, похитає, ото диво! В таку хурделицю не доводиться вештатись. Та й, крім того, форсу більше. Дівчата на моряків задивляються і…» — позаздрив він, але в ту ж мить підсковзнувся, упав і добряче стукнувся лобом об камінь.
Змотуючи вірьовку, Єльцов повернувся назад.
— Що трапилось, Хомо?
— Нічого! — огризнувся Лобазнов. — Замалим камінець не розбив.
Він підвівся і, підштовхуваний вітром, ступнув уперед. Ішли повільно. Лінія тяглася трохи вбік од стежки, проводи звисали над глибокими ущелинами, піднімались на круті сопки. Стовпи були закріплені в дерев'яних зрубах, заповнених камінням. У скелястому грунті яму для стовпа не викопаєш.
Минуло хвилин тридцять. За цей час прикордонники просунулися вперед не більше як на кілометр, коли це зненацька біла непроглядна сніговиця розсіялась, і вони побачили криваво-червоне сонце, що аж сліпило очі.
— Оце здорово, Хомо! — вигукнув Єльцов, кидаючись назустріч товаришеві.
— Даремно радієш! — буркнув Лобазнов, оглядаючи горизонт. — Дивись, яка «закуска» суне…
Далеко, за десятки кілометрів, майже від самого небокраю чорними зловісними смугами, немов наступаючи бойовими шеренгами, грізно й неухильно сунули на них важкі хмари.
Не промовивши більше ні слова, солдати квапливо спустилися з сопки. Вони поспішали, бігли там, де це було можливо, і все ж таки, коли знайшли місце розриву проводів, на них налетів новий заряд хурделиці.
Під натиском шквалу стовп, що стояв край урвища, впав, вивернувши каміння із зрубу, і лінія провисла в глиб ущелини.