Ворошиловград

— Давно приїхав? — запитав Коча, коли перша хвиля радості спала. Спитав, утім, не випускаючи моєї руки.

— Учора вночі, — відповів я, намагаючись вирватись і нарешті взутись.

— Що ж ти не подзвонив? — Коча відпускати руку не збирався.

— Коча, сука ти, — я нарешті звільнився й не знав тепер, куди подіти свою руку. — Я тобі два дні телефонував.

Ти що слухавку не береш?

— Ти коли дзвонив? — перепитав Коча.

— Вдень, — я все-таки дістав кросівки з кабіни.

— Так я спав, — сказав він на це. — У мене зі сном останні дні проблеми. Я вдень сплю, а вночі приходжу на роботу. Але вночі клієнтів немає. — Він затоптався на місці й потягнув мене за собою. — А головне — у нас і телефон не працює, відімкнули за несплату. Я вчора в місто їздив, ось повернувся. Пішли, я тобі все покажу.

І пішов уперед. Я рушив слідом. Оминув розбитий москвич зі спаленими колесами, якусь гору заліза, частини літаків, холодильних камер і газових плит і вийшов слідом за Кочею до бензоколонок. Заправка знаходилась метрів за сто від траси, що тяглась у північному напрямку. Внизу, кілометрів за два звідси, в теплій долині лежало містечко, через яке, власне, траса й проходила. На південь від останніх міських кварталів, за територією заводів, починались поля, обриваючись по той бік долини, а з півночі місто охоплювала ріка, протікаючи з російської території в бік Донбасу. Лівий берег її був пологий, натомість уздовж правого тяглись високі крейдяні гори, верхівки яких покриті були полином і тернами. На найвищій горі, що висіла над містом, стриміла телевізійна вежа, помітна з будь-якого місця в долині. А вже поруч із вежею, на сусідньому пагорбі стояла автозаправка. Збудували її десь у сімдесятих. Тоді в місті з'явилась нафтобаза, і при ній виникли дві заправки — одна на південному виїзді з міста, інша — на північному. В дев'яностих нафтобаза прогоріла, одна із заправок теж, а ось ця, на харківській трасі, залишилась. Мій брат устиг вписатися сюди ще на початку дев'яностих, коли нафтобаза доживала свого віку, й перебрав цей бізнес на себе. Сама заправка виглядала не кращим чином — чотири старі бензоколонки, будка з касовим апаратом, порожня щогла, на якій при бажанні можна було когось повісити. Ще далі знаходилось холодне складське приміщення, нафаршироване залізом — брат укладав гроші не в розвиток інфраструктури, а в підвищення сервісу, стягуючи звідусюди різні пристрої та механізми, за допомогою яких міг відремонтувати будь-що. Сам він жив у місті, приїздив сюди щоранку і спускався в долину аж поночі. Разом з ним працювала озвіріла команда — Коча і Шура Травмований: інженери-самородки, котрі врятували на своєму віку життя не одній фурі, чим і пишались. Шура Травмований жив також десь у місті, а ось Коча власного помешкання був позбавлений, тому постійно тусив на заправці, ночуючи в будівельному вагончику, обладнаному згідно з усіма вимогами фен-шуя. Коло заправки облаштовано було асфальтований майданчик із ремонтною ямою, віддалік, під липами, стояло кілька вкопаних у землю залізних столів. За станцією починалися балки та яблуневі сади, що тяглися вздовж крейдяних гір, а на північ відкривався степ, з якого час від часу виїжджала гамірна сільськогосподарська техніка. За вагончиком утворилось звалище понівеченої техніки, стояли рештки розібраних на шматки машин, громадились колеса. Збоку, в малинових кущах, ховалась кабіна з-під камаза, з якої відкривалась панорама на залиту сонцем долину й беззахисне місто.

Але йшлося не про інфраструктуру і не про старі бензоколонки. Йшлося про розташування. Свого часу брат це добре зрозумів, вибравши саме цю заправку. Річ у тім, що наступне місце, де був бензин, знаходилось кілометрів за 70 звідси на північ, а сама траса пролягала через підозрілі місця з відсутніми органами влади та населення як такого.

Навіть зони покриття на північ звідси, здається, не було.

Водії це знали, тому намагалися заправитись бензином у мого брата. Крім того, тут працював Шура Травмований — кращий механік у цих місцях, бог карданних валів та ручних приводів. Одним словом, жила була золота.

Біля цегляної будки, поруч із бензоколонками, стояли два автомобільні крісла, принесені сюди для відпочинку.

Крісла були застелені чорними шкірами не відомих мені тварин, з них у різні боки випирали пружини, а до одного крісла прилаштовано було якийсь дивний важіль, цілком можливо, що це була катапульта. Коча втомлено впав на крісло з катапультою, дістав свої папіроси і, запаливши, показав мені рукою — сідай поруч, друзяко. Я так і зробив.

Сонце нагрівалось, мов каміння на березі, і небо парусиною підіймалося на вітрі. Неділя, кінець травня, кращий час для того, аби звідси поїхати.

— Надовго? — з присвистом запитав Коча.

— Ввечері назад, — відповів я.

— Що так швидко? Лишайся на пару днів. Будемо рибу ловити.

— Коча, де брат?

— Я ж тобі говорив. В Амстердамі.

— Чому він не сказав, що їде?

— Гєр, я не знаю. Він і не збирався їхати. А от взяв усе кинув. Сказав, назад не приїде.

— У нього що — якісь проблеми з бізнесом були?

— Та які проблеми, Германе? — загарячкував Коча. — Тут ні проблем, ні бізнесу, так — сльози. Ти ж бачиш.

— Ну і що тепер робити?

— Не знаю. Роби, що хочеш.

Коча загасив недопалок і кинув до відра з написом «Палити заборонено». Підставив обличчя сонцю й затих.

Чорт, подумав я, цікаво, що в нього зараз у голові діється, що там у нього за мутки? Він же напевне щось приховує, сидить тут і щось мутить.

Кочі було під п'ятдесят. Як на свої роки, був він жвавий, голомозий і соціально невлаштований. На голові його довкола лисини навсібіч стриміли рештки колись розкішної шевелюри, я її добре пам'ятав з дитинства. Кочу я взагалі пам'ятав з дитинства, після батьків, сусідів та родичів це була перша жива істота, яку я зафіксував у своїй свідомості.

Потім я підростав, а Коча старішав. Жили ми в сусідніх будинках, на новому районі, який весь час добудовувався, так що виростав я ніби на будмайданчику. В будинках жили переважно робітники з невеличких навколишніх заводів — великих підприємств у місті не було, залізничники, різна інтелігентська шлоїбень — вчителі, конторники, також військовослужбовці (мій тато, наприклад), ну і комсомольські кадри, перспективна молодь, так би мовити.

Коча, наскільки я пам'ятаю, підселився до нас пізніше, але на районі жив, здається, завжди. Він належав саме до перспективної молоді, ріс без батьків, уже в школі мав проблеми з правоохоронними органами, поступово стаючи грозою мікрорайону. Мікрорайон у сімдесяті лише будувався, тому бурхлива юність Кочі припала на інтенсивний розвиток усієї цієї комунальної інфраструктури — Коча грабував нові гастрономи, виносив щойно відкриті кіоски з пресою, залізав уночі до недобудованого загсу, загалом ішов у ногу з часом. Правоохоронні органи, виявивши повне безсилля, здали Кочу комсомолу на поруки. Комсомол чомусь вирішив, що Коча не цілком утрачений для комуністичної молоді кадр, і взявся його перековувати. Для початку влаштували його в петеу. Звідти Коча на другий тиждень навчання виніс токарний верстат, і його змушені були відрахувати. Потусивши на районі рік чи півтора, загримів до збройних сил. Служив у стройбаті під Житомиром, проте додому повернувся з наколками ВДВ. Це був його зоряний час. По району Коча ходив у погонах і бив усіх, кого не пізнавав. Ми, пацани, Кочею захоплювались, він був для нас поганим прикладом. Комсомол зробив останню жалюгідну спробу поборотись за Кочину душу й подарував йому однокімнатну квартиру в сусідньому з нами будинку. Коча в'їхав і відразу ж влаштував у себе вдома гніздо розпусти. Через його квартиру на початку вісімдесятих пройшла вся прогресивна молодь району — хлопчики тут набували мужності, дівчатка — досвіду. Сам Коча все більше пив, і розпад країни пройшов поза його увагою.