Страница 13 из 28
— Жорік, — підійшов до Жоріка Гриша, — що він трусить, яка зима сорок четвертого, яка Москва?
— Да розслабся, — примирливо сказав Жорік, — він на Ленфільмі працював, вони тоді кіно під Москвою знімати, з Любов'ю Орловою чи ще з якоюсь проблядцю, я їх завжди плутаю.
— І ось одної глупої ночі вийшов я на позицію, а мороз аж дзвенить, танки не витримують, що вже говорити про чоловіка, да… А я не слабкого десятка був, на мене чотирьох таких, як ви, треба було — показав він на братів Лихуїв. — А місяць аж повниться, і такий мороз, що танки не витримують, е-е-е думаю, мене голими руками не візьмеш, я не простого десятка був, да… І викликає мене головнокомандуючий Іван Степанович Конєв і каже мені — рядовой Білялєтдінов… — тут усі зааплодували і задоволеного почесного ветерана стягли зі сцени, чого він, зрештою, не зауважив. Ветеран схопив Жоріка за жовтий рукав і продовжив свій спіч. Брати дивились на старого, як грифи на помираючу в пустелі худобу, в них уже прокинувся професійний інстинкт, і в почесному ветерані вони справедливо бачили потенційного клієнта. Після цього отець Лукіч оперативно провів молебень, і всі потяглися в капличку на фуршет. Виходячи з фуршету, пожежники тисли братам руки, ми з вами зв'яжемось, — казали, — треба виходити на серйозний рівень.
Пожежники задзвонили через тиждень.
— Значить, так, — сказали, — тут зараз у Будапешті, по програмі міст-побратимів проходить конференція. По ойкумені. Поїдете?
— По чому? — перепитав Гриша.
— По ойкумені, — повторили пожежники, — коротше — комунальний сектор, недержавні організації, паранормальні практики. Ви потрапляєте під усі категорії. Поїдете?
— А бабки? — запитав Гриша.
— Вони все башляють, — заспокоїли пожежники, — ми б самі поїхали, але в нас ОБСЄ.
— Що? — знову перепитав Гриша.
— Коротше, — повторили пожежники, — їдете на ойкумену?
— Їдемо, — видихнув Гриша.
— Ок? — сказали пожежники, — тоді ми даємо їм ваш телефон, вони вам скинуть факс.
— У нас немає факсу, — сказав Гриша.
— Купіть, — підказали пожежники і кинули слухавку.
Гриша розповів усе братові. Сава дав йому двадцять баксів, Гриша пішов у найближчий жек і за двадцятку купив у них факс. — Спишемо по квартальному звіту, — коротко пояснив йому начальник жеку, ховаючи двадцятку в кишеню своїх безрозмірних штанів.
Передзвонили з Будапешта. В офісі випадково не було нікого, крім Гриші, тому розмовляти довелося саме йому. Спочатку він стрьомався їхньої англійської, але потім звикся, згадав увесь запас англійських слів, котрих навчився свого часу від негрів по гуртожитках, і більш-менш успішно відбив першу атаку. Себе він хвастовито називав «зе презідент», свою фірму — «хауз оф зе дез», а визначаючи «профіль бізнесу»; вживав не до кінця зрозуміле йому самому «готік стайл». Наступного дня прийшов факс із Будапешта. Факс прийняв так само Гриша, котрий навчився користуватись апаратом і до факсу нікого не підпускав. Брати схилились над папером, але крім уже знайомого Гриші «хауз оф зе дез», на чию адресу й було адресовано факс, нічого не зрозуміли. Брати подумали й знову побігли до бюро перекладів. Ті мовчки зачинили на кухні перекладача з німецької і так само мовчки схилились над папером.
— Вас запрошують на конференцію, — пояснили вони братам, — по ойкумені.
— Це ми й без вас знаємо, — вигукнув Гриша.
Але брат його осмикнув.
— Просять зробити презентацію вашої фірми, в мультимедійному режимі, — переклало далі бюро перекладів, — маєте — 30 хвилин часу, робочі мови — угорська й німецька.
— Що таке мультимедійний режим? — запитав Сава.
— Що таке презентація? — запитав Гриша.
— Ну, — сказало бюро перекладів, — треба, щоб ви 30 хвилин говорили про свою фірму, бажано зі слайдами. Бажано угорською мовою.
— Ти зможеш? — запитав Сава Гришу.
— Угорською не зможу, — сказав той.
— А німецькою?
— І німецькою не зможу, — сказав Гриша.
