Миротворець

Андреа образилася на нього. Він спробував заспокоїти її, але натомість вони посварилися ще гірше.

— Навіть не знаю, як нам тепер далі спілкуватися з тобою, — сказала вона. — Ти настільки зайнятий своєю дисертацією! Весь у цьому. Ти навіть не спитав, як у мене справи.

— Я спитав.

— Тобі було байдуже.

— Ні, не байдуже!

Андреа мала рацію. Його любов до Штукенгайзена була на тому фанатичному етапі, коли всього себе хотілося віддати дослідженню. Він також знав, що той ентузіазм, який зараз вирує в ньому, так само легко міг і закінчитися. Від цього вдвічі гіркіше було перебувати тут, у Відні, в бездіяльності, знаючи, що є значно достойніше застосування сил і часу.

— Ти не хочеш мене бачити! — далі звинувачувала його Андреа.

— Я запросив тебе до Львова!

— На Великдень!

— А до цього я приїду до тебе сам. Після чого ми разом поїдемо до Львова. Згода? У Львові дуже красиво святкують Великдень.

— Але ж це аж у травні!

Стефан відчув, що стосунки з Андреа звʼязали його по руках і ногах.

— Слухай, не хочеш, не приїжджай, — сказав він розсерджено. А потім зімʼяк. — Ми можемо розмовляти по скайпу...

— Останній раз я бачила тебе у скайпі місяць тому.

— Я був зайнятий...

Тепер уже не витерпіла Андреа. Вона зібрала свої речі та й, траснувши дверима, поїхала до своєї подруги. Увечері від неї прийшла тривожна есемеска, яка прозвучала рефреном до ранкової сварки: «Ти дуже змінився. Не знаю, як ми будемо спілкуватися далі».

Стефан вирішив, що це добра нагода проявити чоловічий характер, і не відписав їй нічого. Захоче — сама прибіжить. Врешті-решт, він був науковцем, він мав заглиблюватись у тему і мав сягати висот. Як іще, як не через зречення, це можливо? Ет, що ці жінки тямлять у науці. Він відчував орієнтир у власному серці — тепло, яке огортало його, коли він заглиблювався у матеріали зі штукенгайзенознавства. Історія з Андреа трохи псувала йому загальну картину, одначе на все свій час.

Дійшовши висновку, що їм і справді краще зараз побути порізно, Стефан, майже спокійний, повернувся літаком до Львова. По якімсь часі вони відновили з Андреа спілкування есемесками, і їхні розмови були підкреслено дружніми, з деякою прохолодою.

А поки там що, його студії вели вглиб Штукенгайзенової таємниці, тож звертати увагу на відносини з Андреа не було ні часу, ні, по правді, бажання. Його знову огорнуло приємне, млосне відчуття ­втрати кордонів — знову це присмеркове перебування між 2013 і 1913, знову міжвоєнний Львів, записки лінґвістичного клубу, пани з вусами і тростинами, ­роллс-ройси та русо-балти на брукованих вулицях.

Якось Стефан вийшов на спацір, і місто вразило його своєю нереальністю. Здалося, що то — лише прикра мара, невдала вигадка, яка заступає йому справжнє місце, в якому він живе — Дуклю, і що він, мов сплячий, не може прокинутися від цього лихого сну, аби скорше долучитися до компанії Себастьяна і грати з ним у театрі або читати разом книги десь на полонині, пасучи корів.

Це відчуття нереальності так налякало Стефана, що він вирішив опанувати себе і логічно проаналізувати, що ж відбувається з його головою. Він злякався, що від тривалої роботи над дисертацією розум у нього затьмарився. Якесь холодне, ніби металеве, нерозуміння піднялося на поверхню свідомості, і воно хотіло знати: хто я? Що відбувається зі мною? Хто, зрештою, такий цей Себастьян Штукенгайзен?

Найбільше шансів отримати достовірну відповідь він мав, як не дивно, саме на останнє запитання. Провівши невелике розслідування в архіві, він зʼясував, що нащадки Чиж-Вишенського жили неподалік Львова, у місті Дрогобич. Дізнавшись силами Інтернету, телефонії та власного чару адресу Чиж-Вишенських, він рано-вранці сів на автобус і вирушив до Дрогобича.

Знайшовши стару, добре підмазану хату, він, почуваючись трохи незручно з букетом хризантем у руці, врешті наважився зайти на подвірʼя.

