Страница 103 из 106
— Ви лестите мені, бароне. Хоч я справді можу сказати, що недаремно провів чотири роки в цій країні. Я ніколи не показував вам своєї маленької скарбниці? Може, зайдімо ненадовго до будинку?
Двері кабінету виходили на самісіньку терасу. Фон Борк штовхнув їх, пройшов уперед і клацнув електричним вимикачем. Потім зачинив двері за солідною постаттю барона, що йшов слідом, і обережно затулив ґратчасте вікно важкою портьєрою. Лише після того він повернув до гостя своє засмагле, з орлиними рисами обличчя.
— Частину моїх паперів уже відіслано, — мовив він. — Найменш важливі взяла з собою дружина, коли виїжджала вчора зі слугами до Флісинґена. Сподіваюся, що охорону всього іншого візьме на себе посольство.
— Ваше ім’я вже занесено до реєстру особового складу. Все пройде якнайлегше, без жодних труднощів ані щодо вас, ані щодо ваших речей. Звичайно, нам, можливо, й не треба буде виїжджати, якщо Англія залишить Францію на її власний розсуд. Нам достеменно відомо, що ніякого договору між ними немає.
— А Бельгія?
— З Бельгією так само.
Фон Борк хитнув головою:
— Навряд. Із нею договір, безперечно, є. Такої ганьби вони довіку не здихаються.
— В усякому разі, ми матимемо короткий перепочинок.
— Але честь країни...
— Любий мій сер, ми живемо в практичну добу. Честь — поняття середньовічне. До того ж, Англія ще не готова. Це незбагненна річ, але навіть збільшення нашого військового податку до п’ятдесяти мільйонів, мета якого так само зрозуміла, ніби ми оголосили про це на першій сторінці «Таймса», не пробудило цих людей від їхньої дрімоти. Вряди-годи про це хтось запитує. Мій обов’язок — відповідати на ці питання. Вряди-годи спалахує невдоволення. Мій обов’язок — заспокоювати їх. Але щодо найголовнішого — запасів спорядження, заходів проти нападу підводних човнів, виробництва вибухових речовин, — тут ще немає готовності. То як же Англія може вступити в гру, а надто тепер, коли ми заварили таку пекельну кашу з громадянської війни в Ірландії, коли фурії-суфражистки розбивають вікна, та й узагалі діється бозна-що, щоб привернути її увагу до внутрішніх справ?
— Вона мусить подумати про своє майбутнє.
— Це вже інша річ. Гадаю, ми маємо власні, цілком певні наміри щодо майбутнього Англії; ваші відомості будуть украй потрібні нам. Нехай містер Джон Буль вибирає — або сьогодні, або завтра. Хоче, щоб це було сьогодні, — ми готові. Хоче, щоб завтра, — тим паче будемо готові. Як на мене, то з їхнього боку розумніше битися вкупі, ніж самим, але це вже їхня справа. Цей тиждень має вирішити їхню долю. Але ви казали щось про папери. — Він сів у крісло під електричною лампою, що осявала його широку лису голову, й безжурно запихкотів сигарою.
В іншому кінці просторої, обшитої дубовими панелями й заставленої книжковими полицями кімнати висіла штора. Коли її відсунули, з’явився великий, оздоблений міддю сейф. Фон Борк зняв з годинникового ланцюжка невеличкий ключик і після довгого чаклування над замком відімкнув важкі дверцята.
— Дивіться-но! — мовив він, відступивши вбік і змахнувши рукою.
Світло лампи падало на відчинений сейф, і секретар посольства зацікавлено розглядав його численні відділення. На кожному була табличка. Ковзаючи по них поглядом, він читав: «Броди», «Охорона портів», «Аероплани», «Ірландія», «Єгипет», «Портсмутські укріплення», «Ла-Манш», «Розайт» і ще багато іншого. Кожне відділення було заповнене паперами та кресленнями.
— Чудово! — промовив секретар. Відклавши сигару, він м’яко заплескав у пухкі долоні.
— І все це за чотири роки, бароне. Непогано для сільського випивайла та мисливця. Але діаманта, що увінчає мою колекцію, ще немає, хоча для нього вже готова оправа. — Він показав на відділення з написом «Військово-морські сигнали».
— Але ж тут уже досить солідне досьє.
— Застаріло. Нікчемні папірці. Адміралтейство якимось чином довідалося, здійняли тривогу, і всі коди було змінено. Ото був удар, бароне, — найгірший за всю мою кампанію. Але завдяки моїй чековій книжці та добрязі Олтемонтові все буде гаразд ще цього вечора.
Барон з вигуком розчарування позирнув на годинник:
— Ні, я справді більше не можу чекати. Уявіть собі, як зараз усе вирує на Карлтон-Терас, — кожен з нас повинен бути на своєму посту. Я сподівався принести туди новини про вашу останню здобич. Хіба Олтемонт не сказав, коли прийде?
