Жлобологія

Мені направду подобаються демократичні системи, в яких існують майнові цензи. Тоді до вибору влади допущений кваліфікований виборець. У XX столітті ці цензи були зняті, до влади прийшов некваліфікований виборець, але ці зміни були урівноважені потужною системою піару. Тепер оцей некваліфікований виборець направляє процес в потрібне русло, але не для себе, а для того, хто ним керує. Така система дуже хитка, бо як тільки зруйнуються ринкові підвалини демократичного суспільства, цей натовп перетвориться на оскаженілий охлос.

Нацисти в Німеччині в 33-му році прийшли до влади демократичним шляхом. І жлоби тут ні до чого. Будь-хто, будь-який щур, загнаний у кут, перетворюється на дуже небезпечного хижака. Так і тут: народ, загнаний в кут економічними, наприклад, причинами, змінює обличчя на ікласту морду. Звідси і крайні фашистські настрої, а вони народжуються в ті періоди, коли люди не живуть, а ледве виживають.

Рефлекс влади

Мрія з часів Платона — панування інтелектуалів. І ніде це не вдалося втілити в прекрасну реальність, бо сама природа влади базується на тому, що вона надається тим людям, які мають вольову складову. Існує певний, умовно кажучи, рефлекс влади.

Справжні володарі, природжені, спочатку роблять, потім думають. Інтелектуал поки буде думати, зважувати... поки се та те, ситуація вже вийде з-під контролю.

Повернімося до наших рідних жлобів, рогів, рагулів, мудаків і биків. Вони і є люди. Інтелектуал не вважає жлоба людиною. Жлоб не розуміє інтелектуала: хто то такий? — збоченець, якийсь ненормальний. Кожна каста вигадує для іншої касти якісь обзивалівки, неправедні поганяла. Та насправді у Сущому всі потрібні, всі корисні й усі мають право на життя.

Боги жлобів

Опора на Бога завжди є міцнішою, ніж опора на рефлекси, емпіричні узагальнення і таке інше.

Жлоби — невіруючі люди. Вони про себе можуть думати все, що завгодно. Побожна людина насправді починає розглядати своє життя як одне велике завдання. Як призначення. Тому в цієї людини в житті буде одна велика перемога і одна велика поразка. А той, хто в Бога не вірить, житиме сьогоденням. Віра в Бога одразу людину піднімає над побутом, над рутиною, над цим дрібним розрізненням дрібних речей. Вихід на всеохопне розрізнення Світла і Темряви — це вже не психологія жлоба.

При владі завжди жлоби певної «владної модифікації». Усюди. Не лише у нас. Тому що існує дуже простий закон: влада гармонійна в плані того, хто владарює — над ким владарює. Як тільки маса відчує, що нею правлять люди, які спираються на інші принципи, ніж вона сама, то зненавидить цю владу і знищить її. Тому практично ніде немає теократії.

Від прадавніх часів не шаман правив племенем, а вождь. Військовий. Нормальний сильний жлобина, який міг кожному дати в зуби. Найкраще володів мечем або ще чимось фронтально смертоносним. А з шаманом люди просто мали добрі стосунки. За шаманом вони б не пішли вмирати.

Плем’я піде за тим, кого воно розуміє. Авторитет шамана базований на тому, що ніхто не розуміє, що він робить. Люди почали б сумніватися: ми ж не знаємо, хто він і що робить. Шаман, жрець, священик і т. д. встановлюють зв’язок із вищими силами. А оскільки ці вищі сили живуть не за законами добра і зла, виходить, що буття виходить за межі зрозумілого, за межі добра і зла.

Жлобство-мімікрія

Я також інколи поводжуся як найсправжнісінький махровий жлоб.

Це відбувається тоді, коли причетний до якихось соціальних практик: буваю на днях народження, на весіллях. Якщо я там буду не такий, як усі, то ображу цим присутніх на святі нормальних людей. Тому одразу надягаю на себе соціальну маску. Починаю так само весело реготати, коли хтось носом в салат заще. В душі я цій людині глибоко співчуваю, та якщо я пущу сльозу над цим видовищем — мене не зрозуміють.

