Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань

— Містер Баланеску?

— Так, слухаю вас

— Я сьогодні бачив ваш виступ на площі

— Ви живете в цьому готелі?

— Так, я сьогодні теж брав участь у відкритті

— Ви співаєте?

— Так. Але погано. Але річ не в цьому. Я просто хотів з вами познайомитися. Треба йому щось сказати, розповісти якусь історію. Наприклад, анекдот який-небудь етнічний, він же має бути румуном або циганом, у нас же з ними багато спільного, він мав би розуміти наш гумор, який-небудь анекдот, наприклад про євреїв, а якщо він сам — єврей? якщо він ніякий не Баланеску, якщо це прізвище дружини, а він узяв його, щоб переховуватися від нацистів і податкової, все одно, я мушу скористатися з цієї можливості, потім лікті кусатиму, він великий музикант, такі люди, як він, завжди знають трішки більше за інших, музиканти тільки зовні такі пригальмовані, а всередині в них дивні й неформатні комбінації мізків, потрібно його розговорити, можливо, це мій шанс у цьому житті, можливо, він його — це життя — зараз узагалі змінить, принаймні він може просто зробити якийсь натяк, натякнути мені на щось таке, що вже тривалий час є десь поруч, але я все ніяк не можу його розгледіти, а він — Баланеску — міг би мені підказати, не даремно ж я зустрів його тут, на сходах перед готелем, о другій ночі, з пакетом біомолока в руках

— Може, вип’ємо? — Ні, я не п’ю. Знаєте, вік уже не той, здоров’я. Я молоко п’ю

— А де ви взяли молоко о другій ночі? (чорт, що я говорю)

— Ми з собою привезли, з Британії

— Проблем із митницею не було? Воно ж могло зіпсуватися

— Ні-ні, що ви — ми ж його пересипаємо кригою

— То що — ви і кригу везете з собою? — Так, звісно

— Але ж це дорого! — А знаєте — у нас в контракті це один з пунктів, така обов’язкова умова — ми беремо з собою ті харчі, які нам потрібні, а організатори це оплачують

— І ви берете з собою молоко? — Так

— Чудово. Маразм. Що я від нього хочу? Стоїть собі чоловік, п’є біомолоко, привезене спеціально з Британії, а тут до нього різні мудаки чіпляються. Так, анекдот, анекдот про євреїв, а потім натяк

— Знаєте, вибачте звичайно, що про таке питаюсь, мені просто цікаво, скажіть — а решта квартету, ну, ваші колеги, вони що — теж... тільки молоко? — Чому ви питаєте? — Вибачте, звичайно, я не хотів вас образити, просто..

— Ні, решта вживають наркотики, якщо вас це цікавить

— Вибачте, я зовсім не це..

— Але я давно підв’язав. Ви що — не вірите? — Вірю

— Це справді лише молоко

— Я вірю вам, містер Баланеску

— Я маю квитанцію з аеропорту

— Не треба квитанції, містер Баланеску..

— Тоді що вам треба? — Скажіть, містер Баланеску... ви... як би це сказати... ви — вірите в бога? — Ні

— Чому? — Тому що я атеїст

— Релігія розчарувала вас? — Ні, я завжди був атеїстом

— І в дитинстві? — І в дитинстві

— А ваші батьки? — Мої батьки — католики

— Ясно... Скажіть, а все таки, як ви гадаєте — бог є? — Немає, — категорично сказав Баланеску й надпив з пакета. Схоже, він на мене ображається. Може, він таки єврей і не треба йому ніяких анекдотів розповідати. Та й не знаю я ніяких анекдотів. Треба його запитати напряму, а то він звалить в номер, а я так і залишусь зі своєю морокою

— Скажіть, а це молоко..

— Послухайте, чоловіче, — Баланеску занервував, — я би з вами охоче поділився цим молоком, мені справді не шкода його для вас..

— Не шкода? — ...не шкода, але зрозумійте мене — мені вже досить багато років, я прожив, як міг, це нікчемне життя, я щось та й бачив, я подивився світу, ось, я навіть німецькою говорю, у мене немає жодних упереджень і стереотипів щодо людей, хай вони навіть емігранти, але я вам не можу віддати своє молоко. Просто тому, що в мене запалення ясен, вони в мене просто гниють, ось — подивіться, — він задирає пальцем свою верхню губу, — подивіться-подивіться, я просто боюся, що ви підхопите цю заразу

— Запалення ясен..

— прошепотів я вражено

— Так, запалення. Чесне слово, мені для вас не шкода. Хочете, я вам в барі поставлю пиво? — Запалення ясен, — повторив я приголомшено

— Але це не смертельно, не хвилюйтеся ви так за мене, — Баланеску поплескав мене по плечі

— Господи, при чому тут ви? — я був просто розплющений

— З вами все гаразд? — Так-так, дякую містере Баланеску. Доброї вам ночі

— Ви знайдете свій номер? — Так, безперечно... Запалення ясен..