Фон Борк підсунув йому телеграму.
«Буду неодмінно. Увечері привезу нові свічки запалювання.
Олтемонт».
— Свічки запалювання?
— Він вдає з себе механіка, а в мене тут цілий гараж. У нашому коді все позначено назвами запасних частин автомобіля. Коли він пише про радіатор, то йдеться про лінійний корабель, а помпа для мастила — це крейсер, і таке інше. Свічки запалювання — це військово-морські сигнали.
— Відіслано з Портсмута опівдні, — мовив секретар, оглянувши телеграму. — До речі, скільки ви йому платите?
— П’ятсот фунтів дам лише за цю роботу. А ще, звичайно, він дістає постійну платню.
— Добре гребе. Ці зрадники вітчизни приносять користь, але я пошкодував би таких грошей.
— На Олтемонта грошей не жаль. Він чудово працює. Нехай я забагато плачу йому, але він постачає «добрий крам», як сам каже. До того ж він не зрадник. Я певен, що наш найвойовничіший юнкер у своєму ставленні до Англії — просто ніжний голубок поряд із цим розлюченим американським ірландцем.
— Он як! Американським ірландцем?
— Якби ви послухали його мову, то не мали б жодного сумніву. Будьте певні, що навіть я не завжди його розумію. Він немовби оголосив війну не тільки Англії, а й англійській мові. Вам справді треба вже йти? Він щохвилини може над’їхати.
— Ні. На жаль, я й так уже занадто затримався. Чекаємо на вас завтра вранці. Якщо вам пощастить пронести теку з сигналами під самісіньким носом пам’ятника герцогові Йоркському, то вважайте це за переможне завершення всієї своєї англійської кар’єри. Овва! Це ж токай!
Він кивнув на міцно закорковану пляшку, що стояла на таці разом з двома чарками.
— Дозвольте налити вам чарочку на дорогу?
— Ні, дякую. Тут, я бачу, буде бенкет.
— Олтемонт добре знається на винах, мій токай припав йому до смаку. Це гордовитий чолов’яга, його треба власкавлювати. Ладнати з ним нелегко, будьте певні.
Вони знову вийшли на терасу, подалися в дальший її куток — і одразу величезна баронова машина, що стояла з того боку, затрусилась і загуркотіла від легенького дотику шофера.
— Ото, мабуть, вогні Гаріча, — мовив секретар, вдягаючи запилюжений плащ. — Як спокійно, затишно. А через якийсь тиждень тут спалахнуть інші вогні, та й берег стане менш затишним. І небо теж, якщо наш славний Цеппелін дотримає своєї обіцянки... Хто це там нагорі?
Над ними світилося лише одне вікно: було видно, як за столом, на якому стоїть лампа, сидить старенька рум’яна бабця в сільському очіпку. Вона схилилася над плетивом і вряди-годи переривала роботу, щоб погладити великого чорного кота, що умостився біля неї на ослінчику.
— Це Марта, єдина служниця, яка залишилася тут.
Секретар зареготав.
— Справжнісіньке втілення Британії — занурена в себе й дрімає. Що ж, на все добре, фон Борку! — Махнувши на прощання рукою, він скочив у машину, і два золотаві промені від фар одразу ринули вперед, у темряву. Секретар сперся на подушки розкішного автомобіля й настільки заглибився в думки про майбутню європейську трагедію, що навіть не помітив, як його машина, звертаючи на сільську вулицю, трохи не збила невеличкий «Форд», який мчав назустріч.
Коли останній блиск фар згас удалині, фон Борк неквапом повернувся до кабінету. Дорогою він помітив, що стара служниця загасила лампу й пішла спати. Мовчанка й темрява, що запанували в просторій господі, були для нього незвичними — родину він мав велику. Полегшено зітхнувши, він подумав, що вся родина й слуги нині в безпеці, і якщо не брати до уваги старої служниці, яка залишилася на кухні, він тепер сам-один у цілому домі. Перед тим, як виїхати, багато що належало впорядкувати, а дещо — знищити; він узявся до роботи й працював доти, доки його гарне, бадьоре обличчя не почервоніло від полум’я спалюваних паперів. Біля столу на підлозі стояла шкіряна валіза — у неї він обережно почав складати дорогоцінний вміст сейфа. Тільки-но він поклав туди перші папери, як до його пильного вуха долинув шум автомобіля. Задоволено скрикнувши, він умить позатягав на валізі ремені, замкнув сейф і побіг на терасу. Саме цієї хвилини біля хвіртки, блиснувши фарами, зупинився невеличкий автомобіль. З нього вискочив довготелесий пасажир і побіг назустріч фон Боркові; шофер, огрядний підстаркуватий чоловік із сивими вусами, зручніше вмостився на своєму місці, готуючись, напевно, довго чекати.