Миротворець

— Боже, за що Ти так випробовуєш мене? — простогнав Лянґе, вщент розбитий суперечливими думками. — Пожалій мене, безталанного!

Змордований буревієм почуттів, Лянґе не зчувся, як заснув.

Прокинувся він удосвіта, аж під ранок, і почав молитися, аби Господь укріпив його у вірі й не дав піти хибним шляхом. Потім умився, поголився, і, не снідаючи, пішов до найближчого костелу до сповіді.

Все в ньому казало, що то — марна затія, що він загрожує зараз запустити в собі ще один нищівний виток світоглядного конфлікту, адже він ніколи не ходив до церкви. Одначе Лянґе мовчки, зосереджено, неначе каріатида на носі човна, розтинав буремні хвилі свого розуму, тримаючи курс на берег.

Невеликий костел був безлюдним. Лянґе, ошеле­шений місцем, в якому опинився, докладав усіх зусиль, аби не втекти геть. Святі з ікон дивилися на нього строго, Христос, в анатомічних деталях зображений розіпʼятим на хресті, викликав болісне нерозуміння. Він почував себе нікчемним і розчавленим, і тільки ще більший страх за власну душу змушував чекати можливості душпастирської бесіди, аби розсіяти свої сумніви і прийняти захист у вірі.

Врешті, йому знудилося чекати і він сам підійшов до конфесіоналу.

У сповідальні вже сиділа якась пані й тихо, монотонним голосом щось розказувала священику. Коли вона вийшла, Лянґе підбіг до конфесіоналу і вскочив у кабінку, як у прірву.

— Розкажи, сину, коли ти сповідався востаннє, — почув він мʼякий голос із-за перегороди, і Лянґе тремтячим голосом сказав:

— Отче, прийшов сповідатися вперше. Три місяці тому я приїхав до Львова з Відня, і відтоді моє життя кардинально змінилося...

Лянґе вийшов із костелу, злегка похитуючись. Серце і рот приємно гріли смак вина та облатки. Благодать, передана крізь віки через апостола Петра від Сина Божого, прийшла до нього і впокоїла його. Він розказав святому отцеві про все, що мав на серці, починаючи від думок про навмисне вбивство росіянина, що замешкував тепер на Аубенштрассе, 60 з його тепер уже колишньою нареченою, і закінчуючи своїми дикими пропущеннями про те, що Інтернет і нанотехнології — це науковий стрибок, завбачливо продуманий львівським генієм мовознавства почат­ку 20 ст., ймовірно, Богом.

Висповідавшись, він відчув, ніби отрута, що шумувала в ньому, вийшла, і розум його знову засяяв булою ясністю. Про майбутнє думалося неохоче — він був увесь у теперішньому, в затишку Божої благодаті.

Прийшовши додому, сів за свої папери і почав по-новому, тверезим поглядом переглядати їх. Його зацікавила деталь, якій він раніше не надав значення.

Похорони Штукенгайзена пройшли за дивних обставин. Його мали ховати на кладовищі за Дуклею. А що це спалося з уродинами отця-настоятеля костелу бернардинів у Дуклі, до містечка поспішили ще двоє отців із сусідніх поселень. Штукенгайзена мали відспівувати у костелі отців-бернардинів, одначе виявилося, що місцеві хлопи вирішили повернути всю історію на свій лад. Коли панотець прийшов до обійстя, де жила вдова Штукенгайзена, виявилося, що тіло Себастьяна вже забрали. Забрали його мешканці Дуклі — чоловіки, котрі бавилися з Себастьяном, ще коли той був маленьким. Нічого не кажучи, вони понесли його на вершину Церґової гори, де вже було розкладено велику ватру. Беручи до уваги, що Церґова гора мала висоту понад 700 метрів і звалася також Великою, слід уважати, що селяни були налаштовані рішуче. Мовби якого царя, його вклали на ложе з дров і розпалили під ватрою вогонь. Ліс був сухим, останній місяць виявився геть засушливим, і вогонь хутко огорнув тіло Штукенгайзена. Коли вогонь почав торкатися його тіла, в повітрі, замість звичного смороду плоті, почав розноситися ні з чим не зрівнянний благий дух, що тягнувся на сотні метрів навколо. Отці, зустрівшись утрьох біля порожнього костелу, поспішили на гору, аби зʼясувати, що надумали собі хлопи, і втрьох явилися якраз тоді, коли вогонь охопив усе тіло Штукенгайзена. Ніхто не зронив ні слова, але коли тіло горіло, звідкись на небо набігла хмара і затулила собою півнеба. З неї почав сіятися дрібний дощ. А що друга половина неба була чистою і з неї світило сонце, то на небі зʼявилося кілька веселок. Блідий серпик місяця виднівся на небі на сході. Із хмари, що набігла, стало долинати мʼяке гуркотіння грому, і всі бачили, як спалахують у ній блискавиці. Панотці, уздрівши таке чудо, лише хрестились і зносили молитви. Жінки, колись невинні дівчатка, що гралися з Себастьяном, побивались у сльозах, мовби помер їхній брат чи чоловік. Старші жінки, які памʼятали Штукенгайзена ще зовсім маленьким, коли він ходив від двору до двору і просив розказати йому казку, вмивалися сльозами і кидали у вогонь маки, волошки та різне пахуче зілля, що вони, не знати за яким покликом, принесли на похорони великими оберемками. Навіть корови, яких так полюбляв малювати Штукенгайзен, прийшли на гору з телятами і смурно погойдували головами. Телята, поспиравшись до матерів, тулили свої писки до їхніх теплих боків і лише виблискували чорними очицями. Коли ж тіло Штукенгайзена почало горіти, корови здійняли ґвалт, і повітря всієї округи заповнило мукання впереміш із дзеленьканням дзвоників на їхніх шиях. Здавалося, те мичання заполонило весь виднокіл — від Дуклі аж до Камʼянки, Ропʼянки, аж до самого Смеречного. Зачувши той звук, старі лемки з околиці дістали свої трембіти і трембітували так, аж ставало сторчма волосся.

