Миротворець

На ранок, прокинувшись на кухні, він відчув необхідність розкаятися. Він узяв до рук компʼютер і заглибився у Фейсбук, надсилаючи десятки листів із проханнями пробачити його і пробачити йому. Не читаючи здивованих листів-відповідей, він наближався до того, аби написати листа Андреа.

«Люба Андреа! Пробач, що не зміг скласти тобі компанії на цьому життєвому шляху. Іноді люди сходяться, а іноді — ні, й лише Богові відомо, чому так стається. Ти обрала собі свій шлях, і я буду щасливий, якщо на ньому ти зможеш зустріти Єдиного, не того, за котрого ти могла би вийти заміж чи народити дітей, а Того справжнього Єдиного, котрий Один лише поправді та є. Не тримаю на тебе зла, прощаю тобі, прости і ти мені, коли що було не так. З любовʼю, Стефан».

Насамкінець він зателефонував мамі. Він не збирався вдаватися в подробиці, лише сказав, щоби мама не хвилювалася за нього, у нього вже все добре, він одужав, бо, слід визнати, справді сильно хворів останній час. Але тепер уже все добре, він одужав.

Надвечір Лянґе, відчуваючи дивну потребу закрити старе життя якимось визначальним вчинком, розпалив вогонь у пʼєці та почав вкладати в нього всі нотатки, що були ним зроблені з дослідження загадкової постаті Себастьяна Штукенгайзена. Йому захотілося залишити принаймні портрети. Але щось казало йому, що він мусить відвʼязати себе геть і повністю, аби могти поплисти, як човен, у відкрите море. Він, признатися, таки залишив складений учетверо портрет Штукенгайзена з ланню — поклав його собі до нагрудної кишені. Все інше віддав вогневі та, скріпивши серце, попрощався з усім, що хотів іще зробити, але не встиг.

Смеркалося, коли він вийшов із дому. Була відлига, падав препаскудний львівський дощ зі снігом, але Лянґе відчував полегшення. То була якнайкраща погода для нього. Йдучи вулицею, котрою колись прогулювався Штукенгайзен зі своїм приятелем Чиж-Вишенським, він побачив, що все навколо — будинки, вулиці, бруківка, крім того, що були освічені ліхатрями, світилися тихим власним світлом. За ними, за знайомими ліхтарями, бруківкою і домами, неначе дійсність за правдоподібним сном, проступало щось нове — нове і добре знайоме водночас. Лянґе відчув, що радість підіймається в його серці, як шумке вино.

На черговому повороті він, нарешті, побачив їх — двоє панів із тростинами, один високий, могутній, широкий у плечах, інший — єдвабний, статурою майже дитина. Дивне світло йшло від них, так, наче постаті купалися в золоті. Вони рухалися велично і просто, наче ледь торкалися землі. Вони рухались, як рухаються королі на шпацірі. Пани тихо перемовлялися між собою. Здавалося, негода ніяк не заторкувала їх.

— Зачекайте! — гукнув він їм.

Лянґе кинувся бігти за панами, але ті чомусь прос­тували швидше, ніж він, і завжди випереджали його. Тоді Лянґе кинувся бігти.

— Стривайте! Пане Штукенгайзен! Пане Чиж-Вишенський!

Врешті, на котромусь пішохідному переході Лянґе відчув — якщо він зараз не порушить правил вуличного руху, панове сховаються від нього у натовпі, і він ніколи не наздожене їх. Він ступив на дорогу, побачив, як у цей момент Штукенгайзен і Чиж-Вишенський обернулися, аби поглянути на нього, і коли той, хто називав себе Штукенгайзеном, поглянув на нього та усміхнувся йому, Лянґе десь віддалено відчув скрегіт автомобільних гальм і легкий, практично невагомий удар. Він зі здивуванням побачив себе, що лежить посеред дороги, і Штукенгайзена, який, усміхаючись, запрошує його рушити далі. Він побачив, що Штукенгайзен справді такий, як Його описав Чиж-Вишенський, — Його очі були схожі на два гірських озера, Його чоло було як світанок, обличчям Він був схожий на місяць, а Його усміх був наче цвіт ружі.

«Я гадав, що смерть — це сон, але я почуваю себе так, ніби пробуджуюсь», — то були його останні думки, які могли ще якось відобразитися в цьому Яблукові знаків, усе інше виходило за межі адамічного буття, за межі сиґніфікату, денотату і референта, рівно як і за межі будь-яких інших, найсміливіших уяв і припущень.

