Страница 4 из 82
Не тільки для гомосексуальної пропаганди тепер не найкращі часи. Для самої Католицької Церкви настали непрості часи, точніше, криза: Польща постачає священиків і монахинь у західноєвропейські країни, в Австрію, Італію Швейцарію, Чехію. У чехів окрема історія: вони пережили травму католицизму ще в часи гуситів. Тепер вони похваляються, що стали найатеїстичнішим народом у світі. Та насправді, наскільки я можу судити, не вони, а шведи.
Христос-інтелектуал
В Івано-Франківську два десятиліття тому інтелектуали дістали можливість бути при владі. Їм тоді здавалося, що вони отримали нарешті владу, але. Але їх розвели. В 90-му році в нас були вибори до Верховної і місцевої рад. У трьох областях Галичини вперше перемогли не комуністи, а Народний Рух. Тоді вся опозиція була зосереджена якраз на цьому одному бренді. У Франківській області він формував склад обласної ради. А я — в Москві на Вищих літературних курсах, від того, що чую по телефону, в мене волосся дибом стає. Що я чую? Що головою обласної ради став мій друг, художник-вітражист і перекладач Бруно Шульца — Микола Яковина. Справді людина витонченої культури, рафінований інтелігент. На 33-му році життя він стає головою обласної ради. Тобто матиме справу з колгоспами, з усім цим гноєм на полях.
І він приймає це. У нього нема вибору, бо він — голова крайової організації Народного Руху. Ось тепер неси відповідальність за свою активність і йди працювати в цей білий будинок, у кабінет, де сама атмосфера вже насичена жахом минулого.
Але тим часом я повертаюся до Франківська з думкою: ось, я живу в Країні своєї мрії. Поруч нас якась-там Чехія, в якій Гавел президент, а в мене — маленька своя Чехія, Івано-Франківська область, де мій друг — президент, голова обласної ради. Відбувається щось дивне: на нашій площі продають його фотографії, фани у вишиванках приїжджають із мало не Верховинського району, купують світлини новоявленого месії. От я бачу це і думаю, що відбувається щось недобре, це якийсь несмак, але, може, так воно і має бути. Бо ж насправді вони мають за авторитета того, про якого тільки мріяти можна було, щоб він став усім авторитетом. І всі підуть за кожним його словом, за кожним кроком. Слова його і кроки розважливі, він не харизматичний ідіот, який із запальними промовами виступає... Він просто мудра і надзвичайно освічена людина. Ну і що ви думаєте? Минає кілька місяців, і ця хвиля ейфорії йде на спад, починаються розмови, плітки, які потім не були нічим підтверджені: «А він уже на народні гроші будує особняк! А він уже їздить на такій машині? А... він уже запустив руки в...» Потім йому вже нічого іншого не залишалося, як прийняти запрошення працювати заступником міністра культури, коли Дзюба став міністром. Яковина змушений був залишити цей регіон, свій край, де не міг більше працювати. Уже було й так, що в якому товаристві не згадаєш його прізвище, одразу починають: «А... цей злодій!»
Знов-таки, історія Христа. Християнство заточене під нас. Тут живуть насправді невіруючі люди. Хоч українське суспільство на 99% переконане, що вірить.
Стандарти життя
Люблю ходити вечірніми вулицями Берліна. Моя улюблена розвага — зазирати у вікна людських квартир. І ці берлінці не приховують того, що їхні стіни — книжкові стелажі. Тобто це нормальний стандарт берлінського помешкання, воно мусить бути заставлене книгами. Думаю, саме тому вони там, де є. Я не ідеалізую. Німецький письменник на моєму місці каменя на камені не лишив би від свого суспільства і розкрив би нам тут весь жлобізм німців. Але є, як є.
Мені відповідають: ет, такі, як ти, потрапили до агентів Заходу. Ви — ґрантощи, які вислужуються перед Заходом. Із публіцистів хтось знайшов інтелігентніший термін цьому — інтелектуальні гастарбайтери. Останні сидять в європейських столицях чи в провінціях і роблять те саме, що наші прибиральники унітазів, тільки на інтелектуальному рівні.