Традиційні соціальні практики і свята в нас передбачають мімікрію. Інколи під жлоба. Якщо людина цього не хоче робити або вона не розуміє, навіщо це треба робити, то може, як святий Антоній, іти в печеру усамітнюватися — там вона не бачитиме жодних людей і їй не доведеться бавитися в жлоба. Що більше в людині соціальності, то більше вона є жлобом. Соціальні мережі — розплідники жлобства. Соціалізм — вчення жлобів. Але не комунізм.

Великих умів не треба

«Антижлоба» не може бути. З однієї простої причини. Жлобство не має симетричної відповіді. Симетрична відповідь на жлоба — це інший жлоб. У тій системі координат, у якій живуть жлоби, будь-яка симетрія з префіксом анти- також буде жлобством.

Людина, яка не приймає цінностей жлобства, насправді не протистоїть жлобам. Вона знаходиться в іншій системі з інакшими вимірами. Така людина може нічим не видавати ззовні свою інакшість, але жити в іншому вимірі з іншими категоріями.

Будь-які вибудовування системи анти- нагадують вічно актуальний у нас вираз: яка влада, така й опозиція. Проста система. Які жлоби, такі й антижлоби. Це універсальні речі. Я не схильний у цьому контексті виділяти Україну як щось окреме, бо ми такі, як і решта світу. Якщо в нас є певні специфічні проблеми, то ця специфіка не є ані принциповою, ані цікавою.

Якщо в цієї країни і були якісь національні маркери і суспільні особливості, то після радянської епохи їх не стало. Запанувало особливе сіре жлобство, як і у всьому світі. На пострадянських теренах воно запанувало завдяки соціалістичній ідеології, а в «просунутих країнах» через тотальну комерціалізацію суспільного простору. В кожного була своя біда. Подивіться, ніде на світі уже практично немає ані традиційної аристократії, ані національного жрецтва. Зате усюди є соціальні служби, які наглядають, щоби ти не піднісся над іншими і не вийшов за межі стандартів.

Аристократія будувалася на відповідальності перед своїм народом. Жрецтво зберігало пам’ять про найдавніші етапи становлення народів. Соціальні структури сучасного типу мають лише інстинкти мурашника.

Та що казати про якесь там вимерле жрецтво! Ніде у світі вже немає навіть товариства вчених-енциклопедистів. Усі науковці — вузькоспеціалізовані уми. Вони нагадують вузькоспеціалізованих комах з того Міста Термітів, яке я описав свого часу.

Тип ученого-енциклопедиста просто зник. Не буде більше таких титанів, як, скажімо, доктор Ванневар Буш, радник Рузвельта і Трумена, творець американського військово-промислового комплексу. Не буде постатей калібру Ніколи Тесли, Віктора Амбарцумяна, Миколи Амосова. Не буде академіків рівня Лева Ландау, Андрія Сахарова. Як мамонти вимерли. Світ просто перейшов на новий історичний етап. І Освальда Шпенглера вже не буде. Він попередив. Місія виконана. Чого нам, зрештою, ще хотіти від титанів минулого? Світ не мислить стратегічними питаннями. Світ живе сьогоденням. А я живу у своїх світах.

Розповісти про ці світи? Ні, не розповім, вони закриті. Хто цікавиться моїми світами, нехай звернеться до моїх романів. До циклу «Фаренго», до циклу «Богині». Дякую усім, хто мене читає. Мені ці люди насправді дорогі. Адже, властиво, я пишу для себе, отримую від писання охуєнне задоволення, а якщо потім ще й хтось читає мої романи, платить за мою роботу і я за це маю всякі інші бонуси — то це ж найсправжнісінька посмішка долі, amor fati. Моя велика перемога ще не відбулася, так само (підозрюю), як і моя велика поразка. Ці дві події ще в майбутньому, я просто йду одночасно до першої і до другої. Не можна йти до чогось одного. Бо я останній візантієць. Російська мова має точне слово: последыш. Такий, що добігає до того давнього візантійського духа з його намаганням поєднати Схід і Захід, високе і низьке, праведне і грішне. Важко сказати, наскільки вдало це вийшло в тих давніх візантійців. Навряд чи і в мене вийде. Але спробувати варто.

З іншого боку, я не вірю в умоглядні схеми. Не хотів би бути тим сільським утопістом з п’єски Леся Подерв’янського.