Гіркий дим. Міст

Перша затримка трапилась при переході через шосе: вийшли не на те місце, куди хотіли, а ближче до Ралехова — довелося йти цілий кілометр, продираючись через придорожні кущі й перебігаючи відкриті місця. З’ясували, що дорога пильно охороняється, — весь час по ній снували мотопатрулі. Перед тим як перейти шосе, полежали в заростях шипшини — річ не вельми приємна, зате надійно: навряд чи якийсь сміливець добровільно сунеться в ці колючі хащі. Трохи відпочивши, перебігли дорогу й рушили вже знайомою стежкою між ланами.

Нарешті заглибилися в ліс. Тут почувалися впевненіше, знаючи, що гітлерівці боялись лісів.

На світанку, коли дістались до куреня під копицею, зітхнули спокійно, наче всі тривоги вже лишилися позаду. Повкладались на сіні, але довго не могли заснути, хоч і стомилися. Кожен думав про те, яку важливу справу зробили сьогодні. І ніхто з них не знав, що їхнє повідомлення про лінію гітлерівських укріплень практично не знадобиться штабові, бо танкова армія генерала Лебединського вже форсувала річку й виходила в тили угрупованню генерал-полковника Блейхера. Через добу під загрозою оточення генерал вирішить залишити Ралехів, і грізна лінія скоро перетвориться просто на рану на землі, а довколишні дороги стануть схожими на оте нічне шосе перед переправою з безладдям і хаосом відступу.

Не знали цього і в нашому штабі, не думав про це й генерал Блейхер — така логіка війни, коли долі тисяч і тисяч людей вирішуються в лічені секунди й залежать від таланту, рішучості, гнучкості й розуму полководця, а також від причин, коли талант і рішучість не варті нічого: просто повінь пройшла, рівень води в річці за останні три дні спав на метр, і з’явились броди для танків генерала Лебединського.

Але Дорош зараз не думав ані про стихію, ні про глибокодумні штабні розрахунки, він ще раз перевернувся з боку на бік і нарешті заснув.

Котлубай розбудив Сугубчика о восьмій ранку. Дощ не вщухав, хоч був уже й не такий сильний, як учора. Сугубчик стояв біля входу в курінь і дивився, як дощові краплі б’ють по калюжі, б’ють і б’ють — здавалось, так триватиме вічно…

Сугубчик позіхнув — дощ навівав на нього сон, поспати б ще, он Пашка як солодко сопе, видно, сняться йому приємні сни… Сугубчик потягнувся — завтра вони перейдуть лінію фронту, і спи, скільки влізе, хоч цілу добу, такий закон: виконав завдання — їж і спи досхочу.

Від цих думок спати захотілося ще дужче. Сугубчик потер скроні, але сонна млість не минала, й хлопець підставив обличчя холодним краплям. Це освіжило його, вія вирішив обійти курінь і копицю, але, подумавши, рушив до лісу, щоб не лишатись на відкритому місці і обійти усю галявину. Ступив кілька кроків і злякано зупинився, почувши голосний, вимогливий стукіт. Сугубчик підняв голову й побачив на сусідньому дереві дятла: той бігав по стовбуру, не звертаючи на хлопця ніякої уваги, — красивий заклопотаний птах.

Сугубчик задивився на дятла, та нараз новий звук примусив його насторожитися: хтось ішов до галявини, ішов не криючись, під ногами шурхотіло листя й тріщало галуззя.

Сугубчик заховався за кущ, зняв автомат. Просто на нього йшов німецький солдат з карабіном за плечима. Вже літня людина, років п’ятдесят чи й більше, йде сміливо, наче він тут господар…

Пропустивши німця, Сугубчик вискочив з-за кущів і приставив йому до спини дуло автомата.

— Руки вгору! — наказав. — І тихо…

Солдат підняв руки вгору. Хлопець зірвав з німця карабін і підштовхнув його до куреня.

— Вперед! І не обертатись!

Він не знав, чи правильно вчинив: може, солдат, побачивши в курені людей в німецьких мундирах, пішов би далі своєю дорогою… «Ні, — вирішив, — таки правильно: цей фріц обов’язково розповів би, що бачив у лісі підозрілих військових, може, дезертирів, і тоді — чекай жандармів…»

Гітлерівець ішов покірно, не обертаючись. Сугубчик поставив його обличчям до копиці й покликав Дороша:

— Гер обер-лейтенанте, прокиньтеся!

Дорош підхопився.

