Страница 41 из 47
Те, що почув від старших друзівбандитів, котрі десять років тому контролювали тут усі автошляхи? Але ж вони теж нічого не знали про тих, з ким їм довелося уживатись на одній території, вони ж бачили в них лише потенційну загрозу для свого бізнесу, незрозумілих їм носіїв чужої мови, котрим пощастило значно більше за всіх нас, оскільки вони не мусили по кілька разів на місяць долати державний кордон, платячи мито й відстрілюючись від конкурентів. Тому всі наші знання і всі наші уявлення — це більш-менш пристойні набори стереотипів. Які ми застосовуємо при спілкуванні, які ми витягуємо на світ кожного разу, коли випадає можливість поговорити про партнерство та інтеграцію. Ось, скажімо, щодо інтеграції. Яким чином це взагалі стосується мене?
Кожного разу всі спроби порозумітись зводяться до переповідання якоїсь сумбурної інформації, котра, як мені кожного разу здається, мала б відкрити очі західних цивілізацій на нашу прекрасну республіку. Скільки разів доводилось розповідати про корумпованість у вищих ешелонах української влади та відмінності у вимовлянні російських та українських імен. Скількох австрійських пенсіонерів випадало переконувати в тому, що демократичні процеси в українському суспільстві міцні й незворотні. Від скількох швейцарських та німецьких бібліофілів доводилось вислуховувати сумніви щодо перспектив ринкової економіки в умовах олігархічного перерозподілу влади. Найбільш мене дивувало, чому про це питають саме мене.
Проте зовсім не відповідати на подібні питання видавалось нечемним. Доводилось іти на постійні компроміси з сумлінням і розповідати про реприватизацію та проблему двомовності. Із усіх цих численних зустрічей та розмов я зрозумів, що найбільше західних читачів в українській літературі цікавлять питання корупції, тоталітаризму та наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС. І не можу сказати, що в мене немає відповіді на ці питання!
9
Після концерту у Відні до нас підійшов журналіст.
Виглядав переконливо й компетентно. Відвів мене вбік.
— Послухайте, — сказав
— Можна з вами зробити інтерв’ю?
— Можна, — відповів я
— А ви були на нашому концерті?
— Був, — сказав журналіст
— Але мова не про це.
Нам потрібне інтерв’ю про тоталітаризм.
— А про концерт?
— Ні, — твердо стояв він на своєму
— Про тоталітаризм.
— Може, давайте так, — спробував я поторгуватись, — спочатку про тоталітаризм, а потім, трішки, проконцерт?
— Ні-ні, — не погодився він
— Давайте просто про тоталітаризм. Ось у вас хто-небудь постраждав від тоталітаризму?
— В мене? — перепитав я.
— У вас.
— Безперечно, — запевнив я його
— Дідусь із татового боку.
— Чудесно, — втішився він
— Ви нам розкажете про це?
— Розкажу, — погодився я.
— А зможете розказати про це німецькою? — ускладнив завдання журналіст.
— Німецькою? Німецькою навряд чи — у мене словниковий запас невеликий, я мало дієслів знаю. Навряд чи з таким запасом дієслів можна розповісти про тоталітаризм щось цікаве. Давайте я краще українською?
— Ні-ні, — далі наполягав він
— У нас є вже багато записів українською. Потрібно, аби про тоталітаризм було сказано ще й німецькою.
— Ну гаразд, — погодився я.
— А ваші колеги, — повернувся він до музикантів, — можуть щось розказати на цю тему? Можливо, в них теж хтось постраждав від тоталітаризму? — з надією запитав він. Я теж подивився на музикантів, котрі допивали другий ящик пива, доки я тут розводився про тяжке тоталітарне минуле.
— Ні, — сказав, — у них ніхто не постраждав.
— Ну, добре, — розчаровано мовив журналіст
— То що ви можете розказати? Коли ви вперше дізнались про тоталітаризм?
— В дитинстві, — відповів я, подумавши.
— В дитинстві? — здивувався він
— Ви вже в дитинстві знали про тоталітаризм?
— Так.
— А від кого ви про це дізнались?