— Який у вас? — 510-й

— У мене 511-й

— Сусіди..

— Так, зустрінемося вранці на сніданку

— Так-так, дякую..

— До зустрічі. Ватяними ногами я добрідаю до ліфта, підіймаюся до себе в номер і виходжу на балкон. Чорт, навіщо він мені це сказав. Я ставився до нього, як до бога, а тепер що? Гнилі ясна, чорт, гнилі ясна. Я відчував, що мені знову стає погано. Якого чорта я тут роблю, чому не поїхав назад ще вечірнім потягом? Спав би зараз у вагоні, не мав би цієї халепи.

Це ж треба — запалення ясен. Що це хоч таке? Як людина може зіпсувати про себе все враження. Зрештою, сам винен — натяк, натяк, на що хороше може натякнути чувак, у якого запалення ясен? Що як він мені насниться з цими своїми яснами? Це ж померти можна буде від співчуття. Я повернувся до кімнати. В коридорі почулися важкі кроки, і двері до сусіднього номера відчинились. Схоже, Містер Гнилі Ясна повернувся додому. Щось там ходить, чимось займається, переставляє якісь речі, потім заходить до туалету, чому тут така акустика? пускає воду і починає митись. Вода лунко б’ється об його широку спину і скочується до пластикового коритця душу. Значить, ванни в нього немає. Я цього не переживу. ...чекати до ранку, вишукуючи по тіві старі голлівудські вестерни, або спуститись у бар і попросити в них молока, або спробувати заснути, не знаю навіть, що краще. Тихатиха-тиха ніч, яку можна розглядати просто з балкона, холодна-холодна-холодна вода, що витікає з кранів, кілька годин сутінків, кілька знайомих у цьому невеличкому готелі, яких можна буде ще раз зустріти на сніданку, чудесна поїздка, фантастичне життя, радісні голоси ангелів у ліфті й прибиральниць на сходах — я вимикаю все світло, закручую крани, закидаю під крісло пульт від телевізора і падаю в своє, наповнене жахіттями, страхами і крабовими консервами, тепле двомісне ліжко. Відень, 2002

Територіальні води її ванни

Анна-Марія сидить у власній ванні, по краї наповненій водою, напустила теплої води, сидить тепер, щось собі думає, здіймає рукою хвилі і слухає приймач, що звисає на шкіряній шворці якраз над густою піною; вона завжди так — прокинеться десь в обід, напустить води і плаває собі, як скумбрія, навіть телефон притягла до ванної, він у неї завжди мокрий, б’є струмом й іскрить, розмовляти з нею по телефону — задоволення невелике, вона постійно викрикує якісь прокляття, лається, коли її струмом б’є, але не замовкає.

Зараз вона необережно повертається і з головою занурюється в густі непроглядні води, втрачаючи із зовнішнім світом будь-який зв’язок, лише рука зі слухавкою стримить над хвилями. Час од часу вона спливає з глибини і, думаючи про життя, розглядає якусь деталь свого тіла, знизу вгору наприклад нігті на ногах, фарбовані рожевим лаком, мама з дитинства привчила її — юґославську дівчинку, — що потрібно завжди фарбувати нігті на руках і ногах, можеш не любити країну, в якій живеш, говорила вона, але нігті мають бути нафарбовані, інакше це буде з твого боку ще однією їм поступкою, в наш час, додавала вона, і в нашій країні це не так уже й мало, дитино моя, — фарбувати нігті на ногах, не забувай про це,

Анна-Марія не забувала і змалку ходила з нафарбованими нігтями, чим вельми дивувала виховательок у дитячому садочку. В неї завжди були красиві акуратні стопи, і коли класі в третьому-четвертому її витягували на міські змагання з легкої атлетики, спортивні функціонери з міністерства, котрі мали спеціально наглядати за змаганнями, по кілька разів підходили до їхньої команди і з неприхованою упередженістю, себто поклавши на всі принципи олімпійського руху та фаєр плею й ігноруючи команди інших белградських шкіл, схилялися над Анною-Марією, схвильовано і дещо нервово мацали її кінцівки, мовляв, тут не болить? питались, а тут? а вище? коли не давите — не болить, відповідала дещо знічена дівчинка, бережи себе, казали функціонери і витирали піт, ти наша надія, додавали вони про щось своє, Анна-Марія берегла, проте спортсменкою так і не стала, якось на тренуванні потягнувши ногу, пішла з великого спорту і позбавила функціонерів такої важливої для них, мабуть, штуки, як надія.