Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 21 из 41



— Сину, я не знаю, якою мовою ти говориш і чому ти поводишся, як блазень, але я скажу тобі таке. Коли в пастора О’Ніла спитали, які три речі на світі він нізащо не проміняв би на Царство Боже, він відповів: добру розмову, добру історію і добре віскі. Тож якщо ти прийшов завадити мені насолодитися останнім, то будь ти хоч ангел Господній, прошу тебе, не докучай мені.

— Хто такий пастор О’Ніл, сваміджі?

— Пастор О’Ніл — це я, дурню.

— Ах, он як! — все раптом стало на свої місця. — Ви не пригадуєте мене, сваміджі? Ми зустрічалися з вами в інших місцях. Не тут. Я тоді ще був школярем.

— У Іллінойсі, чи що? Хай йому грець, тому Іллінойсові! Діра дірою. Вибач, сину, та якби мені платили хоч би по два центи за кожного, кому я давав слово Боже, я уже давно став би мільйонером. Але, як бачиш, Господь не дуже ласкавий до тих, хто служить Йому. Тож не дивуйся, що на мені куртка з «Мейсі’с», і що я не пам’ятаю тебе.

— Щось ви не в гуморі, отче.

— Важко бути в гуморі, сину, коли від тебе йде дружина, а твій син заявляє тобі, що він голубий.

— Голубий? Що значить «голубий», пасторе О’Ніл?

— Це значить, що в нього блакитний відтінок шкіри і сині губи, що ж іще… Голубий означає, що він спить із мужиками, дурню! Що ти за одоробло таке? Звідки ти упав мені на голову?

— Я приїхав із віддаленої країни. Не всі американські звичаї мені ще знайомі, отче, тож даруйте, якщо видаюся смішним.

— Ти один із тих пакистанців, що жили через дорогу від нашої з Еллін хати? Чи то були бангладешці?

Асура Махарадж махнув рукою і сів біля сваміджі.

— Стільки часу сплило відтоді, як ми бачилися востаннє, — сказав він. — Хіба це так важливо? Отче, ви досі збираєте історії?

Отче гмикнув.

— Я знаю їх мільйон. Це все, що у мене є.



— Ви знаєте, я справді скучив за вами, хоч ви й не пам’ятаєте мене. Чи могли б ви, якщо вам не складе труднощів, розказати мені якусь історію? Що цікавого чувати на Землі?

— Ти що, напрошуєшся випити за мій рахунок?

— Зовсім ні! Якби я мав гроші, я би пригостив вас сам, хоча, дивлячись на вас, гадаю, це не найкраща ідея.

— Він ще й хамить, — звернувся пастор до невидимої аудиторії. — Святий Господи, прости мені, що богохульствую Ім’ям Твоїм, але скажи: пощо Ти створив у цьому світі стільки недоумків? Напевне, я маю вчитись смиренню, відповіси мені Ти. Але як можна бути смиренним тут, у Нью-Йорку, в цьому зоопарку?

— Отче, я замовлю нам каву. До речі, ви зовсім не змінилися, відколи ми бачились із вами востаннє! Направду, я дуже радий, що ми зустрілись!

Пастор дістав сигарети, підсунув поближче попільничку, запалив і почав:

— Я не знаю, де ми з тобою бачилися, сину. Чи то була та діра Джоліт, чи може, то був який задрипаний Детройт чи Флінт. Життя потерло мене. Мою стару супружницю ти пам’ятаєш, її звали Еллін, і буквально до минулого четверга ми були чоловіком і дружиною під освяченим Господом і американською конституцією шлюбом. Все валиться, сину. Вона знайшла собі якогось прилипайла на «кадилаку», так, наче «кадилак» це найголовніше, що може бути в житті. Вона сказала: то не якісь там пупці-дупці[15], то любов. Знаю я таку любов. І їй не завважило, що тридцять років ми товклися поруч, пліч-о-пліч, як двоє волів в одній упряжці. І що у мене залишилося? — спитав я себе в той вечір. Тридцять років пастирської роботи, недоспаних ночей, роздертого серця, проповіді на холоді й у голоді? Я подумав тоді — ну, гаразд, можливо, я не найкращий пастор у цьому світі. Можливо, я чогось не зрозумів і проґавив свою жінку, але ж у мене є син! Мій синаш, маленький Джонні, я ростив його так, як ростили мене — у строгості, у дисципліні. Пожалієш хльости — зіпсуєш дитину, у вас там у Пакистані кажуть таке? У нас кажуть. Я робив усе, щоби він виріс хорошим хлопцем. І тут я приходжу якось під вечір із проповіді, я проводжу по четвергах невеликі євангельські програми в одній бібліотеці в Бронксі, там приходять всякі — в основному, пенсіонери, але є й молодь, і вони люблять мене, розумієш? Це відповідальність. Ти не уявляєш, синку, яка це відповідальність, — пастор О’Ніл роззирнувся навкруги, ніби щось шукаючи. — А куди я поклав свої сигарети?