У домі хтось був. Йому відчинила літня жінка, яка назвалася донькою Чиж-Вишенського, пані Славою. Побачивши охайний вигляд жінки, він не пошкодував, що одягнув свою парадну білу сорочку. Жінка прийняла квіти і поставила їх у вазу біля світлини батька. Лянґе побачив, що то був могутній вусатий чоловік з рішучим підборіддям та безстрашним пог­лядом, схожий більше на полководця, ніж на вченого. Самий лише вигляд Чиж-Вишенського наелектризував Лянґе: він відчув присутність знання. Ось як виглядала людина, що знала дещо важливіше, ніж терпіння тимчасового тіла — ось який у неї зʼявлявся погляд наприкінці життя, сповненого цієї таємничої слави. По тілу Лянґе забігали мурахи, і він відчув, як волоски на тілі стали сторчма.

Пані Слава запросила Лянґе до вітальні, а по якімсь часі повернулася з чайником чаю, вазочкою з варенням і тарелею з маківником.

— Пробачте, будь ласка, що турбую вас, — почав пояснювати їй Стефан. — Я науковець. Мовознавець. Я приїхав до Львова провести невелику наукову розвідку зі штукенгайзенознавства.

— О, то вже навіть наука є така? — засміялася пані Слава, наливаючи йому чаю. — Не чула ще.

— Вона щойно становиться, — відповів трохи нія­ково Стефан і поправив окуляри. — Просто зараз. Я — її перший і, здається, єдиний представник. Хоча, по правді, cитуація дуже дивна. Постать Штукенгайзена варта якнайбільшої уваги, причому не тільки серед мовознавців. Як на мене, це одна з найвидатніших постатей минулого століття, якій слід стояти поруч з Ейнштейном, Юнґом, Германом Гессе. Пробачте, я, може, буду трохи гучним у своїх висловлюваннях, я дещо афективний, так каже мені моя приятелька, але як інакше висловити своє подивування працями Штукенгайзена, я просто не знаю...

Стефан, відчувши, що бовкнув зайве, затулив собі рота чашкою чаю і з-поза неї стежив за реакцією пані Слави.

Та сіла біля вікна і дістала маленькі вервиці. Це була досить огрядна жінка, не товста, але міцної кості, як у батька. Вона носила грубі окуляри, і волосся її, суміш каштанового з попелястим, було закручене в акуратну кульку на потилиці. У пані Слави були повні руки і повні пальці, якими вона хутко перебирала буси на вервицях. Дивлячись на її обличчя, на її тонкий рот на широкому, відкритому обличчі, Стефан раптом відчув, що ця жінка значно розумніша, ніж видалася попервах.

— Мій батько мав багато труднощів через Себастьяна, — сказала вона спокійно, з деякою гордістю в голосі, і Стефан утвердився у правильності свого відчуття. — Про Себастьяна звідкись знали німці. Вони забрали батька і протримали добу у слідчій камері, але хтось із батькових охоронців був на лекції Штукенгайзена у Відні. Коли він дізнався, що батько — близький друг Себастьяна, він допоміг йому втекти. Коли прийшли червоні, батька відправили на фронт, але, дякувати Богу, він пройшов через війну живий і здоровий. Вже по війні хтось доповів у комітет, що батько брав участь у націоналістичному русі. Його допитували на предмет знайомства зі Штукенгайзеном, вилучили всю літературу, яка була в батька з мовознавства. Конфіскували листування Штукенгайзена. Батька відправили на пʼятнадцять років у табори. У таборах він завоював пошану серед зеків — він розказував, що в усіх ситуаціях поводився так, як це зробив би Себастьян, і всі лиха оминули його. Він проводив штукенгайзенівські вечори навіть у таборі. Зеки цінували його. Там цінують не за гроші та не за силу, там цінують за дух. Знаєте, коли помер Себастьян, з батьком сталося перетворення. Він розказував, що завжди був недорікою, надто ж порівняно із Себастьяном! Але, коли той помер, у батька ніби розвʼязався язик. Коли він говорив, усі заслуховувались, точно як раніше Себастьяном. Батько казав, ніби сам Себастьян приходив йому на язик, коли він починав говорити. Табори зробили з батька мудреця. До нього приходили, як до святого. По добре слово, по благословіння. Ви знаєте, його помітили навіть охоронці. Вони бачили, яка в батька сила волі, який він твердий. Навіть вони ходили до нього, просячи пораду. Він показав їм, що то вони в тюрмі насправді, у тюрмі свого невігластва, а він вільний, хоч би де був. Така була сила в батька. Тому книг Штукенгайзена так боялися. Там було це все. Була та свобода, та мудрість. Тому його так боялися, — повторила пані Слава. — От ви дивуєтеся, що Штукенгайзена не досліджують зараз. Нічого дивного — все було знищено. Спалено, визбирано по архівах і знищено.