Страница 23 из 41
Тед Качинський був нашим сусідою. Його дім був праворуч від нашого дому. Я й гадки не мав, що прямо біля мене живе людина, котра виношує щось лихе проти Америки. Я знав його — він був хорошим чоловіком, завжди добре вбраний, добре поголений, такий підтягнутий, в елегантних окулярах. Коли він ішов по вулиці, було приємно подивитися на нього — він не йшов, він, здається летів чи підстрибував, вітаючись із кожним мешканцем нашого кварталу. Хто не знав містера Качинського? «Невже містер Качинський, наш містер Качинський, — думав я, — може виявитись агентом імперії зла? Невже він один із тих знавіснілих на цілий світ росіян, котрі прагнуть підірвати нашу планету атомною бомбою?» Мені не вкладалося в голові, як такий приємний чоловік може служити злу. І все ж, з’ясувалося, може. У поліції мене попросили розказати все, що я почув по телефону, агентові ФБР, пам’ятаю, його звали агент Рік Слоуп. Агент Слоуп був високим, плечистим чоловіком зі сріблястим волоссям і холодним твердим поглядом. Ми сіли з ним у окремій кімнаті, він замкнув двері на ключ, закрив жалюзі на вікнах в офіс і попросив мене розповісти все, що я знаю про містера Качинського. Він сказав мені, що з цього моменту я переходжу під прямий захист агентства з федеральної безпеки, що моє життя у надійних руках і я можу не боятися розповісти всю правду. Правду кажучи, що я міг розповісти тоді? Що містер Качинський — це той приємний, добре поголений поляк із широкою усмішкою на обличчі? Що містер Качинський кожного разу, коли бачив мене, вітався зі мною: «Привіт, малий»? «Як довго ви знаєте містера Качинського?» — спитав мене агент Слоуп. — Уже десять років, — відповів я, відчуваючи, як щораз менше мені подобалося те, що відбувалось. Я вже почав жалкувати, що звернувся до поліції. «Послухайте, — сказав я. — Можливо, тут якась помилка. Можливо, я неправильно зрозумів, що мав на увазі містер Качинський, і він просто невинний продавець взуття! Я знаю його десять років, і за цей час я ні разу не бачив у ньому нічого підозрілого, сер!». Агент Слоуп піднявся зі свого місця, підійшов до мене, сперся на стіл своїми кулачищами і сказав: «Послухай, хлопче… Тед Качинський — агент комуністичної розвідки у Сполучених Штатах. Ти допоміг нам знайти людину, котра переховувалась від нас понад дванадцять років. На ньому висить п’ять убивств ні в чому не винних людей — двоє поліцейських, двоє цивільних і один агент ФБР. Твої свідчення зроблять неоціненний внесок у затримання цього нелюда. І навіть більше — ти допоможеш нам виявити і знешкодити всю їхню мережу, котра буде вбивати людей, здійснювати свою грабіжницьку діяльність, поки, врешті, не зробить усе, аби Америка зникла з обличчя землі. Подумай добре, кого ти намагаєшся прикрити зараз. Подумай, на чиїй ти стороні, хлопче». Сказавши це, агент Рік Слоуп повернувся на своє місце, а я, з обмоченими штанями, почав розповідати усе, що знав про життя містера Качинського — про людей, з якими він спілкується, про його розпорядок дня, про його звички. Я сказав їм усе, що знав — навіть те, що містер Качинський любить молоко і завжди бере дві пляшки у молочника замість одної, хоч і живе сам. Агент Слоуп вислухав мене уважно, весь цей час наша розмова записувалася на невеличкий магнітофон, і напевне, вона досі десь зберігається в архівах Бюро. Так чи інакше, я здав містера Качинського повністю, наскільки лише міг. Коли я вийшов із поліцейського відділку, я зрозумів, що більше ніколи не зможу бути таким, як раніше. Чи були у нас якісь стосунки з містером Качинським? Так, він називав мене «Гей, малий!» — і завжди кидав мені бейсбольного м’яча, коли той ненароком залітав до нього на подвір’я. «Як справи, малий?», «Хороший день, чи не так, малий?» — говорив він іноді мені на вулиці. Я йшов пішки кілька кварталів до нашого дому, уже достатньо зрілий, аби відчувати усю тяжкість того, що скоїв, але ще не достатньо дорослий, аби відмахнутися думкою про те, що врятував країну. Можливо, я й справді захистив себе і своїх сусідів від кровожерного маніяка-комуніста, але тоді я відчував жаль від того, що містер Качинський більше не кине мені м’яча і не гукне: «Гей, малий, як справи?» Кілька днів я ходив на роботу пригнічений і напружено дослухався до всіх телефонних розмов. Чи хтось чув щось про містера Качинського? Чи хтось іще замовляв югославські черевики з тупими носаками? Але скрізь стояла тиша. У мене почала закрадатися думка — а що, коли мене обманули? Що, коли не було ніякої комуністичної змови, або не було убивств, про які мені розказав агент Слоуп, або ще щось не збігалося? Я знав, що мені тепер ніколи не доведеться дізнатися правди.
