Страница 5 из 47
— Слухай, — спитався я, вже коли пиво закінчувалось, і Руді так само закінчив розповідь про одну свою персональну виставку в 70-х в Ірландії, — а чому ти не повернувся на батьківщину? — Знаєш, — він поставив склянку на стіл, — я думав вертатись. Але в якийсь момент зрозумів, що це не буде повернення, це буде нова еміграція. Я взагалі-то не космополіт, але я зрозумів тут таку річ: насправді простір не поділяється на свій або чужий, простір буває або вільний, або контрольований, розумієш? Мені насправді насрати, де я живу, головне — як я живу. А тут я живу так, як мені хочеться, — він нахилився і дістав з-під столу пляшку хорватської настоянки
— Єдина біда, — вів далі Руді, розливаючи, — мої роботи надто великі. Ось дивіться, — він піднявся і витяг із шафи альбом, — я зробив цю конструкцію для однієї берлінської фабрики. Вони розмістили її на стіні, це метрів п’ять заввишки. А нині фабрика збанкрутувала, її збираються закрити, і половину цієї стіни заліпили рекламою. Він розгорнув альбом. На одному фото була його конструкція, розміщена на великій стіні, внизу проїжджав трамвай, ті самі балки і лопаті, а вже на другому фото нижню половину цієї стіни було заліплено афішами, і лопаті стирчали вгорі сиротливо й покинуто
— І ти нічого не можеш вдіяти? — спитався Ґашпер
— Ні. Свій гонорар я давно отримав, а нині вони мають на цю стіну всі права. Імперіалісти срані, — додав він і налив по новій
— Шкода, — кажу, — виходить, ми її вже не побачимо
— Ну, чому — якщо зараз поїдемо, то побачимо. Тут недалеко, кілька зупинок трамваєм
— У нас авто, — говорить Ґашпер
— А ти в стані? — схоже, Руді захопився своєю ідеєю
— Цілком, — відповідає Ґашпер і з третьої спроби припалює таки своє мальборо. Ми погоджуємося: їхати треба, позаяк бог його знає, що буде з фабрикою, та й з німецькою економікою загалом, тож Руді накидає на плечі військову куртку, і ми виходимо. Фабрика справді недалеко, і, вискочивши з рено, Руді перебігає вулицю й зупиняється під стіною. Вгорі над ним схрещуються балки і лопаті, їх добре видно в березневих сутінках. Руді підходить ближче і починає енергійно зривати афіші. Ми підходимо слідом. Поступово оголюється чималий шматок стіни, з-під якого визирає частина об’єкта. Подерті афіші валяються під ногами Руді, мов захоплені під час кавалерійської атаки ворожі штандарти
— Дивися, — кричить мені Руді, — ось мій простір і ось моя батьківщина. Все, що я маю, — це оця стіна, і все, що я можу, — це іноді приходити сюди і відчищати її від всілякого лайна. Повір мені, цього досить, аби ні за чим не шкодувати. Навіть якщо завтра ця довбана Європа вкінець глобалізується і об’єднається з Азією, все одно тут — у Берліні — стоятиме стіна з моїм металобрухтом, і навіть якщо я завтра помру, то присилатиму сюди яких-небудь довбаних ангелів, аби вони здирали це лайно, розумієш? Ось саме тому я вже нікуди звідси не поїду. Я подумав, що, в принципі, він має рацію, цей старий друг Гавела у військовій куртці, хоч він добре, як на його вік, вмазав, він усе одно має рацію, так само як і десятки тисяч балканців і турків, котрі мурують цей новий Берлін, зводячи повсюди риштування і підпираючи ними холодні берлінські небеса, які нависають низько й печально, і з яких ось уже кілька годин ллється дедалі сильніший дощ. За два дні я чекав на віденський потяг уже на справжньому Гамбурзькому вокзалі, себто на залізничному вокзалі міста Гамбурґа. Сільві та Ґашпер проводжали мене, вони збиралися ще заскочити в Дортмунд, а я мав повертатися. Підійшов потяг. «Ну, що, мен, — говорить Ґашпер, — побачимося вдома, у Відні»