Дим, що здіймався від багаття, був таким ароматним, що, здавалося, то розпашіла лука після дощу пахне зіллям і квітами, а не тіло простого чоловіка. Запах той не можна було порівняти ні з чим, що знали в Дуклі. Одежа, в якій були дукляни, так пропахла тим запахом, що, кажуть, навіть роки потому люди ще тримали ті сорочки та кептарі, аби витягнути їх у рідкісну хвилину і вдихнути той чудодійний аромат.

Коли ж ватра вже догорала і від окресів тіла не зосталося нічого впізнаваного, налетів сильний вітер, що приніс буревій білого цвіту. Не знати, що то був за цвіт, може, з глоду, а може, і з вишні, одначе то не була властива пора для них, аби цвісти. І все ж таки, всі, хто був на горі, скупалися в тому цвітові, і спускалися додолу білими, наче потрапили у завірюху. Той вітер розвіяв грозові хмари, що запнули половину неба, і знову яскраво засяяло сонце.

З гори всі люди, небалакучі, прошкували просто до старої Штукенгайзенової. Вони несли кошики з усілякою їжею. То був дивний харч — вони несли масло, сир, маслянку і гуслянку, несли мед і яблука, мак і горіхи, несли жито, овес, боби і квасолю.

І то була дивна учта, бо господиня приготувала кутю, як на Різдво, зварила узвару і частувала всіх хлібами, яблуками, маком і медом, як на Спаса. Зас­тілля нагадувало небо, де були водночас сонце і місяць, веселки і громовиці. І за столом тільки тих розмов і було, що про Себастьяна. Коли ж панотці, мокрі від поту, прийшли до господи, то почали запитувати, що то за поминки, мов Святий вечір, а мати Штукенгайзена нічого їм не сказала, тільки віддала їм скриню з прикрасами. А потім вигнала всіх корів зі стайні, лиш одну залишила, і теж роздала їх. Затим принесла подушку і почала з подушки роздавати цісарські золоті. А коли роздала все, що мала, сіла до столу і стала співати пісень.

Лянґе перечитав цей епізод декілька разів, немовби намагаючись відрізнити фантазію Чиж-Вишенського від правди. Навіщо біограф писав, що Штукенгайзен від самого дитинства, відколи перестав ссати матір, їв лиш молоко, мед і збіжжя, як ото кутю, що була невідомою Лянґе, допоки він не вивідав про неї в Інтернеті? Що то був за дивний лемківський звичай — палити тіло? Наскільки Лянґе дізнався, жодного схожого традиційного обряду не було. То був край скромної кухні, побожних і простих людей. Штукенгайзен належав до якогось іншого, найвищого світу, а втім, і серед лемків, вочевидь, почувався своїм. У життя цих людей він приніс святість і чистоту. Інакше як пояснити те, що люди несли до нього на похорони усе найєдвабніше, найчистіше?

З іншого боку, це дивне імʼя — Штукенгайзен. Можливо, то все було якоюсь містифікацією? Може, був допіру лише Чиж-Вишенський із його нереалізованим потенціалом науковця та літератора? Надто вже символічно звучало це імʼя — Себастьян Штукенгайзен. Із грецької Лянґе переклав імʼя «Себастьян» як «піднесений», «гідний поклоніння», ба навіть «святий». Що ж до Штукенгайзена, то, помудрувавши з написанням цього імені, Лянґе отримав щось на кшталт «майстерного у студіюванні».