— Ми вам можемо зробити презентацію німецькою, — сказало бюро перекладів, — і спеціально для вас зробимо переклад нормальною, ви зможете показувати слайди, а там уже все буде написано.
— А ви шарите в ойкумені? — недовірливо перепитав Сава.
— Наш перекладач із німецької шарить, — сказало бюро перекладів.
— Добре, — сказав Сава і ще раз осмикнув брата.
Озираючись на Гришу, ввійшов перекладач із німецької.
— Я спробую, — сказав він, прочитавши факс, — але хотілося б отримати більш детальну інформацію щодо профілю вашого бізнесу.
— Малий, — суворо рушив на нього Гриша, — малий, я тобі одне скажу, — Сава устиг схопити його за руку, — у нас сервіс, у нас сервіс від а до я, ти мене зрозумів? — Перекладач із німецької боязко сховався за комп'ютером. Сава поклав на стіл технічну документацію фірми, Гриша дістав із кишені складений вчетверо аркуш у клітинку із малюнком Жоріка. Перекладач визирнув з поза монітора і подивився на малюнок.
— Я можу, — сказав він, — спробувати розписати це як рециклінгову програму гуманітарного профілю.
— А це буде по-ойкуменічному? — запитав його Сава.
— По-ойкуменічному, звісно, що по-ойкуменічному, поспішив запевнити його перекладач із німецької.
— Малий, ой, малий!.. — тільки й прохрипів Гриша.
Перекладач із німецької сам знайшов Саву.
— Ми змінили адресу офісу, — сказав він, — тому не шукайте нас. Ось ваша презентація, — простягнув він Саві компакт-диск, — ось переклад нормальною. Я роздрукував вам ДВА примірники. Доплати не треба. — Коли перекладач із німецької пішов, Сава покликав брата, вони довго крутили в руках диск і вивчали переклад. Переклад складався з кількох основних тез, супроводжуваних наочними схемами й малюнками. На малюнках схематичні постаті стояли біля маленьких будиночків, поруч стояв схематичний котел, схожий на польову армійську кухню, і з нього йшов чорний густий дим.
— Гм, — сказав Гриша, — добре попрацював малий.
— Такі малюнки, — сказав Сава, — в літаках малюють на схемах евакуації в разі авіакатастрофи.
В основу презентації було покладено вже відомий братам текст про мальовничі куточки Слобожанщини та модифіковану капличку, брати ще раз пробігли очима по тексту й почали радитись, кого посилати на конференцію. Гриша їхати боявся, сказав, що в нього з мовами погано, і що він літати боїться, і що не може він кинути офіс, хто ж факси приймати буде, — казав, ні-ні, говорив він братові, — мені не до баловства. Сава їхати теж не хотів, передусім тому, що боявся кинути бізнес на Гришу. Гриша запропонував послати Жоріка, Сава погодився, але не в Будапешт.
— А що отець Лукіч? — запитав Сава.
— Нє, — відповів задумливо Гриша, — нє, не вийде — на Лукічу три судимості висять. І підписка про невиїзд. Нє…
— Почекай, — раптом сказав Сава, — давай Івана пошлемо.
— Ну, справді, — зраділи брати, — що ж це ми відразу не подумали, ясно, що треба посилати Івана. — І вони зателефонували своїй сестрі.
Сестра, Тамара Лихуй, рідною сестрою доводилась Гриші, проте Саву теж вважала за брата, що, втім, не зашкодило їм переспати свого часу. В юному віці Тамара вийшла заміж за лейтенанта авіації, осетина за походженням. Від осетина в неї і народився син Іван. З початком першої чеченської чоловік-авіатор несподівано занервував, сказав, що нарешті настав його час і що він їде до Грозного створювати незалежну ічкерську авіацію — Прокидається Кавказ! — загрозливо кричав він з балкона, помахуючи кулаком у напрямку обласної телевізійної вежі. Доїхав він, утім, лише до Ростова, де влаштувався таксистом і успішно грачував у районі аеропорту. Тамара виховувала сина сама, працювала в готелі «Харків», в старому корпусі, завідуючи поверхом і відповідаючи в основному за готельних проституток. У самі проститутки її не брали, передусім — через її прізвище. Братів своїх Тамара любила, син Іван третій рік вивчав соціологію. Брати зателефонували Тамарі, — сестрьонка, — сказали, — ти просила малого прилаштувати, є хороша робота. Міжнародний рівень, Комунальний сектор, — Добре, — сказала Тамара, — я його пришлю до вас. Тільки ж ви дивіться, щоб цього разу без наркотиків.