Страница 51 из 64
Тисячі й тисячі людей не знали, та й не дізнались ніколи, що весь цей рух став можливий завдяки подвигу маленької, мікроскопічної в порівнянні з усім фронтом, групки з п’ятьох чоловік.
Троє з них уже досягли умовленого місця над озером. У ясну погоду сосни, якими заріс берег, віддзеркалювались у прозорій воді; зараз їхні верхівки зникали в тумані, що клубочився над озером, і ніч здавалася ще тривожнішою, сповненою непередбачених небезпек.
Троє лежали, вкрившись дощовиками, за сотню метрів од берега, у сосняку, а двоє пробиралися лісом за кілометр од них.
Дубинський і Цимбалюк вийшли на берег озера й повернули до села. Вони раз у раз зупинялись, подавали умовні сигнали й рушали далі, безшумно перебігаючи від дерева до дерева. Нарешті почули у відповідь тихе кахкання й за кілька секунд уже радісно обіймалися з товаришами.
Стомлено сівши на мокру траву, Цимбалюк запитав Дороша:
— Ну як? Бачили?
Лейтенант засміявся:
— Ще й як бачили!
Дубинський збуджено ділився щойно пережитим:
— Я танком звалив грузовик у річку… Ми пірнаємо, а фріци на поверхні — кого уламком по кумполу, хто зразу з переляку на дно… А потім по них із кулеметів як ушкварять!..
Дорош смикнув його за штани.
— Понамокали ви… Застудитись можна, та й взагалі підозріло. Треба обсушитись.
— Не вистачало нам тільки вогнища… — пробурчав Цимбалюк.
Дорош підвівся.
— Підемо в село, — вирішив він. — Воно далеко від траси. Не забувайте, ми — окупанти, більше нахабства!
Село притулилося до берега озера, власне, й не село — хутір: півдесятка хат поміж озером і путівцем, який з’єднував кілька таких хуторів, розкиданих на відстані п’яти — десяти кілометрів один від одного. Крайня хата, біля самісінького путівця, була вкрита бляхою і обгороджена акуратним дерев’яним штахетником.
Дорош перестрибнув через паркан, і на нього одразу з гарчанням кинувся кудлатий пес. Він примусив лейтенанта відступити, нашийник здавив собаці горло, й пес аж хрипів од безсилої люті, стоячи на задніх лапах і брязкаючи ланцюгом.
Дорош ступив до дверей хати й тільки підняв руку, щоб постукати, як вони відчинилися, і з темряви виринула постать у білому. Чоловік мало не наштовхнувся на лейтенанта й відразу відступив у пітьму хати, гукнувши звідти:
— Хто тут? Стій, бо стрелю!
«Ого, — подумав Дорош, — тут мешкає якесь місцеве начальство…» Він увімкнув ліхтарик, вузький промінь вирвав із темряви огрядну постать у білизні й з карабіном у руках.
— Говорите по-німецьки? — владно запитав Дорош.
— Я служу поліцаєм… Пан розуміє мене? — відповів той каліченою німецькою мовою.
Дорош увійшов до хати й скривився: в ніс ударило важким духом несвіжої риби й гнилої картоплі.
— Хто ще є дома? — обмацав він променем ліхтарика стіни передпокою.
— Нікого, пане офіцере, тільки жінка, вона перестрашилась…
— Відчини… — Дорош показав на двері, що вели до кімнати. Сам став збоку. — Ну, швидше!
Чоловік смикнув за ручку, двері розчинилися із скрипом.
— Прошу пана, можете не хвилюватися, ми поважаємо владу! Я газда, а не фірцик якийсь, — мовив поліцай українською.
— Що ти кажеш? — удав, ніби не зрозумів, Дорош. — Що таке газда? — А сам, стоячи за дверима, освітив ліхтариком кімнату. Справді, крім жінки, що сиділа на ліжку, там нікого не було. Лейтенант махнув рукою товаришам: — Можна заходити…
Хазяїн засвітив гасову лампу. Тепер Дорош краще роздивився його: кошлаті брови, грубі риси обличчя, дивиться насторожено, але посміхається догідливо. Вдає, що радий гостям, а руки дрібно тремтять — чи то від злості, чи від переляку…
Хлопці поскидали плащі, склали зброю в кутку. Дорош наказав хазяїнові:
— Піднімай свою господиню. Мої солдати змокли, їм треба обсушитись, нехай затопить піч. Зрозумів?
Сугубчик у тон лейтенантові вимогливо зажадав:
— Дайте молока! Гарячого молока!
— Аякже, молоко зараз буде, — заметушився хазяїн.
«Дати б тобі зараз у пику, поліцайська наволоч!» — подумав Цимбалюк. Тицьнув брудним чоботом газду в живіт.
