Жлобологія

Цар жлобства

Слово «жлоб» я вперше почув у школі. Пригадую, розповідали, що «плохой пионер — жлоб, который не делится с товарищами семечками». Він же скнара, жадюга. Такий є поганим товаришем. Він тебе обдурюватиме з корисливою метою. Ось це і є жлоб.

Пізніше «жлоб» став синонімом неінтелігентної людини. Тобто інтелігент — це ніби антипод жлоба. Але уявіть собі, ось неінтелігентна старенька стоїть на порозі маленької хатини. Вона з простих, але коли інтелігент на неї дивиться, то опускає очі і не знає, куди подітися від сорому. Тому що відчуває себе жлобом. Бо жлоб у відповідному контексті набуває ознак категорії філософської.

Жлобство — це не просте народне поняття, а філософська категорія. Ще людей не було на світі, а жлобство вже було.

Кажуть, перший жлоб — це Великий Ангел, який стояв праворуч від Бога і мучився через одне питання: «Чому я Богові не начальник?» Тобто виявив незгоду з нормами природи. Цього було достатньо, щоб ангел перетворився на Сатану і став начальником вселенського жлобства.

Так виникає світ, якого Бог не створював...

І з’являється Сатана, або Вельзевул, що в перекладі означає «цар мух». А чому цар мух? Бо муха — це істота, яка не знає різниці між святинею і лайном. Вона сідає на лайно і на святиню чи не одночасно, але в будь-якому саду вона шукає гниль. Вона пов’язана зі смертю. Це не бджола, яка відшукує нектар, квіти і створює для нас ліки.

Жлобомір і «нравственность»

Я описував жлобство у своїх книжках, а водночас замислювався над поняттям «нравственности». Прямого аналога цьому російському слову в українській мові немає.

Усі люди, навіть найбільш доброзичливі, навіть найбільш високоморальні, які живуть у цьому всесвіті, де ми зараз усі перебуваємо, є жлобами. Тому що ми живемо у всесвіті жлоба, де все належить йому, це його природа, його цінності, і — зважте на це — не лише матеріальні.

Що таке «нравственность»? Це винахід російських письменників. Це слово існує лише в російській мові. Будь-яка європейська мова ідентичного поняття не має, натомість там є поняття моральності.

Моральність і «нравственность» — різні речі. Христа розпинали люди високоморальні, але при цьому «безнравственные». Бо вони йшли проти істини.

Чи «нравственной» є людина, яка не краде лише через те, що це аморально і вона боїться бути викритою? Ця мораль існує для тих, хто підкоряється певним людським законам. А «нравственный» — це той, хто не краде, бо не може. Тому що він не здатен цього чинити. Ось у чому різниця. І тому у визначенні ступеню жлобства поняття «нравственный/безнравственный» допомагають, хоч я волів би для точності винайти такий прилад, як жлобомір. Проте якщо вимірювати кількість жлобства в людині, то чи більше його виявиться, чи менше, все одно — жлоб!

Стратегія виживання

Людина, народжуючись у цьому світі, — автоматично стає жлобом. Одразу. У віці немовляти. Як вважають церковники, немовлям дитина є до 7 років. І в цьому ранньому віці, коли маленька людина ще розвивається, — вона відкрита до світу. Та ми бачимо, що ця відкрита дитина — для самозахисту — може вже щось вкрасти, не дає свого відерця товаришу в пісочниці. Ця малеча готова за своє відерце побитися! Понад то, ця маленька людина вже заздрісна. І, зважаючи на ці речі, ми розуміємо, що дитина часто поводиться як маленький, але негідник, хоч і несвідомо. Чи може людина це перерости — то вже інше питання. Та йдеться про вроджені, інстинктивні, риси, які закладені в стратегію нашого виживання. Ось тому немовля чинить так, як воно чинить, — через стратегію виживання.

Бо ми не живемо тут. У цьому світі люди не живуть, вони в ньому виживають. Тому що виживання пов’язане зі смертю.

Ви намагаєтеся вижити, тобто зробити те, що насправді зробити неможливо: ви ж все одно помрете!

Усе крутиться навколо смерті.

Якби не було смерті, не було б процесу виживання. Якби людина була безсмертна, то ми б не хвилювалися. Всесвіт, з якого ми прийшли у світ, не має смерті. Там немає цього явища, відповідно, там і жлобства бути не може. Немає смерті — немає процесу виживання — немає рефлексів виживання, тож не потрібно заповнювати прогалини у власному житті — з допомогою машинерії чи поглинання ресурсів, узятих від природи і від інших людей, що нас оточують. Власне, це і є те, чим усі ми займаємося.