Асура Махарадж підсунув йому пачку, і пастор О’Ніл закурив.

— Американська мрія, — скривився він на гіркий смак сигарет. — Звичайне лайно, але як подано! Кожен ранок я прокидаюсь і думаю: «Господи, зараз я помолюся Тобі і з Твоєї ласки вип’ю чашечку кави і викурю сигарету». Я живу просто, завжди жив просто, і я думаю, я заслужив у Бога деякі поблажки… Ну, та менше з тим… Я повернувся з проповіді і застав у себе сина і його товариша. Я завжди з підозрою дивився на цього товариша — він був не рівня моєму хлопчикові. Старший років на десять, завжди приїздив до нього на своєму «седані», завжди наодеколонений, підмазаний, я все ніяк не міг второпати, що ж вони знайшли спільного, Джонні і цей блазень із нагеленим волоссям. Я запропонував, кажу — може, повечеряємо? І за вечерею Джонні мені каже, що він переїжджає до свого друга — Білла. Я кажу: «Ну, гаразд. Переїжджай, ти вже дорослий, будеш учитися брати на себе відповідальність». А він мені каже: «Ні, тату, ти не зрозумів — ми з Біллом — не просто друзі, ми партнери». Я кажу: «Ну, гаразд, бізнес — це чудово! Ти можеш займатися бізнесом, наша віра не забороняє нам цього». І тоді мій Джонні бере і цілує цього напомаженого мужика в губи. У мене виделка випала з рук. «Джонні, — кажу я. — Чи ти при своєму розумі? Негайно вибачся перед Біллом!» А він мені відповідає: «Тату, — каже, — Ми будемо жити з Біллом як одна сім’я, розумієш, я і він, і більше нікого. Будемо спати разом, разом готувати їсти, разом ходити у магазин, розумієш? Ми пара!». Коли я почув це, синку, клянусь, виделка випала у мене з рук і я не дожував те, що поклав собі до рота. «Так ти гей, Джонні? — спитав я його. — Я не розумію! Я виховував тебе як порядного хлопця, віддавав тебе на плавання, вчив боксерських прийомів, а тепер ти мені заявляєш, що ти — гей? Як таке можливо? Джонні, поясни мені». І тут мій Джонні, дорослий хлопець уже, цілих двадцять два, починає рюмсати! Він починає плакати, як дитина, і заявляти мені, що я ніколи не розумів його! Я сказав йому: «Припини це негайно. За столом у нас так не прийнято». І тоді Джонні зірвався, як навіжений. «Все, — закричав він мені. — Ти мені більше не батько! Ти чуєш тільки себе! Робиш тільки те, що прийнято! Ти безсердечна машина! Бачити тебе більше не хочу!». І от, мій син збирав свої речі, заходячись плачем, а ми з Біллом сиділи за столом і дивились одне на одного, як на писані яйця, я — на нього, а він — на мене. «Ну, — кажу йому, — розкажи мені хоч, де ви познайомились. Щоб знати, як тепер це відбувається. Колись, кажу, зрозуміло було — у тюрмі, чи ще десь, у притонах якихось, а тепер?». «На плаванні, — каже він мені. — Ми познайомилися з ним на плаванні. Я його тренер із плавання, — каже він мені й усміхається. — Я добре знаю вашого сина, він хороша людина. Дякую вам за такого доброго парубка!» — каже. Я задумався над цими словами, хлопче. По хорошому, я мав би встромити йому оцю саму виделку, якою їв, просто в серце, та видно, став уже надто старим, аби платити око за око. Та й, мо’, на краще, що не зробив цього, хто б тоді розповів тобі цю історію? Сказано ж у Посланнях: «Цьогосвітня бо мудрість у Бога глупота»[16]. Апостол Павло буде мені добрим заступником на Твоєму суді, Господи, але зараз мене це мало втішає. Хотів би я знати, що змусило мого сина вчинити отак, що змусило цього тренера з плавання встругнути отаке з моїм сином. Але боюсь, хлопче, мені вже цього не дізнатись. Я так і не попрощався із сином — Джонні не хотів мене навіть чути, вийшов і не попрощався. «Ну, ми поїхали», — сказав цей напомажений, Білл, і простягнув руку, щоби потиснути мою. І Господь свідок, я не знав, тиснути мені цю руку чи дати йому у пику. Може, я мав би викликати поліцію і подати на нього в суд? Але Джонні вже не малолітній, та й статті такої немає, щоб засудити його. Вони поїхали, і так я залишився сам один, в домі, де ще пару тижнів тому мешкала велика справжня сім’я.

15

В оригіналі пастор О’Ніл каже «woopsy-doopsy».

16

1 Кор 3:19