В українській літературі на межі тисячоліть, починаючи з 90-х, окреслилися 2 лінії: постмодерністи і нативісти — це в часопису «Критика» знайшли такий термін. На кшталт російських почвєнніков, ґрунтяни. Стара добра латина — «нативізм», мова про традиційне, коли переважає кров і ґрунт. Мене туди, до ґрунтовних, близьких до народу, складно зарахувати, бо я ж літературний гастарбайтер (Сміється. — Упоряд.).
Жлобство в літературних колах є напевне, там теж люди. Та я остерігаюся проявів жлобства в літературних колах, бо ці процеси погано на мене впливають, на моє життя... тому якось інстинктивно їх уникаю, зважаючи на свою вразливість.
Але є такі друзі, які повідомляють: от на тебе там отой говорив... таке і таке інше. Це все передусім пов’язане з почуттям заздрості в мистецькому середовищі, де ця риса абсолютно гіпертрофована. Бо заздрість може бути дуже продуктивним моментом.
Я відчуваю заздрість стосовно деяких текстів Іздрика. Коли я читаю його тексти, думаю: «Чорт забирай, як би я хотів, щоб це я написав!» Для мене абсолютним відкриттям був його роман «Воццек». Окремі пасажі, окремі розділи мене надзвичайно захоплювали: «Коли я зможу так написати?!» І я ж від цього не починаю ненавидіти Іздрика і творити якісь інтриги проти нього. Не йду до інших людей зі словами: «Іздрик — сволоч, не пускайте його туди...» Це заздрість із захопленням. Захват! Чи заздрість із захватом навіть.
Стадний синдром
У нас є проблема розділеності країни. І на яких штуках вона себе виявляє найболісніше — на універсальних цінностях, які заведено тут і в світі вважати базовими, зокрема, що ми думаємо про наших предків. Тобто на питаннях релігії і питаннях якоїсь культурної орієнтації. Потім уже вмикається мова. І ось тут виявляється, що людське еґо не працює зовсім, наче ж гомо сапієнс, отже, наділений здатністю мислити, аналізувати, робити висновки, але чомусь той механізм не діє. Тобто людина не думає. Якщо я виростав би у Донецьку, умовно кажучи, чи в Дніпропетровську, то був би зараз проти Бандери й УПА, не сприймав би творчість «Братів Гадюкіних», не читав би Андруховича, вважав би його принаймні культурним ворогом і насміхався б із української мови. В Галичині натомість були б ворогами ті, інші.
Чому, чорт забирай, людина мисляча, прямоходяча й наділена мозком, насправді, як виявляється, свої мисленнєві здібності, підтасовує під середовище? Це ж і є той симулякр, про який застерігав Бодріяр.
Якби надати кожному можливість пожити на безлюдному острові і напакувати його оцими даними: подумай, тебе ніхто не заплює за твої погляди, не відвернуться від тебе родичі. Чому це не функціонує? Бог його знає. Це свідчить про стадність, а стадність — це не людська риса.
Іван Семесюк. «Іво Бобул», 2008 р.
Володимир Бебешко
Фото з особистого архіву
Володимир Бебешко — композитор, звукорежисер і музичний продюсер. Народився 1956 р. у м. Стрию (Львівська обл.). Закінчив Дрогобицьке музичне училище, клас ударних інструментів (1976). В радянський період переслідувався КГБ за любов до так званої буржуазної культури і був запроторений за ґрати на 4 роки «за фарцовку». Після одруження в 1991 р. із рок-співачкою Вікою Врадій певний час жив у США, у 1997-му переїхав жити до Києва, де відкрив студію Володимира Бебешка (2005). Працював на телебаченні в музичних проектах. Співпрацює з відомими українськими і зарубіжними музикантами і співаками.
Жлоб — рогуль — братан
— ці поняття я б розділив за територіальною ознакою. Бо слово «жлоб» на заході України менше вживають, а мають своє — рогуль. Натомість у Києві кажуть саме жлоб. А на Донеччині вже не жлоби чи рогулі, а таки братки. Маємо такий синонімний ряд: братани, жлоби і рогулі. Називати можна по-різному, а суть від того — в нашій ситуації — не змінюється. Бо хто такий жлоб? Це малоосвічена, нерозвинена в інтелектуальному плані людина, з поганим смаком... Карочє, жлоб. Хоч те саме стосується і рогулів, і братків.