І от, через декілька днів, сталось воно. Те, що змінило моє життя по-справжньому і невідворотно. Я повертався з роботи — було лише трохи по п’ятій, був чудовий день середини літа, сонце уже стояло за полуднем. Я побачив на порозі сусідського дому містера Качинського. Він якраз виходив із будинку. У руках у нього був саквояж із взуттям. Сам містер Качинський був, як звично, одягнутий у свій чорний комівояжерський костюм. Окрім саквояжа, в руках він тримав невеличку валізку. Містер Качинський замикав двері свого будинку. «Привіт, малий!» — гукнув він мені, коли побачив, як я входжу на наше подвір’я. «Привіт, містере Качинський, — відповів я йому. — Кудись збираєтесь?». «На Південь, хлопчику! На Південь!» — містер Качинський замкнув двері й радісно підняв над головою кулак із ключами. — Боюсь, роботи в нашому місті для мене вже не залишилося!». «Тоді бувайте, містере Качинський, — сказав я йому. — Приємної подорожі. Удачі, містере Качинський!» «Тобі теж, хлопче, тобі теж!» — сказав він і заспішив до виходу. І тут я побачив, як чорний «б’юїк», що стояв пооддаль нашого дому, раптом під’їхав під подвір’я містера Качинського, і з нього вийшло два федеральних агенти у чорному. «Містер Тадеус Качинський?» — спитав один з них. «Так». «Вас заарештовано. Ви звинувачуєтесь у шпигунстві та антидержавній діяльності…» І тут усе відбулося — швидко, мов у кіно. Містер Качинський вихопив з-під поли піджака пістолет і всадив дві кулі в живіт федералу. Він кинув саквояж із взуттям і хутко побіг по вулиці, так спритно, наче був професійним спортсменом. Другий агент, що стояв трохи далі, витягнув зброю, прицілився, тримаючи пістолет обидвома руками, і дав два залпи. Я побачив, як містер Качинський, що добіг уже до кінця вулиці, впав, як підкошений, обличчям на землю. Упав, і більше не підіймався. Я дивився на все це, мов на сцену з кіно, із відкритим ротом. Я не міг повірити, що воно відбувається насправді. Що мій сусіда виявляється шпигуном, що я здаю його в руки ФБР, що мій сусіда убиває на моїх очах федерального агента, після чого падає, підкошений кулею в спину. Ніби в трансі, з усе ще відкритим ротом, я підбіг до машини, з якої вийшли агенти. Той, що стріляв у Качинського, схилився над підстреленим агентом на одне коліно і послухав, чи б’ється серце. Я подивився на нього, сподіваючись, що він підійме голову, подивиться на мене й похитає головою, засвідчивши таким чином смерть колеги, але той навіть не глянув у мою сторону. Він сів до авто і по рації сказав: «Ми взяли його. Є жертви». Я побіг по нашій тінистій вулиці в кінець, туди, де лежало тіло містера Качинського. Він був схожий на городнє опудало, яке здуло вітром — розкинув руки і ноги, вивернув на бік голову. На асфальті довкола містера Качинського розповзалася яскрава калюжа крові. Містер Качинський не ворушився. Я побачив маленьку дірку в його піджаку на спині, трохи лівіше від центру, на рівні серця. І тоді я зрозумів, що містер Качинський мертвий.
Пастор О’Ніл важким поглядом дивився крізь шибу бару на метушню на вулиці. Споночіло, по вікну барабанив дощ, і вулиця майоріла кольоровими парасолями і дощовиками.
— Я не знаю, для чого Господь вибрав мене, — сказав він. — Чому саме я став інструментом у Його руках. Я не знаю, чому то мусив бути саме містер Качинський, а не хтось інший. Але відтоді я не переставав собі ставити запитання: чи міг я змінити все, що відбулося? Чи мав я можливість якогось вибору в тій ситуації? Можливо, якби я змовчав, містер Качинський залишився б живим, але не стало б Америки? Хто знає. Я зрозумів одне: що я маю можливість вибирати, кого з ким пов’язувати. Я був звичайним телефоністом, не закінчував університетів, але я розумів, що, якби не було моєї професії, навіть якщо в тебе три освіти, а тобі треба терміново задзвонити своїй мамі, чи жінці, чи синові, ти не зможеш. Розумієш? Вся суть у зв’язку, в тому, що є хтось, хто допомагає підтримувати його. У таких телефоністах, як я. Після тієї події з містером Качинським я пішов до місцевої церкви, де по неділях збиралися баптисти і читали Біблію, і став приходити туди щовихідних. Я все хотів зрозуміти — навіщо? Навіщо Господь дає нам свободу волі, а потім ставить у такі обставини, що ми не можемо нею скористатися?