Миротворець

А програмісти якось прижилися — прижилися до місцевої трави, до ядерних сигарет, до фреш-соків. Дехто навіть учив арабську. Більшість, одначе, на це плювала і жила у своїх нетрях Асали цілком відокремлено, хіба що раз на місяць платячи данину орендодавцеві. За велику кількість російських серферів і програмістів цей район Дахаба прозвали Рашалою.

Отож, прийшовши вкотре до Артьома — а діло було ще десь до обіду — він запопав того в несподівано активному і зосередженому стані. Той прибирав свій закуток.

— Соня приїжджає?

— Гірше.

— Що може бути гірше за молоду вагітну жінку з двома малими дітьми, без чоловіка, без роботи та без постійного місця проживання?

— До мене їде Вероніка.

— Хто така Вероніка?

— Це моя стара приятелька, ми з нею дружили ще зі школи.

— І що?

— Вона теж вагітна.

— Що, теж від тебе?

— Слава Богу, ні, — сказав Артьом, перетягуючи у ванну важкі баки з водою, яку тут купляли з водовоза. — Може, допоможеш?

— Так, звісно. — Раскатов взявся допомагати товаришеві. — Ну, розказуй.

— Памʼятаєш, що ми говорили про Дахаб?

— Драматизм, закручені сюжети. Памʼятаю.

— На цей раз їхньою жертвою став іще один мій приятель, і в цьому вся заковика. Мені доводиться вибирати між однією дружбою та іншою. Памʼятаєш Смоковніка?

— Цей з баяном? Ще б пак, — усміхнувся Раскатов. Пару місяців тому, на весняний сезон, сюди залітав один московський джміль, молодий прозаїк, знаний у поетичних колах як Смоковнік. Прозаїку Смоковніку було заледве двадцять, ну, може, двадцять два, одначе поводився він так, наче біля його ніг лежала вся московська богема. Власне, найкумедніше в Смо­ковніку був якраз контраст між його виглядом і його поведінкою — бо виглядав він доволі жалюгідно. Видно було, що життя його вже трохи потріпало, і певне, було за що. Приїхавши до Дахаба, Смоковнік влаштувався при місцевому російському культурному клубі й почав випускати власний журнал — вісім скріплених двома скріпками листків із віршами та прозою. Проза належала, безумовно, його перу, поезії йому стали приносити місцеві дахабчанки, до яких Смоковнік мав свій, особливий і вельми приватний сентимент. Смоковнік працював на живця, і журнал був частиною його каверзного плану із захоплення влади над Рашалою. План, одначе, не дотягував за низкою пунктів — зокрема, Смоковніку бракувало гарної «легенди». Натомість Смоковнік брав таємничістю. Іноді він розгулював набережною зі своїм старовинним другом-баяном, горланячи російські романси, іноді зʼявлявся в «Нірвані» у костюмі, мештах і краватці, сіючи паніку серед місцевих собак і приваблюючи погляди підстаркуватих засмагальниць-европейок, ласих до всього молодого, зеленого і нетямущого. Смоковнік, одначе, не втрачав голови — він продовжував твердо накопичувати життєвий досвід, такий важливий для прозаїка, і його черговим рішенням після приїзду до Дахаба стала поїздка автостопом через Ліван, Ізраїль, Йорданію, Саудівську Аравію, Судан і, врешті, Лівію. Собі в супутники він вибрав Артьома. Та й Артьом, як виявилось, розгледів у Смоковніку щось вартісне, чому й погодився на цю витівку. Десь у Йорданії, проїхавши половину із запланованого маршруту, вони розсварилися, і Артьом повернувся до Дахаба, де вирішив прописатися надовго. Смоковнік занервував, відмовився від затіви та повернувся до Москви. І за хитрим бажанням долі, мовби навмисно, зустрів у Москві стару приятельку Артьома, Вероніку.

— Вони зустрічалися десь, може, з пару місяців. Я був радий за них обидвох, — сказав Артьом. — Тому що Смоковнік насправді хороша людина, і я дуже хочу зберегти повагу до нього. Але Вероніка сказала йому, що чекає від нього дитину, і Смоковнік утік знову сюди.

— Так він зараз тут? Я й не знав.

— Тут. Живе десь у Мубарраку, пише свій роман. Тепер Вероніка хоче з ним зустрітися і поговорити, але Смоковнік намагається цього уникнути. І я, як ти розумієш, опинився між двох вогнів.

