Страница 35 из 52
— Сідай, брате, — консул вказав гостеві на крісло. — Слухаю тебе.
— Я прийшов до тебе у справі сестри Епоніни, — голос незнайомця з-під маски звучав глухо й невиразно. — Вона на межі смерті.
— Он як… Я не знав про це.
— Її морять голодом. Але, брате, це не найстрашніше. Відомий вам абат Мартіні увійшов у змову з одним із секретарів Трибуналу.
— З якою метою?
— Мартіні відомий як винахідник особливої отрути, яку у Римі називають «єхидною», або «зіллям останньої сповіді». Якщо людині дати цю отруту, вона впадає у напівпритомний стан і починає вибалакувати все, що знає. А потім вмирає у страшних судомах. Навіть люди, здатні витримати іспанські тортури, не можуть протистояти диявольському зіллю абата Мартіні. Item, чим довше людина перед прийняттям отрути голодувала, тим ефективніше діє «єхидна». Маємо підозру, що нашій сестрі тепер навмисно не дають їжі, щоби «єхидною» витягнути з неї шифри та імена.
— Я прошу вибачення, брате, але твоє повідомлення звучить, як щось надзвичайно малоймовірне, — зауважив Сміт. — Напівпритомна людина ще здатна назвати кілька імен, у це я ще можу повірити. Але відтворити у такому стані шифрувальні таблиці…
— Наші римські брати, які досліджували все, пов'язане з «єхидною», кажуть, що отрута на певний час загострює пам'ять, — заперечив гість. — Дехто під її дією слово в слово переповідав довжелезні листи. Вся братерська справа під загрозою. В усій Європі.
— Для того, щоби папському інквізиторові дозволили допитати в'язня Трибуналу, потрібний дозвіл не якогось там секретаря, а одного із державних обвинувачів. Я не схильний думати, що Кондульмеро або хтось із його колег зрадили Республіці й увійшли в зговір з папським шпигуном.
— Абат міг когось із них підкупити. Грошей єзуїти ніколи не шкодували.
— Сумнівно, — похитав головою консул, помовчав, ніби про щось міркуючи, а за хвилину резюмував: — Ви панікуєте, мої шановні брати. Так і передай Достойному.
— Сестра може не витримати…
— Що ти пропонуєш?
— Звільнити силою ми її не зможемо.
— Це зрозуміло.
— Значить, ми повинні випередити Мартіні.
— Отруїти її?
Гість не відповів.
— Я питаю тебе, брате мій: ти тут і зараз пропонуєш мені організувати отруєння нашої сестри? — очі Сміта знайшли вологий блиск там, де у масці були прорізи.
— Є такі ситуації… Моменти крайньої необхідності, — голос незнайомця стишився так, що консул ледве розбирав слова.
«У нього дуже виразний римський акцент, — зауважив англієць. — Він з Риму, як і той чортів абат. І чому це, цікаво, за наших часів все непевне виходить з Вічного міста?»
— Це за межами мого розуміння, — Сміт підвівся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
— Можуть загинути сотні братів.
— Якщо ми чинитимемо таке, то чим ми тоді відрізняємося від мракобісів, брате мій? Як ми потім прийматимемо присяги і звертатимемо очі до Пломеніючої Зорі?
— Тоді запропонуйте своє рішення проблеми, мій брате.
— Я подумаю над цим, — запевнив англієць, а потім спитав: — До речі, а як звати того, нібито підкупленого абатом, секретаря?
— Ніколатіні. Його зовуть Фульвіо Родольфо Ніколатіні.
Сміт коротко кивнув, знову сів, відкинувся на бильце крісла і заплющив очі. Запала тиша. Хвилини йшли за хвилинами, але англієць не ворушився і не видавав жодного звуку. Гостю здалося, що він навіть дихати припинив. У нього склалося враження, що господар палаццо впав у глибокий молитовний транс.
— Ми не маємо багато часу, брате, — порушуючи тишу, прошепотіли губи під маскою.
— Вічність, — не змінюючи пози сказав консул, і від його голосу, здалось гостеві, хитнулись пломінчики над свічками.
— Тобто? — не зрозумів римлянин.
— Насправді ми володіємо вічністю, брате мій, — Джозеф Сміт відкрив очі і дивився тепер кудись понад голову гостя. — Цілковитою вічністю. І мені прикро, що ти, мій дорогий брате-майстре, цього поки що не зрозумів.