Так, власне, завершується дивна історія Стефана Лянґе. Варто було би звернути увагу на те, що саме її існування вже є досить парадоксальним. Розказана начебто від особи Стефана Лянґе, аспіранта Віденського університету, ця історія, тим не менше, не є відтворенням жодних документів, які могли би потвердити її правдивість. Окремі її моменти видаються надуманими, інші — заанґажованими ідеологічно, ще інші прочитуються як провокація та варті осуду з боку церкви. Багато елементів цієї історії викликають сумнів, ба навіть підозри. Зокрема, останні хвилини Стефана Лянґе описано так, начебто існував (чи існує?) деякий інший (другий, третій?) спостерігач, чиїми очима цю історію й було побачено. Але жодних матеріальних доказів існування такого спостерігача, за винятком хіба що самої історії, немає. І все ж таки, ця історія присутня, вона існує в чиємусь зацікавленому, дещо відстороненому погляді. Залишається загадкою, хто цей таємничий спостерігач, одначе, гадаємо, у кожного читача цього тексту, одного із фраґментів єдиного тексту нескінченності, є достатньо часу, аби знайти власну відповідь, яка принесе повне, виняткове задоволення і впокоєння.

2013

Миротворець

Джуліус Роберт Оппенгеймер, відомий серед друзів як Оппі, на світанку 16 липня 1945 р. стояв біля вікна командного пункту в Аламогордо, чиї вікна виходили на схід, на усамітнений край пустелі — Хорнада дель Муерто (Перехід Мерця), обраний спеціально для того, аби подивитися на наслідки першого ядерного вибуху в історії людства.

Роберт глянув на годинник — була за десять п’ята ранку, до вибуху залишалося сорок хвилин. Роберт понад силу зітхнув і потер обличчя. Сьогодні видалася неспокійна ніч. Властиво, він не міг сказати навіть, спав він чи ні — здається, ті кілька годин поміж дев’ятою вечора, коли він приліг, і першою ночі, коли задзвонив будильник, він провів на межі, де кошмари допікають рівно настільки, аби не пробуджувати, а поволі підсмажувати свою жертву на нестерпно повільному жариві. Всю ніч казилася несамовита гроза, і його душив жах необхідності відкласти випробування.

Роберт почував себе вкрай незатишно. Він не міг пояснити причини того неспокою, що раптом увійшов у його серце вчора ввечері. Адже до цього все було добре. Все було чудово до цієї ночі. Цієї ночі всередині нього розверзлася безодня.

Він був одним із тих молодих фізиків, котрі долають навчальні програми гарвардів і стенфордів за два-три роки, легко проходять крізь тісні місця академічної науки, аби вже у двадцять, захистивши титул доктора філософії, виплисти на просторі води незвіданих явищ і недосліджених законів природи. «Як глибоко могла пірнути людська думка в глиб цього океану причин?» — ось що цікавило його насправді. Що було там, далі, глибше, ніж описані Нільсом Бором протони й електрони, що лежало в основі природи, до чого міг би доторкнутися людський розум? Що, врешті, спричиняло, що ці електрони, як навіжені, зі швидкістю світла бігали по своїх орбітах — невідомо коли розпочавши свій марафон і невідомо коли збираючись його припинити? Звідки бралася енергія натхнення, аби складний механізм Всесвіту, з усіма його планетами, зірками та іншими небесними тілами, велично обертався, загинаючи свій простий, визначений першим законом Ньютона шлях у пошуку осей обертання чимраз вищого порядку — довкола центру планетної системи, галактики, метагалактики. Він завжди, від самого дитинства, мав ясне відчуття, що існує певна єдина сила, яка наскрізною спицею пронизує цей світ, од величезних астрономічних об’єктів до найменших протонів. Він бачив ту силу, відчував її присутність, і все, що йому було цікавого в цьому житті — це пізнати, звідки вона виникає. Що є причиною для причини?

Генерал Ґроувз та інші цабе мали от-от виїхати на місце спостереження. Біля командного пункту вже стояло кілька помальованих у камуфляжні кольори автобусів, з яких вийшли зазирнути в серце проекту з десяток різних військовиків. У Лос-Аламосі, їхній науковій лабораторії за вісімдесят миль від місця випробувань, такі, як вони, завжди вели себе однаково — почережно виходили зі своїх автомобілів, зі складеними за спиною руками проходжалися науковим містечком, зазирали в наукові лабораторії, іноді їх рекомендували одне одному: «Генерале Уоллес — це наша надія, містер Оппенгеймер, науковий директор проекту «Мангеттен». — Дуже приємно, генерале Уоллес, — ледь не вклонявся він, докоряючи собі за свою нікчемну покірливість, за вимушене плазування перед вартими зневаги людцями. Але чи був він сам кращий, якщо дозволяв собі схилятися перед ними, не наважуючись раз і назавжди сказати їм усім — усім цим генеральським поплічникам, полковникам, директорам-бюрократам — сказати своє «ні», виказати врешті все, що накопичилось у ньому, раз і назавжди розірвати цей ганебний зв’язок, принизливий для самої його суті? Ні, мабуть, він заслуговував бути тут рабом, служити їм і вклонятися їм у страху, що в нього заберуть його улюблену справу, його дітище, його мрію, що його амбіції непоправно покалічать, відмовивши в доступі до найбільшої пристрасті, яку тільки могла собі помислити жива душа, — пристрасті пізнати матерію.