Миротворець

Не обійшлося без песиголовців і в Московії — на французькій мапі 16 ст. в області Колмогора зображено мисливця з рушницею, одягнутого у шкури. Замість людської голови у нього — знову ж таки собача. Скептично налаштовані історики вважають, що середньовічні невігласи відсували землі, де мешкали песиголовці, то далі, що далі заходили загони колонізаторів. Однак, беручи до уваги те, що песиголовці не знали ні вогнепальної зброї, ні обладунків (за винятком хіба Московії, де, можливо, отримали рушниці в результаті обміну), можна припустити, що песиголовців просто витрутили — у пустелі, в гори та пустища.

З-поміж інших свідчень на користь кінокефалів найпереконливішим є певне постать святого Христофора. До 18 ст. на всіх іконах, як і в патериках (та навіть у Київському псалтирі 1397 р.!), святий Христофор зображався з головою собаки. У 1722 р., Синод заборонив зображати святого із собачою головою як те, що мерзенне «природі, історії та самій істині».

Про святого Христофора розповідають, що він був захоплений римлянами в полон під час одного з боїв десь на Півночі Африки. Він став вояком африканського мармарійського підрозділу римської армії. Від інших вояків, як і належить песиголовцеві, його відрізняли кремезна статура, велика фізична сила, а також собача голова. Не знаходячи собі притулку серед людей, цей чоловіко-пес знайшов відраду у вченні всіх знедолених, і ще до хрещення почав проповідувати слово Боже серед римлян.

Своє духовне імʼя цей песиголовець отримав, згідно з переказами, таким чином. Відрікшись людей, що зневажали його за потворний вигляд, Репрев (так звали його серед римської центурії) прийняв служіння біля бурхливого потоку: він вирішив переносити через воду людей на руках. Так, одного разу до нього прийшов хлопчик, що попросив його перенести на інший берег. Репрев згодився. Але десь посередині дороги відчув, що хлопчик стає непомірно важким, ще трохи, і їх обидвох мало змити водою. «Чи знаєш ти, кого несеш?», — запитав хлопчик. Репрев сказав, що ні. «Знай, що несеш Спасителя», — відповів хлопчик і промовив: — Нарікаю тебе Христофором — Тим, хто ніс Христа».

Святий Христофор проявив чимало чудес во славу Христа, зокрема показав примноження хлібів, цвітіння палиці, навернув блудниць, був стійким до розпеченої міді. На сьогодні святий Христофор переведений католицькою церквою в ранг другорядних святих, одначе, попри поширену думку, деканонізованим не був. Святий Христофор залишається заступником парубків, перевізників-далекобійників, мандрівників, штормів, епілептиків, садівників, а також віндсерферів.

2

«Привіт усім. Мене звати Родіон Раскатов, і мені 32. Я зайнятий улюбленою справою — віндсерфінгом, і це дозволяє мені жити так, як я хочу. Я живу в місці, де я мріяв жити, спілкуюся з цікавими людьми і у мене все зашибісь. У мене є дівчина, яку я люблю, і робота, яка завжди годуватиме мене, тому що люди завжди бажатимуть кататися зі швидкістю вітру».

Написавши цей текст під своєю світлиною у Фейсбуці, Родіон Раскатов, 32 роки, родом з Одеси, відкинувся на фотелі та блаженно закурив. Курив він вдумливо, не поспішаючи, мовби між ділом прислухаючись до того, як хропе в сусідній кімнаті його друган Казік із Малопольськи. Вони орендували цей бедуїнський будинок учотирьох — він, Казік, і ще двоє єгиптян, які вирішили порвати зі своєю ідентичністю: переїхали з Александрії на Сінай, проміняли сніжно-білі ґалабеї на джинси, забили на мусульманську охайність, відпустили дреди і повний день серфіли. Це було головне — те, що вони повʼязали своє життя з віндсерфінґом.

Отож, поки двоє єгиптян, один із Каїру, інший з Александрії, Камаль та Еззі, гуляли десь із серфами в лагуні, Родіон користувався з нагоди щось пописати. Навколо було тихо, стояла обідня пора. Всі місцеві були в мечеті, дауншифтерські нетрі спали або ж дрімали десь у прохолоді, якщо десь тут була прохолода — тут, у місяці липні, на самому краєчку Африки, у священний місяць рамадан.

