Страница 12 из 52
— Прегрішний і нємощний єсм. Не тримайте на мене зла.
— Замість того, щоби канючити, йди паломничати. На Святу Гору йди, в скити до твердих молитників афонських. Там тебе навчать, як твердо і неухильно протистояти бісам.
Григорій ніяк не зреагував на пропозицію екзорциста. Він і далі міркував про використання свійських тварин як вмістилищ бездомних духів. Думав не тому, що саме це його тепер гостро цікавило, а радше задля ідеї не давати часу і простору іншим думкам. Причепливим і яскраво грішним.
Вигилярний відкрив стулки старої шафи. В ній виявилось щось на штиб язичницького вівтаря. На кам'яній призматичній тумбі стояло дерев'яне зображення жінки, одягнене у червоне, гаптоване золотом платтячко з короткими рукавами. Підведені догори почорнілі руки ідола замість долонь закінчувалися потовщеннями, подібними до маленьких чашок. Обличчя ідола не мало виразних рис, його виступи і заглибини стерлися від часу і доторків. Старе дерево, дрібно потріскане і вкрите смоляними нашаруваннями, різко контрастувало з платтячком, новим і блискучим. На шию ідолові хтось одягнув крихітний віночок. Квіти засохли, але зберегли кольори. Біля тумби Вигилярний побачив валізу, обтягнену темною шкірою. Він взявся за ручку і раптом відчув, що валіза досить важка. І чомусь не здивувався, коли знайшов у ній вироби з дорогоцінних металів. Мішечок із золотими монетами і два срібні підсвічники. Він бачив подібні у церквах і знав, що колись такі підсвічники називалися «ставниками».
«Так ось що шукала та сука, — вирішив Вигилярний, зважуючи у руці один зі ставників. — Важка штукенція, кілограми на три потягне. Антикваріат. Дукатики також цікаві… Але тобі, руда тварюко, — вилицювате обличчя жінки-вбивці виринуло з його пам'яті, — все це не дістанеться».
Він вирішив, що настав час бути рішучим. Вже закриваючи валізу, зупинив свій погляд на ідолі. На його руках-чашках. На червоно-золотому платтячку. Розмірковував недовго, адже десь на глибшому рівні свідомості виник тихий потік мисленого шепотіння: «Дій, дій, не вагайся!». З розміщенням статуетки у валізі виникли певні проблеми, але з ними швидко впорався. Залишилось лише непомітно щезнути.
Вигилярний повернувся до коридору і прислухався. Подумав, що якби до майстерні зайшли менти, то у коридорі було б чути їхні голоси. Але під бетонні плити, якими накрили підземелля, не проникало жодного підозрілого звуку. Десь шарудів щур, капала вода. У кімнаті, де Вигилярний знайшов скарб, щось тихо порипувало. Певно, хитаються двері старої шафи, вирішив. Вигилярний вимкнув у коридорі світло, вимкнув звук на своєму сотовому і рушив до сходів, що вели в майстерню.
За бляшаними дверима не було нікого. Обережно, стримуючи дихання, піднявся сходами, зупинився там, де вони повертали під прямим кутом, і знов прислухався. У майстерні було тихо. Вже зробив крок до повороту, коли почув, що відкриваються зовнішні металеві двері майстерні.
— Огляньте це приміщення, — наказав хтось невидимий. — А я піду ще раз обдивлюся у будинку.
До майстерні увійшли люди. Один із них об щось зачепився і тихо вилаявся. Потім гримнуло залізо.
— Вмикача бачиш? — запитав хрипкий голос.
— Оцей ніби… Але він не працює, — відповів інший голос. Вигилярному здалося, що у людини, яка шукала вмикач, дивний акцент.
— А я ліхтар забув.
— Я маю. У мобільному, — акцент чітко накреслився в останньому слові.
«Певно, прибалтієць», — припустив Вигилярний і позадкував до металевих дверей, намагаючись не видати себе звуком. Пам'ятав, що на сходах лежало дрібне залізяччя, тому рухався повільно, обережно переносячи вагу тіла з носка на усю підошву.
— Є жмур, — почув повідомлення «прибалтійця».
— Точно? — чомусь пошепки запитав хрипкий.
— Онде, за верстатом. Лежить головою до стіни. Зараз я подивлюся… Бачу проникаючі. Подзвони Саничу, нехай викликає опергрупу.
— Чекай, треба ж його оглянути. Може, він ще живий.
— Та ні, то жмур. Стопудовий жмур.
