Страница 34 из 38
«Прокляну вас іменем Ідейської Матері!»
«Ти не жрець!» — відповіли йому. Натовп загрозливо посунув на прочанина, і настав би тут йому кінець, якби не черговий deus ex machina Сцени.
Табун срібно-білих храмових коней вибіг з брами. Налякані чимось святі огирі Кібели навпіл розрубали натовп, збили з ніг вартових. Анемподест підхопив непритомну Розвідницю і вже зробив перший крок до бічного провулка, коли черговий кінь зачепив їх. Падаючи, Анемподест побачив здибленого вожака огирів і в гриві сріблястого красеня йому привиділися хвилі бурхливого Потоку.
«А де ж птахи надвечір'я?» — подумав він і шубовснув до темряви позабуття.
«Я ж казала, що дурням щастить!» — голос Сапфіри-Белітіс здався Анемподестові веселим.
Він відкрив очі й подумав:
«От цього ніяк не сподівався!»
Він стояв перед Вбивчим Написом. Поряд з ним у печері Райдужної Гори стояли Белітіс та Німа Розвідниця і притримували за лікті. За монолітом тримали смолоскипи Анаґа, Тітонька і люди, яких він бачив уперше. Лев'ячі жуки привітали його повернення торохтінням.
«Ми перемогли?» — звернувся він до Тітоньки. Насмішкуватість Марципанової Акробатки йому набридла.
«Особлива Оборона, Витискуваче, не передбачає перемог, — відповіла товстуха. — Ми поки що не програли».
«І що тепер?»
«Спробуємо зупинити садхузаґів». *
«А що буде з моїм світом?»
«Цього ми не знаємо. Сцена не відправила тебе до Матні, отже твій титул Витискувача ще чинний під Зеленим Сонцем. Насувається битва».
«Але ж Карна ще, мабуть, загрожує Опорній Реальності?» — звернувся він до Белітіс.
«Руйнівниця, безперечно, ушкоджена втратою свого тіньового вмістилища та гребінця, але все ще небезпечна. Окрім того, ти, матнійцю, прийшов на допомогу Розвідниці надто пізно. Вона не встигла виконати Танець…»
«Жінки, не засмучуйте воїна перед битвою, — перебив Марципанову Акробатку Анаґа. — Воїн здобув у бою трофей, воїн відчув губами вологу Хорефу! Він — справжній Витискувач! А ви все шукаєте нездійсненого. Краще прислухайтеся!»
Настала тиша. Анемподест пристав до поради гнома й одразу відчув щось, від чого вібрували надра Райдужної Гори, здригалося полум'я смолоскипів і ворушилися щелепи жуків.
«Вони наближаються», — сказала Тітонька.
«Сповідники та Обрані Хорефу, поклянімося!» — запропонував Анаґа.
Присутні оточили моноліт. Анемподест знайшов латинський напис і поклав руку на його літери. Поряд зі своєю він побачив долоню Марципанової Акробатки. Їхні очі зустрілися і він згадав свою першу зустріч з високонародженою Белітіс…
«Клянемося, — сказав ґном, — або перемогти Сили Зла, як перемагали їх дотепер, або загинути тут, але не відступити від Гори. Я, Анаґа, Майстер Зброї з Висохлого Народу, клянуся!»
«Не відступимо! — сказала Тітонька. — Я, Дайна Матрікс, вільна мисливиця з роду Хізерта, клянуся!»
Так клялися вони усі, а учень авви Макарія намагався запам'ятати імена тих, кого не знав. Деякі з цих імен нагадували християнські, але більшість свідчила прочанинові лише про строкатість Всесвіту. Особливо запам'ятався йому велетень на ім'я Лліґ, що клявся, крутячи над головою дворучним мечем завдовжки в людський зріст. У клятві він згадував якісь винні бубна та горезвісну Гадохху.
Коли черга дійшла до Анемподеста, він сказав:
«Клянуся не відступити ані тут, ані там, повернути дзеркало й довести правду прибульців до тих, про кого обіцяв дбати, я, прочанин Анемподест, Витискувач!»
Німа Розвідниця замість клятви поклала руку на смолоскип. Коли запахло паленим, Анаґа підсумував:
«Виклик прийнято, бічні стежки закрито».
Двоногі й шестиногі загони опадлійського рушення почали виходити до головного проходу. Чулися короткі брязкання перечепленої зброї, перегукування та команди. Але більшість воїнів вирушали до бою в урочистому мовчанні. Декотрі прикривали обличчя масками.
«Ти підеш до загону Німої», — повідомила йому Белітіс, коли настала їхня черга залишати святилище Вбивчого Напису.