— І коли ж приїжджає ця ваша Вероніка?

— А сьогодні й приїжджає.

Після обіду й справді приїхала Вероніка. Артьом і Раскатов допомогли витягти з буса, що привіз дівчину з Шарм-ель-Шейха, її валізи і занесли речі на другий поверх. Вероніка виявилася миловидною, трохи блідою дівчиною років двадцяти двох, з великою пузякою, всередині якої плавав маленький Смоковнік.

Вероніка розглянулася навколо, і місце їй сподобалось. Артьом поселив її у спальні, сам же остаточно переїхав на терасу. Вероніка мило усміхалася, говорила тихо і багато думала. Коли вже зовсім стемніло, Раскатов і Артьом на честь появи нової людини накурилися в зюзю і стали гнати на тему Хронокосмосу.

— Це буде щось на взір Вікіпедії, — розповідав Артьом, причому чітко і звʼязно. Це вміння він розвинув, працюючи у великих московських компаніях, що розробляли програмне забезпечення. Артьом зізнався, що на співбесіді в цих компаніях так і за­питують — як ви ставитесь до паління трави? «Я за», — несміливо підіймав руку Артьом. «Дуже добре, — казали йому. — Будете робити це на балкончику в коридорі. Ми заохочуємо наших працівників розкривати свій потенціал на всі сто!»

— Вони просто пожирають тебе, разом із твоїми тельбухами, — ділився Артьом. — Для них без різниці, що ти там робиш: куриш, нюхаєш, ковтаєш, колешся — їм потрібен результат. А коли ти перегориш від такого темпу, тебе просто викинуть, а на твоє місце візьмуть наступного. Ось так.

— Отже, — Артьом, досвідчений капітан у морі неспокійної свідомості, тримав курс на структуризацію думок. Раскатов, бувалий штурман, що пройшов під ямайським прапором не одну сциллу і харибду, його уважно слухав. — Отже, це буде щось схоже на Вікіпедію, де кожен може дописувати нашу статтю. Така собі Вікіпедія архетипів. Людина розміщуватиме якусь цитату і вказуватиме звʼязки, в яких вона перебуває з іншими цитатами. Спільне місце. Спільний сюжет. Спільна ідеологія. Або, навпаки, заперечення того, що вже було зроблено. Все дуже просто. Ми вирощуємо з тобою велетенське дерево знань. Якщо моя цитата підтверджує твою, наша гілка версій потовщується, якщо заперечує — розгалужується.

— А якщо зовсім про інше?

— Тоді це нова гілка. Головний ефект — це те, що все наочно. Можна буде зразу бачити, що ми знаємо про цей світ, а що — ні.

— Ти хочеш зайнятися лікнепом населення?

— Я хочу, щоби знання зберігалося і примножувалося. Знання змінює людину, врешті, знання робить людину вільною. Свобода без знання неможлива. Ми ніби збираємо докупи шматочки розбитого дзеркала, розумієш, про що я?

Але Артьом завжди був на пʼять кроків попереду, і Раскатов його, чесно кажучи, не завжди розумів. Він знав, що розуміння прийде до нього, добре якщо по кількох місяцях. Це було дуже дивно — перша людина в житті Раскатова, яка не дратувала тим, що намагалася вдати розумнішу. Раскатов просто змирився з фактом, що Артьом знає більше, і намагався чогось у нього навчитися.

Раскатов узяв до рук гітару і став награвати щось ліричне. На терасу прийшла Вероніка. Вона принесла чоловікам чай у старому чайничку і тарілку з фруктами, і сама сіла біля них. І від неї щось таке увійшло в серце Раскатову, що він, сам не знати чого, заграв про зороньки та болота — щось із білоруського хард-року, і всім стало тепло одразу зсередини, ну а далі сам капітан уже взявся за весло — Артьом поставив перед собою ноутбук, де у відкритому вікні висіли «Пісні царства Чжоу і країн на південь від нього», один із розділів знаменитої Ши-цзин (тепер знаменитої, хоча ще два тижні тому Раскатов нічого не чув ні про Ши-цзин, ні про «Пісні царства Чжоу»). Вдивляючись в екран, Артьом взяв на гітарі мотив реґґі та заспівав: