Жлобологія

Це дуже важливо, коли відбувається обмін досвідом між старшими і молодшими поколіннями. Навіть антагонізм між поколіннями — це теж корисний процес в літературі. Натомість цього не відбулося — був величезний обрив. Я виставив інтелектуальний рахунок історії двотомником «Розіп’ята муза», де всіх розстріляних і вбитих поетів зібрав у одній компанії. Ну, «всіх» — це я маю на увазі тих, про кого вдалося знайти відомості, бо доля ще чотирьох тисяч (!!!) узагалі невідома.

Смерть автора і смерть накладу

У 60-ті роки з’явилося в нас гроно модерних письменників, та це жалюгідна кількість насправді, понад те, не всі з них виправдали своє призначення.

Нам усім пощастило, що маємо Валерія Шевчука, творчість, хоч його належно не оцінили сучасники, але для мене щастя — його знати і бачити. Це людина, яка думала не лише про себе і свою творчість, а й займалася поверненням до читачів забутих письменників, відкрила цілий пласт барокової української поезії.

А ще він ніколи не відмовлявся від спілкування з молодшими і початківцями. Я йому слав свої недруковані твори і завше отримував ґрунтовну рецензію.

Отже, на ту пору добрих українських письменників було у порівнянні з іншими європейськими літературами мало. Взагалі, за часів Союзу було проблематично знайти тексти багатьох авторів і прочитати, зате жадоба до читання відчувалася, і величезна, бо ж не було засилля телеканалів, як тепер, ще не мали Інтернету. Преса теж обмежувалася декількома серйозними виданнями, сьогодні — друкованої продукції багато — одноманітної, заполітизованої, низькоякісної. Тоді люди більше читали, книжки ж видавали 100-тисячними, а то й мільйонними накладами.

Моя перша книжка прози у 1990 році вийшла 65-тисячним накладом і швидко продалася. У 1992 році «Діви ночі» мали 40-тисячний наклад, а в 1995-му — 25-тисячний. А які наклади мали журнали! «Дзвін» — 150 тисяч!!!

Сьогодні ж більшості українців грошей на якісні книги не вистачає.

Жлоби-книгомани

Як жлоби купують книжки? Я колись крутився у колах книгоманів, ходив часто на книжкові базари, які, до речі, за совєтів діяли підпільно, часто в лісі. Там можна було почути таке: «Какого цвета у вас Дюма? Красного? Нет, мне нужно серого. Вы понимаете, нужно под тон...» І ось цей чоловік замовляє такого Дюма, як йому треба.

Пригадую ще одну історію. Купує чоловік книжки із серії «Бібліотека всесвітньої літератури», 200 томів — і всі книги в суперобкладинках. Потім тішиться: «А вы знаете, что я сделал? Я супера поснимал и расставил тома в порядке цветов радуги! Очень красиво смотрится! Советую вам!».

Та найгірше, що люди купували ті книжки і — не читали. Купували поетичні серії — для інтер’єру.

Серед книгоманів були також і свідомі українці. Дуже популярною була серія «Кращі зразки української дожовтневої літератури», де видали забутих українських письменників, про існування яких мало хто знав. Вона була розкішною не тільки зовні, а й всередині: Грицько Григоренко, Микола Чернявський, Дніпрова Чайка, Наталя Кобринська... оце заходиш до вітальні якогось щирого патріота і бачиш, що на полицях красується уся серія «Бібліотеки поета». А видно ж, що цей чоловік поезії точно не читає. Але була така мода. Якщо є «стєнка» (набір меблів), а там є книжкова шафа, то ж не гімном її заповнювати.

Книги як статусна річ і не більше.

Жлобство по-президентськи і проституція

Жлоб — це людина, яка хоче мати щось тому, що хоче це мати.

Він хоче мати ось такий от автомобіль, і велику хату, і недешевий одяг. А для чого йому це потрібно? Невідомо.

Ющенкові навіщось було потрібно стати президентом. Так само, як Януковичу. Про Кучму вже цього не скажеш... Його попросили, поставили. І він зіграв у цю велику гру, навіть не маючи великих шансів. А ті обидва того хотіли! Маю просте питання: для чого вони цього так прагнули? Що вони, бувши президентами, зробили доброго?

На пасіці роздивлятися, де матки, де трутні, можна і без того, щоб бути президентом. Після пасіки чоловік їде на роботу, щось там підписує, грамоту для Ківалова, для підрахуїв всяких... не читаючи, мабуть, що підписує. А зараз, як бачимо, роль проститутки — теж незле відіграє. Це інше покликання, це ж не покликання до великої політики.

Типові жлоби в політиці — це кнопкодави і прогульники. Прийшов один раз до Верховної Ради і більше його там не побачиш. Для чого тоді було йти туди? Для престижу.

Престиж — чудове слово, багатозначне, та бути народним депутатом — чи справді це в цій країні престижно?

Любіть по-русскі

Питання мови для так званого середньостатистичного українця не є аж настільки важливим. Для російськомовних українців такі проблеми теж не є відчутними, а от шовіністично налаштованим людям українські політики своїм мусоленням теми другої державної зробили справжній подарунок. Хоч таких обдарованих і небагато.

У побуті кожен розмовляє тією мовою, якою хоче, це нічого, зрештою, не змінює. Але на державному рівні мусить бути тільки українська.

Наприклад, в Ірландії нема поділу — англомовний ірландець чи кельтомовний. Письменників можна ділити на такі категорії, але громадян країни ніхто не ділить. Правда, ситуація із мовою в Ірландії ще гірша, ніж у нас.

Мова є визначальною для розвитку нації — і це однозначно, незважаючи на те, що є мови, спільні для кількох народів: австрійці, швейцарці і німці, скажімо. Та все-таки розподіл мов відбувається. Ті ж серби з хорватами раніше мали єдину мову, так і писалося: переклад із сербохорватської мови, тепер хорвати відділилися, ввійшли в Євросоюз і мова їхня стає поволі усе віддаленішою від сербської. Як і македонська від болгарської. Каталонська мова теж відрізняється від іспанської і каталонці боронять свої права, питання мови для них є важливим. А незабаром це вже буде незалежна країна.

Дєдушка Лєнін помилився: злиття держав і націй не відбувається, навпаки відбувається роз’єднання.

Світова історія не знає випадків, коли б дві держави з різними мовами хотіли б стати однією державою, все навпаки. В Африці — те саме: Ефіопія розділилася на дві країни... То тільки у нас закликають до любові з Росією, розповідають про слов’янський братський союз.

Саме мова є тією стримувальною зброєю проти того, щоб нас не поглинула інша нація, яка є набагато агресивнішою й у процесі історії це багато разів довела.

Жлоби вважають, що у нас знімаються зараз українські фільми. Але я так не вважаю. Фільм російською мовою не має стосунку до України. Нам невідомі польські фільми сербською чи норвезькі іспанською. Тому попри те, що Ірен Роздобудько українська письменниця, але вона не український сценарист. І фільми, авторами яких є Роздобудько-Жук, — НЕ УКРАЇНСЬКІ.

І не треба за цим шкодувати, бо вони всі дуже слабенькі. Хоча й україномовні фільми є просто жахливі: «Чорна рада», «Богдан Хмельницький», «Штольня» — усе це повний дрек.

Протистояти великоросійському жлобству вміють прибалти, їм начхати на погрози, газ, противогаз... Пішли вони в сраку зі своїм газом! І це така позиція. На рівні держави. І так має бути. А українські політики чомусь про щось із Росією хочуть домовитися, щось вождю пояснити — це безперспективно.

Як звертатися до українців і жлобів

Так історично склалося, що національної свідомості тут не існувало, люди не усвідомлювали себе українцями.

Тютюнник у своїх спогадах описав таку ситуацію: вирішили українізувати в Першу світову війну вояків, зібрали на фронті частини і скомандували: «Українці, крок вперед!» Вийшло десятеро. «Малороси, крок вперед!» Вийшло людей сорок. Коли крикнули: «Хохли, крок вперед!» — вийшло кількасот чоловіків. Це факт.

На хворобу пам’яті, точніше, на історичну амнезію страждало багато інших націй.