Дівчата і направду виявилися симпатичними, а ще — швидкими на знайомство. Старша назвалась Лілею. Спортивний костюм підкреслював її атлетичну фігуру, міцні ноги і прямі, чоловічого профілю, плечі. Молодша сказала, що її звати Лідою. Вона була нижчою і худішою за подругу, але вродливішою на обличчя. Її великі, розумні, широко посаджені темні очі мали властивість притягувати увагу. Сангвінічна вдача Ліди виявлялася у кожному її русі, у кожному із тих веселих поглядів, якими вона перехоплювала насторожені перезирання братів Вигилярних.
— Вас, хлопці, злякав хтось, чи що? Привида тут побачили? — вона напустила на обличчя перестрашений вираз, не витримала, пирхнула, а потім, вже не стримуючись, розсміялася. Сміх у неї також був сангвінічним — срібно-дзвінким, переливчастим і заразливим.
— Лідочко, я ж для тебе вже не хлопець, а дядько, — навзаєм посміхнувся Олександр Петрович. — Тобі хоч двадцятка вже є?
— А вам конче треба, щоби мені була двадцятка?
— Мені, Лідочко, з дітьми нецікаво.
— Що саме вам нецікаво?
— Пиво пити.
— А-а… — Ліда підморгнула Лілі. — Чуєш? Вони, виявляється, тут по легкому алкоголю виступають.
— І дітей не люблять, — додала та.
— Чим вам не подобається легкий алкоголь? — поцікавився молодший Вигилярний.
— У місті він нам подобається, навіть дуже подобається, — запевнила Ліда. — Але тут, у горах, на природі, цмулити пиво…
— Несерйозно, — підтримала Ліля.
— Упс, — розвів руками Павло Петрович. — Горілки ми не брали.
— Горілки ми теж не брали, — сказала сангвінічна дівчина. — Ми горілку не вживаємо. Але маємо трохи текіли.
— Зовсім трохи, — підтвердила її спортивна подруга і витягла з наплічника гранчасту літрову пляшку. — Але ви, дядьки-хлопці, можете пити своє пиво. Ми ж не проти.
— Ми ліберальні дівчата, — Ліда розгорнула церату і поклала на неї пакет зі скрученими бурітасами. — Ми нікого ні до чого ніколи не змушуємо. Правда ж, Лілечко?
— Ми ліберальніші за Обаму. Ми дуже-дуже просунуті дівчата, — спортсменка кинула на церату пластмасові стаканчики.
— Ви студентки? — поцікавився «карпатський есквайр», підсовуючи до церати залишки наїдків, що залишилися від братерської трапези. — Пригощайтеся.
— Дякуємо, — Ліда розгорнула пакет. — Вам смакують бурітаси?
— Піде, — погодився на бурітаси Вигилярний-старший. — І де ж ви вчитеся?
— Ми не студентки.
— Невже ще школярки?
— Ми працюємо.
— У сфері сервісу?
— Вгадали, — кивнула Ліда. — Ми з Лількою офіціантки.
— Щось не подібні ви на офіціанток, — з-під лоба глянув на дівчат Олександр Петрович.
— А якими, по-вашому, мають бути офіціантки?
— Я, Лідо, не перший рік на світі живу.
— Так ви не відповіли. Якими? Вівцями немитими?
— Одяг на вас не дешевий.
— Не дешевий, — погодилась Ліда. — Ми з Лількою тільки фірму носимо. В неї, — вона кивнула в бік подруги, — мама з Італії гроші присилає, а в мене тато на Північ літає, до Росії. Нафтовик.
— А чого ж ви не вчитеся? Зараз не як колись: гроші заплатив і вчися собі.
— Для чого?
— Освіту треба мати. В мене теж доньки. Обидві після школи підуть вчитися.
— А потім сидітимуть в офісі за срану тисячу гривень? — пирхнула Ліля. — Офігенна перспектива!
— То краще шлиндати між пияками з грязним посудом? — втрутився у розмову молодший Вигилярний.
— Зате чайові, як у професора зарплата.
— Ви навіть знаєте, яка зарплата в професора?
— Вона знає, — запевнила Ліда. — Лілька тусує з викладачами.
— Студенток їм мало?
— За студентку можна мати проблеми. А ще, — сангвінічна дівчина засміялася, — студентки тепер зі своїми мухами. З нами можна відпочити по-простому, а студентки… Ви їх бачили, студенток?
— Різні бувають, — зауважив Павло Петрович. На захист сучасних студенток він міг би навести безліч вагомих аргументів, проте відчув: перед цими дівчатами грати роль студентського адвоката не зовсім доречно.