Писати він почав недавно. Відносно недавно — до цього, соромно зізнатись у компанії, він теж щось пробував писати — часом якісь вірші, іноді якісь філософські міркування, одначе це супроводжувалося такими напливами сорому, що ділитися ні з ким у нього духу не вистачало. Навіть дівчатам, яких він зваблював паками, — що в Одесі, що тут, у Дахабі, — він читати це не наважувався. Та й не випадало це йому — засмаглому, мускулястому красеневі з вигорілим до соломʼяного кольору волоссям — виказувати сором, читаючи якісь... вірші? Родіон подивився на дошку свого приятеля Вані, що приїхав до нього з Люберців: на ній, з наслідуванням шрифту на пляшці віскі «Джек Деніелс», було написано: «Ваня Кравцофф». Череп і перехрещені кості під написом підтверджували, що жарти з Ваньою Кравцовим могли закінчитися печально. І не дивно — Ваня був професійним борцем у боях без правил, пройшов через люберецьку шпану і битви з хачиками, його бойові татуювання могли стати передісторією до невеликого наукового дослідження на тему падінь і злетів підмосковного криміналу. Зараз Вані теж не було — разом зі своїм братом Єгором вони захопилися китайською гімнастикою цигун. На це діло їх підсадив іще один ветеран Люберців Коля Вєлікан. Коля був місцевим ґуру. Він розчехляв новеньких на тему дао, в натурі реально базарив, що вся ця галіма маза — це чисто ілюзія, і всі нормальні пацани втикають по кислоті у дзен. Зараз, у мертвий сезон, коли всі туристи розʼїхалися, коли всі аборигени з іще не прокуреними остаточно мізками втекли до себе в Росію, Україну, Німеччину, Канаду, роботи не було взагалі. Стояв штиль, і серфери сушили вітрила. О цій порі всі нормальні пацани збирались у Колі Вєлікана і курили, аби прикликати вітер. Увечері в них почнуться їхні практики, хлопці будуть робити «вісім шматків парчі», стояти у стійці «велике дерево» і накопичувати ци. Зараз же вони коротали час у Колі, травлячи історії, пʼючи чай з мармарією і неквапно передаючи по колу олдскульний косяк моделі «факел».

Родіон відчував утому від цієї компанії. Можливо, йому вже час постатечнішати — міркував він. Можливо, він уже виріс із цих постійних тусичів, де всі накурюються і перебрехують байки зі свого хуліганського минулого. Він уже знав напамʼять усі ті небилиці, і тепер йому хотілося чогось іншого. Можливо, вони з Алею одружаться і заведуть дітей... Вони зустрічалися з Алею вже три місяці, і Родіон відчував, що Аля — якась особлива для нього. Вона — наче його квиточок в інше майбутнє. Щоправда, це і лякало здорово теж. Що там?

Цього він іще не розумів. У нього було вже все, про що міг мріяти хлопець із робітничих районів — він заробляв нереальну, за його мірками, купу грошей, навчаючи людей тому, в чому був асом і що любив понад усе — в катанні на дошці. Він витрачав скажені, за мірками його батьків, гроші на серфи. Сама лише дошка коштувала штуку зелених, і її вистачало, скажемо прямо, на сезон. Недешевий вид спорту, Раскатов тут повністю погоджувався, і все ж таки він міг дозволити собі їхати на зиму в Таїланд, на Ко Самуї. На весну ж повертався до Одеси, щоби зустрітися з корешами і загудіти на пару тижнів, забратися кудись на Тарханкут і провести кілька веселих деньків там. Він не хотів від життя багато — лише можливості подорожувати там, де йому праглося, мати добрі дошки для катання, мати що їсти і де переночувати. Навіть одяг був йому не так уже й потрібен — там, де він провів більшу частину свого життя, потребу в одязі було зведено до мінімуму.

Раскатов був, що й казати, щасливою людиною! Саме щоб увіковічнити це відчуття, він і всамітнився за ноутбуком, оформлюючи свою сторінку на Фейсбуці. До нього вже почали надходити запрошення на дружбу, і серед них було чимало симпатичних молодих осіб, які бажали опанувати вітер. Раскатов обожнював свою стихію.

Докуривши «Клеопатру» (на рамадан у дахабських крамницях наступав дивний, майже блокадний стан — припинили завозити палені «Мальборо» та «Елем», залишивши тільки один вид тютюну — страшні, немов ядерний вибух, сигарети, що їх бедуїни звали «Ґліубадра»), Раскатов витягнувся у плетеному фотелі. Чого йому хотілося? Може, піти на свіжі соки в місцеву джусівню? Випити густої гуави, або свіжого манго,  або соку з цукрової тростини, дешевого, зате холодного і смачного?