Гімн демократичної молоді

Повернувшись додому, Іван прийшов на фірму, віддав братам використані квитки, подарував дяді Саві футболку із незрозумілим написом по-угорськи, а дяді Гриші — набір китайських порнографічних листівок, про конференцію розповідати не захотів, сказав, що ойкумена розвивається, і поїхав додому спати. Слідом за Іваном із Угорщини прийшов факс, факс, як і годиться прийняв Гриша, факс було відправлено з шевченкової світлиці ференцварошської паланки і підписано Ласлом Конашевичем. У своєму листі Ласло Конашевич ще раз гратулював за приємну нагоду гостити представника молоді, висловлював своє щире захоплення з приводу пекельних машин і бажав українській стороні подальших успіхів у розвитку української мови та продовженні партизанської боротьби, вислідом якої, за його влучним визначенням, мала б стати Українська Соборна Духова Республіка. Найгірше було те, що факс цей Ласло Конашевич продублював і на адресу комунального управління. Пожежники приїхали до братів Лихуїв самі. Почали кричати. Гриша поліз битись, але пожежники дістали табельну зброю. В результаті пожежники наговорили братам Лихуям, а особливо Гриші, купу неприємних речей, після чого поїхали виправдовуватись перед начальством.

— Ах ти ж, блядь, — бідкався Сава, — що ж робити, що ж робити.

— Ну, малий, — кричав Гриша, — ну, малий!

— Та лиши ти малого, — говорив йому брат, — тут головне, щоб Тамара не дізналась, вона каструє нас, що ж робити, що ж робити. Треба малого кудись вислати, — подумавши, заговорив Сава, — куди-небудь подалі. — Давай його в капличці сховаємо, — запропонував Гриша, — їсти будемо носити, хай сидить, ніхто не пронюхає.

— Отець прокляне, — не погодився Сава, — треба кудись подалі. А як там Єва? — запитав він Гришу.

— Нічого, — відповів той, — чекає. — Єва працювала у братів бухгалтером. Мала сорок п'ять років, але завжди носила якісь прикольні шмотки і загалом у всій їхній фірмі єдина виглядала привабливо. Тиждень тому брати, не бажаючи лишати бізнес один на одного, послали її в Маріуполь за партією каменю, яку мали доставити морем безпосередньо в порт. Брати винайняли кілька платформ, дочепили до них окремий вагон, посадили туди Єву і відправили все це в Маріуполь. Але вантаж затримувався, Єва вже тиждень жила в купейному вагоні на сортувальній станції і щодня писала Гриші відчайдушні есемеси. Гриша есемеси відчитував, але сам їх писати не вмів, тому листування в них виходило однобоке.

Івана брати застали вдома.

— Де матір? — строго запитав Гриша, проходячи на кухню.

— В готелі, — перелякано відповів Іван, зачиняючи за братами вхідні двері, — у них там комісія ОБСЄ приїхала, вона третій день не приходить, розрулює з проститутками.

— Да, — задумливо промовив Сава, — в країні — бардак, значить, так, Іван, збирайся, поїдеш на море.

— На яке море? — не зрозумів Іван.

Гриша заліз до холодильника, знайшов там холодну курку і тепер грізно розривав її зубами, дивлячись Іванові просто у вічі.

— Поїдеш у Маріуполь, — сказав Сава, — знайдеш там нашого бухгалтера, тьотю Єву, отримаєш вантаж, привезеш у Харків, купимо тобі скутер. Хочеш скутер? — В цей час Гриша зламав курці ногу, тому Іван вирішив за краще промовчати. — Ось тобі квиток, — сказав Сава, — давай збирайся, ввечері ми за тобою заїдемо.

Ввечері брати Лихуї разом із отцем Лукічем заїхали за Іваном. Іван довго не відчиняв, нарешті розібрався з ключами, і брати ввійшли. Малий ледве тримався на ногах, по квартирі валялись речі, які він так і не зібрав. Сава устиг схопити за руки Гришу й потягнув його на вихід. Посадивши брата до вишневого кольору беемве, він попросив отця пригледіти за ним, а сам побіг за Іваном. Спустився він через десять хвилин, на плечі ніс племінника, в руці — його спортивну торбу, з якої по дорозі висилались шкарпетки та презервативи. Гришу брат попросив пересісти на переднє сидіння, ближче до водія. Отець Лукіч подивився на Івана, вкотре висловив щире здивування з приводу мудрості господніх діл і стартанув на вокзал. На вокзалі Сава взяв на плечі Івана, Гриша взяв Іванову торбу, отець Лукіч пішов попереду.

— Я не візьму його, — сказала провідниця, побачивши Івана, — він мені тут усе загадить.

Отець Лукіч спробував був узяти провідницю на понт, заговоривши про сім смертних гріхів та накладання анафеми, але провідниця несподівано виявилася євангелісткою, тому з отцем не захотіла розмовляти взагалі.

— Що ж робити? — запитав Сава сам себе.

— Послухайте, миряни, — промовив до них отець, — цей же потяг через Вузлову йде?

— Ну? — не зрозумів Сава.

— Коли він там буде?

— Години за три, — відповів Сава.

— То повеземо його туди, істинно — доки доїдемо, його попустить, А там завантажимо і з божою поміччю хай їде на море. — Тут усі восхвалили ім'я господнє і поїхали на Вузлову.

На Вузловій вони залишили Івана в салоні беемве і пішли до привокзальної чебуречної. В чебуречній Гриша завівся з працівниками депо. Працівники депо викинули Гришу на вулицю і вже збирались добивати, але тут отець Лукіч витяг з-під поли свого твідового піджака хрест, і працівники депо незадоволено повернулись до чебуречної. Але зрозуміло було, що це ненадовго і що треба рвати додому. Брати повернулись до беемве, зазирнули всередину. Іван уже прокинувся і, дивлячись за вікно, намагався зрозуміти, де він.

— Значить, так, Іван, — коротко пояснив йому Сава, — ось твій квиток, потяг буде за годину, твоя платформа перша, вагон двадцятий, дивись нічого не переплутай і не засни на рейках, зрозумів? — Іван кивнув. — А ми маємо їхати, — сказав Сава, сідаючи поруч із отцем Лукічем, — у нас там колективні замовлення, демпінгові знижки, сам розумієш, — отець Лукіч нервово його підганяв, Гриша заховався на задньому сидінні і зачинив двері зсередини. — Привезеш вантаж, — крикнув Сава, уже від'їжджаючи, — купимо тобі скутер! — Іван узяв торбу, постояв посеред порожньої привокзальної площі і пішов на золоті вогні чебуречної.

О третій годині ночі в кукурудзяних полях та адміністративних будівлях лежить тиша, і в нічному небі світиться нічне сонце — холодне й невидиме, настільки холодне, що іноді складається враження, ніби небо порожнє, ніби в ньому зовсім нічого немає, так само як у навколишній кукурудзі і навколишніх будівлях; і ось хвилин за п'ятнадцять він виповзає з темряви на світло семафорів — поїзд-привид, довгий рухливий дракон із дитячих жахів, монстр, котрий приходить уві сні до молодих китайців, до виснажених культурною революцією хунвейбінів, сходячи в їхні передранкові фантазії з порцелянового посуду, розписаного на націоналізованих підприємствах червоного Китаю; важко дихає і випускає з ніздрів блакитний дим, вискочивши з кукурудзяних полів на цю тиху й порожню залізничну станцію, востаннє здригається всіма своїми порцеляновими м'язами і завмирає, всього лише на мить, стоянка дві хвилини. Іван стоїть скраю перону, з торбою в одній руці й квитком у другій, і вже знає, що не встигне добігти за ці дві хвилини до свого двадцятого плацкартного, в кінці поїзда, для цього йому потрібно пробігти вздовж приміщення вокзалу, вздовж липової алеї, під холодним нічним сонцем, яке стоїть зараз над його головою, він ніяк не встигає, зупинка посеред ночі вигадана лише для того, аби вискочити на мить із драконячого нутра, вбігти до сонного лункого приміщення вокзалу, купити в буфеті номер два пляшку теплої водки й, заскочивши на ходу до свого вагона, залишити назавжди всі ці липи і всю цю кукурудзу. Тому Іван ще раз дивиться у свій квиток і застрибує до першого вагона, потяг видає гнівний драконячий свист і починає відповзати в напрямку ночі, котра починається за двадцять метрів, закінчуючись десь на Донбасі.