— «Ясна річ», — відповідаю. Вже коли я сідав у вагон, Сільві підбігла, дістала з кишені жменю фруктових карамельок і сунула мені в долоню. На першій станції, близько півночі, в купе підсіло троє фермерів, вони позакидали валізи нагору й побігли шукати ресторан. Повернулись за п’ятнадцять хвилин і дуже бідкались, бо нічого, ясна річ, не знайшли, а бахнути, очевидно, хотілось. «А ви у провідника спитайте», — підказав я, але вони гумору не зрозуміли і побігли шукати ресторан у протилежний бік. Потім ми цілу ніч намагалися заснути, але з цього нічого не вийшло, бо як можна заснути з трьома фермерами? ...Над Віднем плавало багато-багато хмар. Я зійшов на перон і пішов до підземки. Назустріч ішла дівчина, мерзлякувато кутаючись у світле пальто. Вона нервово озирала перехожих і тремтіла від ранкового холоду. Побачивши мене, вона боязко огледілась і, підійшовши, спитала: — Ти маєш морфій? — Морфій? — перепитав я. В принципі, мене теж колотило після потяга
— Ну, морфій, — нервово повторила вона. Я поліз до кишені і в її очах з’явилось щось схоже на надію. Який морфій? Я що, схожий на людину, яка роздає на вокзалі морфій усім спраглим? От гівно. Я дістав жменю фруктових карамельок і вклав їй у долоню
— Гарного дня, дівчинко, — кажу. Відень, 2002
Десять способів убити Джона Леннона
Незабаром знову почнеться зима, обов’язково почне завалювати яким-небудь снігом, ось побачиш, без цього їм не можна, їм обов’язково потрібно насипати цілу гору цього непотребу, по якому потім радісно топчуться довгими грудневими ранками пси, поліцаї та інші недоумки, і так до самої весни з короткими перервами на відлигу. Взимку всі змінюються, тупішають, чи що, загалом люди і влітку особливого бажання спілкуватись із ними не викликають, а взимку вони просто стають неможливими, чоловіки намагаються натягнути на себе які-небудь стрьомні зелені куртки, великі такі, знаєш, великі стрьомні зелені куртки, вони ходять у них цілу зиму, як заведені, і що ти їм зробиш, це все зима, все зима, влітку ти нікого не примусиш натягнути зелену куртку, і не лише тому, що влітку взагалі ніхто курток не носить, тим більше зимових, просто влітку люди якісь простіші, їм навіть у голову не може прийти така дурість — натягнути на себе велику зелену куртку і ходити в ній по вулиці, жах який.
Саме минулої зими я познайомився з Джоном Ленноном, вірніше, нас познайомив мій нині покійний приятель Крістіан, якраз тижні за два до того, як він — Крістіан — наковтався якихось штук і вилетів через вікно власної кімнати, щоби назад уже не повертатися, тоді він ще був живий, і ми пішли слухати арабську музику, був початок грудня, місто готувалося до різдва, особливо це тішило арабів, котрі радісно бухали і закидалися всілякими фармацевтичними засобами, так ніби справді хотіли побачити Ісуса, не знаю, можливо здорове некалорійне харчування робить араба податливішим до чужих релігій, і він справді сподівається побачити Ісуса-немовля в білосніжному памперсі де-небудь на платформі віденської підземки, там, де друга лінія перетинається з четвертою, білі давно втратили такі ілюзії, для них різдво — це лише привід потовктись у супермаркетах і накупити цілу гору стрьомних зелених курток, але араби, схоже, ще зберегли здатність сприймати світ по-дитячому, вони взагалі як діти, он як до вибухівки тягнуться весь час, але так чи так на концерті арабської музики самих арабів було небагато, переважно якісь тьотки в джинсах, якісь чуваки з пивом, хоча двійко-трійко арабів ходили взад-вперед, так що все було гаразд і можна було починати, от вони й почали.
Через годину, коли араби збирались замовкнути, двері зі скрипом відчинились і до зали впхався мужчина, зовні дуже подібний до Джона Леннона, ось уяви собі покійного Леннона о восьмій вечора, який почав пити ще з восьмої ранку, в нього від перегару навіть окуляри запітніли, з круглими такими скельцями, пам’ятаєш, справжні леннонівські окуляри, він спробував тихенько сісти собі скраєчку, але не зміг, завалив кілька стільців, привернув до себе загальну увагу, а тут і концерт закінчився, і народ потягнувся було до гардероба за своїми зеленими куртками, а зась.
Мужчина підводиться і починає перехоплювати всіх на виході, він широко розкриває обійми, розкидає руки навсібіч, ніби ловить рибу в гірському потоці, народ налякано намагався оминути його, але мужчина старався і швидко створив пробку.