А чим ми займаємося? Ми пожираємо одне одного — бо маємо надію отримати безпеку і задоволення в процесі виживання. І щоб усіх цих благ було багато! Якщо на тебе попереду чекає смерть — візьми від життя якомога більше насолод! Але минає час, і всі насолоди, які ми пережили, забуваються. Ми не можемо їх повернути, як і момент, коли все відбувалося.

Істина логіки

Усі прекрасні жінки, яких чоловік колись пізнавав, якими б гарними не були, з плином часу забуваються і тьмяніють, постають у пам’яті ніби крізь туман. І все, що ми зжерли, випили, все, що побачили, десь існує в нашій свідомості, але вже не повернути колишньої гостроти відчуттів. Неможливо її повернути, — це вже те, чого не існує. Хоч у пам’яті воно є, але ми розуміємо, що насправді цього немає. Чому? Тому що це — минуле. Усе, що в минулому — його вже немає. Усього, що в майбутньому, — ще немає. А коли ж було теперішнє?

Чи можливо втримати момент? Через духовні практики? Це все фантазії ліберальних божевільних. Вони зумисне все це вигадали, щоби хоч якось виправдати жлобське існування в цьому світі. Натомість у вічному всесвіті немає категорії часу: ні минулого, ні майбутнього. Тільки теперішнє.

Постає питання: в чому ж сенс життя? Тільки в одному — у вічному.

Сенс життя — у позачасовому. У проживанні й осягненні Бога. Тому що, коли ми з вами останнього не визнаємо, тоді закреслюємо соціокультурну матрицю, у якій живе європейська свідомість. Іншої матриці в неї немає. Що ж, закреслюємо — і «Маленький принц» Сент-Екзюпері уже недійсний. Це означає, що й казки Андерсена більше не потрібні. Лесю Українку можна не читати. Франко тоді — ідіот. Шевченко — свиня. Ніхто не потрібен. Ієрархія цінностей просто розвалюється, якщо ми цих речей не визнаємо.

Конфлікт із Богом

Я написав «Анатомію жлобства», вона ж — «Крапля вічності». Для чого? Для того, щоб показати увесь складний процес, у якому ми з вами перебуваємо. Всі сенси, всі розмови, всі спроби вийти за межі неможливого — можна розглядати в межах однієї концепції, характерної для нашої цивілізації, тобто для європейського досвіду. Бо ми не знаємо достеменно філософії життя індокитайських світів. А вони живуть в абсолютно інакших парадигмах, не зрозумілих тут, не доступних нам, і міркування про невідомі нам речі — безглуздя. Тому що книги, на яких наші люди виховані, створені за особливим правилом, де повторюються одні й ті самі сенси. І їх можна аналізувати в наших уявленнях про появу буття.

У вічному світі божественні особистості жили поза часом. Божественна істота — самодостатня і знає, що її сутності не знищити. Понад те, ця особистість перебуває в повноті — всього. І апріорі не може мати жлобського рефлексу, бо вона НЕ ВИЖИВАЄ. Що таке падіння Вельзевула? Цієї повноти йому було недостатньо, тобто виник конфлікт із Богом. І полягав у тому, що він, сам Бог, своєю присутністю вже є тим, що називається «а ти мені заважаєш... Тату...» І що тато може сказати своєму синові? «А що ж мені тепер робити?» Що ж робити Богу, який є вічним?

Коли батько тобі заважає, коли природа Бога така, що ти обмежений, обмежений безмежністю Бога, тоді що? — тільки «беспредел». А це і є те, що називається «жлобством». Незгода з об’єктивним законом буття. Тоді й відбувається падіння Вельзевула — від того, що батько йому заважав. І він створює свій всесвіт. І «беспредел». Тобто у Бога є безмежність, а у Сатани — «беспредел». Бачите, яка різниця... здавалося б... Межа існує в чому — в тому, що це закон природи Бога, закон, за яким живе сам Бог. Він не може його порушувати, це неможливо. І раптом стається певне абсурдне падіння. Ми не знаємо, як це відбулося. З погляду науки, як так сталося? Фізики, які займаються квантовою механікою, мають прекрасні формули на цю тему. Це складна мова, якою ми не володіємо, нам дісталися картинки — той первинний переказ як пояснення. І на його основі вибудувані всі наші ціннісні системи.