І він заходить до першого вагона і починає йти вперед, себто насправді назад, проти руху потяга, проти загального руху темряви, просувається у зворотному напрямку, проти годинникової стрілки, зупиняючи свій власний хронометр, який у нього й без того не надто добре працює, розвертаючи його від першого вагона до двадцятого, ловлячи всі запахи і всі спалахи ночі, яку йому доведеться прожити в своїх двадцяти вагонах. Оминувши двох провідниць, котрі тихо перетягували з одного купе в інше якісь трупи, він пройшов далі і заглибився в безкінечний солодкий тунель плацкартних сутінків. У вагоні пахло вугіллям та прянощами, до всього цього домішувався запах кип'яченої води, і чим довше він стояв у наповнених диханням коридорах, тим більше запахів розрізняв, виокремлюючи і називаючи їх для себе, кожен окремо — окремо запах провідниць, які пахли вишневим чаєм і фарбованим волоссям, окремо запах солдатів, які пахли одеколоном і спермою, окремо запах проституток, які пахли одеколоном і спермою солдатів, запах циганських дітей, котрі пахли материнським молоком і анашею, пальці і губи в яких пахли гострим херсонським драпом, яким вони набивали свої теплі глиняні люльки, запах групи інвалідів, котрі їхали на гастролі в шахтарські райони і пахли шкіряними гаманцями й каблучками, зробленими з фальшивого срібла, до всього цього домішувався запах золотих коронок, дерев'яних протезів, теплих яблук, фруктових настоянок, вчорашньої преси, армійських ковдр — густий і гіркий запах десятків армійських ковдр, він перетікав із тамбура в тамбур, з першого вагона до другого, в якому пахли церковні календарики на минулий рік у кишенях працівників артілі глухонімих, котрі вже кілька місяців не могли вибратись із цього потяга, пахли краплені колоди в піджаках катал, котрі їхали на море відкривати сезон, пахли теплі ксероксні відбитки в папках членів делегації ОБСЄ, котрі їхали закривати металургійний комбінат, пахло біжутерією дівчаток ще однієї великої циганської родини, котра займала піввагона й тамбур, і він ішов за цим запахом і переходив до третього вагона, вирізняючи запах фольги на іконах, запах дерев'яних вервиць у руках семінаристів, один із яких щойно приніс теплу водку з буфету номер два, запах свіжих підроблених паспортів, запах монет і нагрітого шоколаду, запах адреналіну, який виділяли два дилери, котрі їхали за товаром, запах дитячих іграшок, паленого коньяку, хромованого заліза, мідного посуду, свіжих порізів на шкірі, змішаної з цукром слини, залитих спиртом виразок, розмазаних по обличчю сліз, запах жіночої шкіри, протягом усієї цієї подорожі, крок за кроком, із вагона у вагон, жіноча шкіра, яка пахне родимками і шрамами, венами й татуюваннями, шкіра, що пахне диханням і голосом, яким до неї промовляли, жіноча шкіра, яка пахне воском і тканиною, тютюном і медом, сухим вином і жовтими простирадлами, цей запах забивався в складки одягу і в'їдався в сутінкові шви, і, зайшовши до п'ятого вагона, він ще ловив його у повітрі, відчуваючи разом із тим усе більш примхливі й химерні запахи, наприклад запах серійного вбивці, якого давно шукають у західних регіонах республіки, запах дамських журналів, запах шкільної крейди, запах хліба в ранкових магазинах, запах університетських аудиторій, запах натільних хрестиків, браслетів, бюстгальтерів, телевізорів, запах річкової води, запах власного поту, запах рукавичок давньої знайомої, які вона колись забула, а він так і не наважився їй віддати, запах бабок, солодкий збуджуючий запах бабла, запах тертих банкнот, кислувато-терпкий, щемкий і насичений запах грошових знаків, запах бабок, схожий на запах життя, схожий на запах річкової води і осіннього диму, так пахне перша губна помада, так пахне водяра, яку виригуєш зранку, так пахне повітря навколо тебе, і тоді він відчинив двері тамбура і зайшов до шостого вагона, в якому їхали скаути і стояв запах брезенту й цукрової вати, запах фотоплівки і запах розлитого бензину, запах