«В мене йде обертом голова, й немає ані меча, ані пістоля».
«На повітрі тобі полегшає. Подивись на свій кинджал».
Анемподест витяг зброю. До сталевого леза було приклепано бронзового гребінця Ламашту. Песик і свинка шкірили бронзові зубки.
«Опадлійські ковалі не гаяли часу, — визнав він. — Дякую. Але ж кинджальчиком супроти садхузаґа не повоюєш».
«Такий, як ти, вибачай на слові, і мечем нічого не вдіє, — відповіла Белітіс. — Проти садхузаґів є особлива зброя. А загонові Німої буде з ким битися, окрім Закреслюючих Істот. Пам'ятай: у ґоблінів найвразливіше місце — шия, у мантикор — черево. Від скутулії або катоблепа тобі краще тікати».
«Цінні повідомлення… А що, Анаґа тепер у нас за гетьмана?»
«Так. Він колись вбив Чорного Садхузаґа і має тепер найвищі ранги Майстра Зброї та Імператора Повені. Один-єдиний серед усіх воїнів Опадла. — Белітіс притримала учня авви Макарія за лікоть, пропускаючи наперед загін алебардників. — До речі, Витискуваче, хто це тебе напоумив на таку клятву?»
«Ніхто».
«Зауваж, що деякі клятви спроможні змінювати тих, хто бере їх на себе. Клятва може стати прокляттям і долею. Не страшно?»
«Страшно було бігти з гребінцем на списи… Добре, що Тітонька урятувалася від катоблепа, тоді, біля Театру, — згадав він свої пригоди на шляху до Сцени. Кабаняча морда нічного монстра так виразно постала перед його очима, що він вирішив розпитати Белітіс. — А Гімнософіста чому тут немає?»
«Він загинув. Катоблеп розірвав його, перш ніж Матрікс прострелила друге серце потвори. Для музейного хробака це неабияка смерть».
«Упокій, Господи, його душу… Ти була несправедливою до нього».
«Евридіку грала моя двоюрідна сестра. Ти, бачу, вже забув, що я тобі пояснювала про дві регулярності Сущого», — докорила Белітіс і підштовхнула Анемподеста до бічного проходу.
«Ми зараз вийдемо до Великої Ущелини, — пояснила вона. — Там слизьке каміння. Будь уважним і слідкуй за небом. Мантикори вміють нападати безгучно».
Прохід виявився довгим і східчастим. Вони проминули низку печер, перейшли підземну річку мотузяним містком і потрапили до кам'яного лабіринту, встеленого вервицями та гронами білих кульок.
«Обережно, не наступи на них, — попередила Марципанова Акробатка. — Це яйця лев'ячих жуків. Вони ображаються на тих, хто не шанує їхнього поріддя».
Анемподест перестрибнув через гроно і побачив у глибині лабіринту черево велетенського жука.
«Матка?»
Белітіс ствердно кивнула і потягла його на чергові сходи. Прочанин дораховував третю сотню сходинок, коли повіяло свіжим повітрям. Зелене небо зустріло їх мрякою.
Вихід охороняв загін жуків. Дві мартопляски-лучниці щось жваво обговорювали біля зубців бастіону, заставленого гарматами. Голі до пояса гармаші забивали клинці під опорні станини однорогів, змащували колеса обертових платформ, смолили ґноти.
Марципанова Акробатка з прочанином наблизилися до парапету. Анемподест зазирнув за стіну й побачив урвище з гірською річкою унизу. Протилежним боком ущелини проходила широка дорога, перегороджена фортечним муром. Над ним підносилася складена з брил вежка. На її майданчику також готували до бою гармати. Усі ці споруди здавалися крихітними, порівняно з сіро-зеленими ребрами гір, які громадилися над ущелиною. Повітря тут було вологе й прохолодне.
«Це одна з тих двох доріг, якими садхузаґи можуть обійти Райдужну Гору», — пояснила Белітіс.
«Гармати їх зупинять?»
«Можуть зупинити, якщо ми відіб'ємо напад дрібніших потвор, що розчищають шлях Закреслюючим Істотам. Адже Сили Зла давно знають про ці укріплення. Знають вони також, що нас тут лише півтораста людей і ґномів та ще з півсотні жуків. А таких бійців, що спроможні вступити у двобій з катоблепом або скутулією, тут не більше десятка. Для того, щоби садхузаґ отримав смертельні рани, гармашам треба влучити йому в голову щонайменше тричі. Ми мусимо відбити всю пекельну погань, що лізтиме на бастіон і заважатиме їм цілитися. Сюди незабаром прийде Німа. А Тітонька з Анаґою будуть стримувати садхузаґів на тому мурі…»