— Ану зніми! — наказав він. — І швидше!
Той ображено закопилив губу, але ослухатися не посмів. Стягнув чоботи, виливши з них воду.
— І де це пан так змок? — здивувався поліцай. — Наче купався в одязі…
— Ну! — люто визвірився на нього Цимбалюк. — Яке твоє свиняче діло!
— Та я, прошу вас, ніц… — Газда скривив губи в посмішці.
Дорош помітив: коли хазяїн лякався, починав розмовляти українською мовою.
— Про що він гергоче? — обернувся Цимбалюк до Котлубая. Вони вмовились, що той виступатиме в ролі перекладача.
— Не треба тлумача, — заскочив хазяїн, — я кажу, що ви добре змокли.
— Ось ти й висушиш! — Цимбалюк кинув йому свій мундир.
Промоклі мундири й білизну розвідники розвісили коло груби, а самі посідали за стіл, заставивши його бляшанками з консервами — всі, крім Котлубая. Старшина взяв окраєць хліба з салом, прихопив автомат і вийшов у сіни. Йому першому випало вартувати.
Старшина обникав подвір’я, але не знайшов нічого підозрілого. Притулився плечем до складених за клунею колод, звідси проглядалися всі підходи до хати.
Стояв, вдивлявся і вслухався, а думки линули в ті часи, коли нарешті закінчиться війна, він навіки розлучиться з автоматом і рацією й житиме так, як захоче. Від цих думок стало щемно й водночас солодко на серці.
Котлубай переступив з ноги на ногу. Прислухався: якийсь новий звук вплівся в монотонний шум соснового лісу. Наче загув джміль над вухом…
Старшина витягнув шию й наставив вухо. Гул став голоснішим, і нараз Котлубай збагнув, що десь далеко ревуть потужні двигуни.
Старшина гайнув до хати. Дорош, глянувши на нього, підвівся з-за столу, відставив кухоль з гарячим молоком. Накинув плащ і вислизнув надвір. Котлубай причинив за ним двері.
— Слухайте… — прошепотів.
Гуркіт моторів чувся вже зовсім виразно. Він наростав з кожною миттю й скоро заполонив усе навкруги, наче на село насувалася гроза, дивна гроза без блискавок.
— Танки… — видихнув Котлубай. — Ідуть танки…
Лейтенант уже прийняв рішення.
— Скажи хлопцям, — наказав він, — хай поводяться так, наче нічого не сталося. Сам залишайся там. Нехай Пашка негайно йде сюди. З хати нікого не випускати.
Дубинський вискочив з дверей, коли повз садибу пройшла перша машина.
Бронетранспортер освітлював дорогу вузькими променями фар, вони ковзнули по кругляках, за якими причаївся Дорош, і лейтенантові здалося, що світло на мить вихопило з темряви його маленьку постать.
За бронетранспортером ішов важкий танк, займаючи мало не весь путівець, бризки грязюки з-під гусениць летіли аж до схованки Дороша.
Лейтенант прокричав на вухо Дубинському:
— Ну, Павлику, це вже твоє діло! Дивись і лічи уважно…
Танки йшли і йшли повз село на великій швидкості, Дубинський нарахував шістдесят вісім машин — «Т-V», «Т-ІV» і «тигрів»…
Коли слідом за танками пішли машини, Дорош, порадившись із Дубинським, вирішив, що їм тут більше нема чого робити, тепер треба якнайшвидше зв’язатися з розвідвідділом фронту й повідомити про цей нічний танковий рейд гітлерівців.
Цимбалюк і Котлубай спали. Сугубчик сидів на лавці коло дверей з автоматом на колінах, хазяїн із жінкою постелили собі на кухні. Вони не спали, поліцай зірвався на ноги, тільки-но Дорош грюкнув дверима.
— Лежати! — наказав Дорош.
Поліцай ступив крок назад, злякано кліпаючи очима, попросив:
— Пане обер-лейтенанте, жінка уклінно просить вашого дозволу сховатися в підполі. Боїться вона.
Дорош роздумував лише мить.
— Можна, — згодився. — Ти полізеш разом з нею, і до ранку не виходити!
— Але ж, пане обер-лейтенанте, мої службові обов’язки вимагають…
— Ну! — підвищив тон Дорош. — Виконувати наказ німецького офіцера — ось твої службові обов’язки!
— Так, пане, так… — Поліцай відчинив ляду. — Ти що, не чуєш! — раптом визвірився він на жінку. Та підхопила кожуха, на якому вони лежали, й полізла в підпілля. Поліцай спускався за нею повільно, скоса зиркаючи на Дороша. Лейтенант не зрушив з місця, поки той не опустив за собою ляду.