попелу, рваного паперу, трави на одязі, запах петінгу, кіосків, мастила, тягучого безкінечного клею, клею, який розтікається між пальців, холоне в темряві, заливає вагони, підступаючи під горло, білий тягучий клей, із якого він намагається вирватись, тягне його на собі, ніби пожиттєву ношу, цей свій клей, із його запахом, із його тягарем і легкістю, прямо до сьомого вагона, в якому їхали в'єтнамці й різко пахли італійським секунд-секонд-хендомремонтним вапном і гарячими стравами, які вони взяли з собою в безкінечну подорож східними областями, і їхня мова пахла жовтневим снігом і землею, на якій давно ніхто нічого не садив, тому вони переважно й мовчали, тримаючи при собі свій запах і свою мову. І в цій тиші він завмер на мить поміж вагонами, але потім знайшов у собі сили і почав рухатись далі, до восьмого вагона, в якому пахло одягом чужих людей, перукарнею, асфальтом, птахами на підвіконні, ламаними ключицями, різаними зап'ястями, проламаними черепами, жувальною гумкою, приліпленою знизу до поверхні столу, бинтами і портвейном, сексом і нагрітим серпневим озерним мулом, дощовою водою, котра натікає в залишені на веранді горнята і тарілки, піском, котрий пересипаєш у пальцях, піском, котрий забивається в черевики, здіймається вітром, застряє у волоссі і скрипить на зубах, пересушеним мертвим піском, що просушується, як фотовідбитки, запахом пороху на розкиданому нею одязі, у дев'ятому вагоні пахло перцем і меблями, пахло їхнім старим помешканням, з якого вони з'їхали, коли йому було сім років, пахло годинниковим механізмом, з якого здуваєш павутину і намагаєшся його запустити по новій, але старі годинники майже не мають запаху, вони втрачають запах разом із почуттям ритму, мертві речі пахнуть по різному, мертва шкіра пахне своїм минулим, мертве життя по особливому пахне тим, що починається після нього, і він залишив цей запах і ввійшов до десятого вагона, побачивши там купу знайомих облич, настільки знайомих, що він навіть не міг їх назвати, до того ж вони й не потребували називання, він згадав, як пахнуть речі цих знайомих, їхні ключі, документи, фотоальбоми, сорочки в їхніх шафах, бритви, щітки для взуття, ножі для вбивання тварин, зброя для самозахисту, алкоголь для самозаспокоєння, йод для самознищення, радіо для злості, телефонні автомати для зберігання тиші, коркотяги для внутрішньої дисципліни, сонцезахисні окуляри для захисту від сонця, мідні таблички на дверях, витерті поручні в під'їздах, поштові скриньки, розбиті балкони, теплі хідники, трамвайні маршрути, автомобільні розв'язки, осінні парки, порожні вулиці, густе літнє повітря наповнене запахом дощу, котрий ще не почався, і вже в наступному, одинадцятому, вагоні він раптом зрозумів, що це було останнє, що він міг упізнати, і далі його вже вів запах, якого він раніше не знав, тому й упізнати не міг, дивне хитке відчуття, ніби хтось пройшов повз тебе, не лишивши по собі жодного знаку, жодного натяку, лишивши тільки саме відчуття, якого, втім, вистачає, аби йти за ним, вишукуючи його продовження в наступних вагонах, у темряві, що їх наповнює, ловити його розпорошені рештки, ніби рештки розбитої армії, котра ховається в лісах, дивний запах, якому він ніяк не міг дати назви і який ніяк не міг йому дати спокою, так пахне повітря; коли воно зникає, так пахне відсутність повітря, відсутність життя і відсутність спогадів, можливо, саме за цим запахом він і зайшов так далеко, аж до свого двадцятого вагона, а зайшовши й відшукавши своє місце, раптом зрозумів, що воно, місце, виявляється, кимось зайняте, і що поїзд цей, виявляється, зовсім не його, і що він ішов зовсім не в тому напрямку, хоча в цьому поїзді напрямків лише два — з початку до кінця, чи з кінця на початок, тому він мовчки розвернувся і почав вибиратись назад, орієнтуючись у навколишній темряві за зорями, за голосами провідників, за знаками і зарубками, зробленими по дорозі сюди, але переважно все-таки за запахами.