— Від дідуся, — чесно відповів я
— З маминого боку.
— Він бачив це на власні очі?
— Так.
— І що?
— Нічого. Він сталініст.
— Хто?
— Сталініст, — пояснив я
— Фанат Сталіна.
Журналіст подивився на мене як на людину, котра наговорює на власного дідуся.
— Як це, — не зрозумів він, — людина пережила то-
талітаризм і лишається фанатом Сталіна?
— Так, — спробував переконати його я.
— А ми можемо зробити інтерв’ю з вашим дідусем? — несподівано запитав журналіст.
— Ну, це навряд чи, — злякався я.
— Ми можемо до нього приїхати, — запевнив мене журналіст.
— Не треба, — попросив я.
— Чому?
— Він зовсім глухий, — пояснив я.
Журналіст із розумінням кивав головою, в очах його читалось: ясно, що глухий — жертва тоталітаризму все-таки.
— Ось, — продовжив я
— Так що він вас усе одно не почує. Давайте краще я з його слів…
На Заході дуже легко зробити кар’єру, правильно відповідаючи на поставлені питання. Головне потім не повертатись додому.
10
Що в нас зостається по всьому? Наша пам’ять і наш досвід. Пам’ять позбавляє нас ілюзій, досвід лишає надію. Міста, в яких ми народились і виросли змінюються містами, в яких ми зупиняємось і в яких облаштовуємось на довший час. Країни, які ми відкриваємо для себе, ніби старі книги, мешканці чужих мегаполісів, котрих ми розглядаємо, мов кіногероїв, не надто розуміючи їхньої мотивації, проте з інтересом спостерігаючи за їхньою поведінкою. Кордони, які ми долаємо безкінечну кількість разів і які насправді не так розділяють, як відокремлюють, даючи нам можливість подивитись один на одного з відстані. Я далекий від того, аби виступати проти кордонів. Кордони не стосуються моєї пам’яті, так само як її не стосується тоталітаризм чи корупція. Моєї пам’яті стосуються низькі хмари над будинками Будапешта, сірі дунайські хвилі, котрі тягли в собі потопельників, почорнілих від вологи чоловіків без сердець та черевиків, без годинників та надії повернутись додому. Моєї пам’яті стосуються старі шахи, в котрі грали турки на Темпельгофі, моєї пам’яті стосуються кораблі в Гамбурзі, трюми яких світились, мов різдвяні апельсини.
Все інше мене мало стосується, у всьому іншому я погано орієнтуюсь, тому намагаюсь про це не говорити. Мені більш подобається говорити про речі сумнівні, оскільки в розмовах про речі сумнівні завжди з’являється легкість. Що мені лишається робити з моєю родинною міфологією? Лишається переповідати ці дивні історії з минулого тисячоліття як щось сокровенне й анекдотичне, позбавлене жодного сенсу й захищене від тліну та забуття. Моя пам’ять не потребує точності, вона потребує пристрасті й вогню, який спалахує між планетами, над маленькими містечками Східної Європи, освітлюючи наші сновидіння зсередини, роблячи їх, ці сновидіння, яскравими й коштовними. Головне — твої сновидіння, все інше можна вигадати. Я сидів у готелі, в Східному Берліні, свіжого вересневого ранку. Речі зібрав ще звечора. Потрібно було звідси вибиратись. За вікном було видно телевізійну вежу на Александерпляц. За плечем стояли привиди друзів, котрі потрапили під розстріл у передмістях Варшави. Були вони в картатих піджаках і піжонських капелюхах. Занепокоєно оглядали мою торбу.
— Нє, — говорив один, — не пропустять. Знайдуть.
— Хуй там знайдуть, — не погоджувався інший
— Провезе. Головне — не панікувати.
— Не провезе, — переконував його інший
— Нариють, ось побачиш.
— Не нариють, — нервував інший
— А нариють — що за проблеми? Відкупиться.
І вони задоволено розсміялись. Була тепла рання година. Небо нагрівало червоні дахи й порожні берлінські вулички. Повітря пахло осіннім інеєм. Сонце рухалось мені назустріч. Себто на Захід.
Харків, 2010