— Ану, посвіти мені. Он туди посвіти…
Вигилярний не став чекати, поки менти розберуться з трупом Гречика і відступив до коридору. Найбільше він боявся того, що бляшані двері зрадливо рипнуть. Але обійшлося. Тепер єдиним можливим шляхом втечі для нього залишилися бічні двері, що вели незнано куди. Увімкнути світло не ризикнув, подумки подякувавши невідомому за підказку. Його сотовий також було обладнано ліхтариком. У його синюватому світлі оглянув бічні двері. Їхній замок не встояв перед «карпичем» із сувенірного набору. Але ці двері виявились рипливими. Він лише на кілька сантиметрів прочинив їх, як відчув спротив іржавих петель і зародження бридкого верескливого звуку.
Вигилярний посвітив у темряву за дверима. Блиснули скляні циліндри трилітрових банок.
«Підвал!» — зрозумів він. Звичайна пивниця з поличками, скринями, консервованими огірками, повидлами та настоянками. Якби знав, що з пивниці є вільний шлях надвір, то ризикнув би відкрити двері. Але рипіння запевне викаже його тим ментам, які оглядають труп у майстерні. А у самому будинку на втікача, радше за все, чекатиме «Санич». Окрім того, на шляху могли знайтися такі сюрпризи, як замкнені ззовні двері і ментовські опери у дворі.
Вигилярному закортіло тихо завити від паскудного відчуття безвиході. Тепер його впіймають з цінностями і звинуватять у вбивстві.
«Шукай вихід, шукай!» — невтомно гундосив внутрішній голос.
Він шукав.
Вигилярний повернувся до кімнати зі старою шафою. Ще раз обдивився віконце, а потім заглянув за шафу. Йому здалося, що там згустилася підозріла темрява. Зачинив двері кімнати і заходився відсовувати шафу. Вона була важкою, майже повністю виготовленою з дубового масиву. Вигилярний вже за першої спроби вкрився потом. Лише після кількох невдалих намагань зрушити гардеробну споруду з місця здогадався витягнути з неї кам'яну тумбу-постамент. Після цього справа пішла бадьоріше. Його боротьба з монументальною шафою досягла такої відчайдушної динаміки, що від неї з трагічним тріщанням відламалися дверцята. Страх, що опери у майстерні почують, відступив перед панікою загнаного звіра.
За шафою знайшлися ще одні двері. Навіть не двері, а щось схоже на квадратний люк висотою менше метра. Його зробили з грубого заліза і заховали у низькій ніші. Саме її зауважив Вигилярний, коли, осяяний щасливим передчуттям, заглянув за шафу. Замість замка люк зачинявся масивною засувкою. Той, хто проектував підземелля, не передбачив можливості проникнення до кімнати ззовні. Лаз, що відкрився за люком, як виглядало, призначили лише для того, щоби можна було непомітно залишити будинок.
«Ех, професоре, професоре, — подумки звернувся до покійного Гречика Вигилярний. — Ви так все добре продумали, так підготувалися до несподіванок. Але вас змогли захопити зненацька. Як ви там казали: життя складне й неоднозначне?»
Щоби скористатися лазом, довелося стати на коліна і просовувати поперед себе важку валізу. Пролізши кілька метрів, він радше відчув, ніж побачив, що наближається до ширшого проходу. Звідти смерділо.
«Каналізація!» — зрозумів Вигилярний.
Масонська громада Трієста була нечисельною і гостинною, як і пасує ретельно законспірованому товариству. Всі місцеві масони та масонки були об'єднані в одній змішаній Іоаннітській ложі із сумнівною регулярністю і назвою «Марк Аврелій»[27]. Ложа не мала постійного храму і щомісяця збиралася у помешканнях тих братів і сестер, які володіли просторими і добре захищеними будинками. Цього разу вільномулярські роботи «Марка Аврелія» проходили у великому парковому павільйоні, що, як і доглянутий парк в англійському стилі, належав місцевому багатієві графу Рескі.
Павільйон мав великі вікна, що починалися ледь не від підлоги. Слугам графа ще зранку було наказано ретельно задрапувати їх синіми завісами. Тепер сяйво свічок блукало атласними бганками і від того усе в павільйоні здавалось причетним до таємничого джерела святкового настрою.
27
Регулярність (орденська легітимність) масонських лож визначається відповідністю їхніх Статутів загальномасонській Конституції Андерсена та Ландмаркам. Достойна ложа «Марк Аврелій», яка недовго працювала у Трієсті у середині XVIII століття, була змішаною (допускала до ритуалів жінок), що суперечило Ландмаркам Ордену Вільних Мулярів.