— Що сталося? — запитав він спросоння рідною мовою, та, побачивши солдата з піднятими вгору руками, одразу збагнув свою помилку. Правда, цей переляканий солдат міг не розчути чи не втямити сказане, і Дорош, удавано позіхнувши, перепитав уже спокійно: — Що сталося, рядовий Фогель? Чого ви затримали це опудало?

— Згідно з вашим наказом, гер обер-лейтенанте!

Прокинулися всі розвідники й оточили солдата. Дорош підійшов до гітлерівця.

— Опустіть руки! — наказав він. — І поверніться…

Той повернувся чітко, як на навчанні, стукнувши підборами. Кліпав очима, дивився злякано.

— Ваші документи! — простягнув руку Дорош.

Німець тремтячими пальцями розстебнув мундир, подав солдатську книжку.

— Рядовий Курт Блумберг, — доповів він. — Ми зупинились тут неподалік, місцеві жителі сказали, що в лісі є сіно, і наш унтер-офіцер послав мене подивитись…

— Яка частина? — поцікавився Дорош.

— Обоз… обоз тридцять восьмої дивізії.

Дорош усе ще не вирішив, як йому вчинити. Ясно було одне: відпускати солдата не можна — мабуть, здогадується про щось, бо пальці тремтять і погляд усе ще переляканий.

— Де розташувався ваш обоз?

Солдат тицьнув пальцем на південь.

— Там… За три кілометри є село…

Дорош звірився з картою — не бреше. Треба негайно йти звідси. Хотів уже віддати наказ, однак солдат зрозумів, що зараз вирішується його доля, й мовив швидко:

— Гер обер-лейтенанте, я повинен доповісти вам, що по дорозі сюди зустрів загін есесівців…

Дорош запитав удавано байдуже:

— І що ж?

— Мені здалося, це зацікавить вас.

— Чому? — запитав Дорош, упевнившись, що солдат, видно, таки здогадався, хто вони насправді, і в піжмурки тепер грати ні до чого. Підступив до німця. — Де ви бачили їх?

— На узліссі. Есесівці заглибилися в ліс…

— У якому напрямку?

— Здається, на схід.

— Скільки їх?

— Дванадцять. Я хотів ще сказати… Есесівці розпитували, чи не бачив я чотирьох солдатів і обер-лейтенанта.

Це було серйозно, і Дорош зрозумів, що мусить негайно вести групу далі. Солдат уже не цікавив його. Лейтенант підкликав Сугубчика і сказав так, щоб німець не почув:

— Одведи його в ліс і… Не барись, доганяй нас.

Дорош підхопив свою сумку й подався за розвідниками. Сугубчик показав солдатові автоматом на кущі. Той зрозумів усе, опустив голову, пішов, але раптом зупинився і сказав:

— Я знаю, що ви радянські солдати. Я зрозумів це одразу, й зараз ви вб’єте мене. Але ж повірте, я не хочу вам зла, я простий робітник…

— Ви гітлерівський солдат і наш ворог! — сердито крикнув Сугубчик. — Всі кажуть, коли їм кінець, що вони робітники, а ми не кликали вас сюди! Ну, швидше…

Солдат знизав плечима. Видно, хотів щось заперечити, та лише махнув рукою.

— Ваша правда… — сказав він і важко ступив уперед.

Солдат ішов зсутулившись, а Сугубчик думав: зараз йому доведеться прикінчити цього гітлерівця.

Й несподівано Сугубчик усвідомив, що не зможе цього зробити, — отак спокійно вбити беззбройну літню людину.

Сугубчик зупинився хотів покликати Дороша, але поблизу нікого вже не було, товариші пішли вперед…

Як же йому вчинити? В бою, не задумуючись, і колов би, й стріляв — там усе ясно, все зрозуміло, в розпалі бою людина з голими руками кидається на озброєного ворога й перемагає його, а тут ворог неозброєний, а ти — навпаки…

Він запитав:

— А звідки ви?

Німець зупинився, згорблений, з безвільно опущеними руками, потім обернувся повільно і підвів на Сугубчика порожні й уже мертві очі.

— Навіщо вам?

Справді, навіщо? Сугубчик не міг відповісти на це запитання. Сказав рішуче:

— Ідіть!

— Стріляйте тут! — Німець заплющив очі.

— Слухайте, ви! — нараз запально заговорив Сугубчик. — Я відпущу вас, коли дасте слово честі, що нікому не скажете про нашу зустріч.

Солдат розплющив очі. Спочатку він дивився приголомшено, потім якась тінь майнула на його обличчі.