Страница 27 из 91
— Де це? — прошепотів Холмс, і з того, як затремтів його голос — голос людини із залізними нервами, я зрозумів, як той крик сколихнув йому душу. — Де це, Ватсоне?
— Здається, там, — показав я в пітьму.
— Ні, отам!
Болісний крик знову розітнув нічну тишу, але тепер він став ще ближчим. І до нього домішався якийсь новий звук — глухе невиразне гарчання, що нагадувало розмірений гуркіт моря.
— Собака! — вигукнув Холмс. — Ходімо, Ватсоне, ходімо! О Боже, тільки б не спізнитися!
Він побіг через болото, я — слідом за ним. І раптом десь попереду, за брилами, востаннє знову пролунав відчайдушний крик, а потім щось глухо гупнуло. Ми зупинилися й прислухалися. Але більше ніщо не порушувало гнітючого мовчання ночі.
Я бачив, як Холмс, мов божевільний, ухопився за голову й тупнув ногою:
— Він випередив нас, Ватсоне. Ми спізнилися.
— Ні, ні, це неможливо!
— Навіщо я гаявся, дурень! І ви теж, Ватсоне! Залишили його самого, ось і маємо! Ні, заприсягаюся небом, якщо сталося найгірше, я все одно помщуся за нього!
Не розбираючи дороги, ми побігли вперед, обминаючи брили, продираючись крізь зарості дроку, збігаючи з пагорбів, — туди, звідки долинув цей пронизливий крик. Із вершини кожного пагорба Холмс озирався довкола, але болота повивав густий морок, і на їхніх похмурих просторах не видно було жодних ознак життя.
— Ви що-небудь бачите?
— Нічого.
— Стривайте-но, що це таке?
До наших вух долинув приглушений стогін. Він чувся зліва! Кам’яне пасмо вривалося там крутим схилом, усіяним брилами. Серед каміння лежало щось темне, неясне. Коли ми підбігли ближче, обриси його стали чіткіші. То була людина, яка долілиць розпростерлася на землі, — вона, здавалося, хотіла перевернутися, про що свідчили неприродно повернена голова, ледь підняті плечі, згорблена спина. Ця поза була така химерна, що спершу я навіть не міг повірити, що той стогін, який до нас долинув, був передсмертним. Нахилившись над непорушним тілом, Холмс торкнувся його і з вигуком жаху відсмикнув руку. Вогник сірника осяяв скривавлені пальці й велику калюжу крові, що поволі розливалася під розваленим черепом померлого. Ми похололи, побачивши при світлі сірника тіло сера Генрі Баскервіля!
Хіба можна було забути цей незвичайний брунатний костюм — той самий, що в ньому ми вперше побачили баронета на Бейкер-стріт! Досить було лише одного погляду, щоб упізнати його, відтак сірник спалахнув і згас — так само, як згасла в наших душах надія. Холмс застогнав, і я навіть у темряві побачив, як зблідло його лице.
— Мерзотник! Мерзотник! — вигукнув я, стиснувши кулаки. — О, Холмсе, я ніколи не пробачу собі, що покинув його напризволяще!
— Моя вина значно більша, Ватсоне. Я пожертвував життям свого клієнта заради того, щоб довести до кінця цю справу. Це найбільший удар мені за всю мою кар’єру. Але звідки я знав, звідки я міг знати, що він попри всі застороги зважиться вийти сам на болота?
— І ми чули його крик — Боже милий, що то був за крик! — і могли ще врятувати його! Але куди подівся цей клятий собака, винуватець його смерті? Він, може, й досі блукає тут серед боліт. І Степлтон — де він? Він має за це відповісти!
— І відповість. Я про це потурбуюся. І дядько, й небіж неживі. Один помер зі страху, тільки-но побачив перед собою це чудовисько, яке вважав створінням з потойбіччя. Другий загинув, щодуху тікаючи від нього. Але тепер нам слід довести, що між людиною і собакою існує зв’язок. Крім того виття, яке ми чули, в нас нема жодних доказів стосовно собаки, бо сер Генрі, очевидно, забився, коли падав. І все ж присягаюся небом: хоч би хто був наш супротивник, завтра він буде в моїх руках!
З болем у серці ми стояли біля спотвореного тіла, приголомшені цим раптовим, непоправним ударом, що поклав край нашій тривалій і тяжкій праці. Коли з-за хмар визирнув місяць, ми піднялися на камені, з яких упав наш бідолашний друг, й оглянули звідти похмурі болота, що здавалися сріблястими під місячним світлом. Удалині, за кілька миль, десь біля Ґримпена, блимав самотній жовтий вогник. Він міг світити лише в садибі Степлтонів. Я вилаявся і погрозив у той бік кулаком.
— Може, нам буде найкраще, якщо ми схопимо його негайно?
— Нашу справу ще не скінчено. А він — чоловік надзвичайно обережний і хитрий. Ми знаємо багато, але спробуйте це довести! Один необачний крок — і цей негідник вислизне з наших рук.
— Що ж нам тоді робити?
— На завтра роботи в нас вистачить. А сьогодні ми можемо хіба що востаннє прислужитися нашому сердешному другові.
Ми спустилися крутим схилом і наблизилися до тіла, що чорніло на осяяних місяцем каменях. Побачивши його скорчені руки й ноги, я відчув, як серце моє стиснув біль, а очі заволокло слізьми.
— Доведеться послати по допомогу, Холмсе! Ми не донесемо його до Холла... О Боже, що це з вами?
Він скрикнув і нахилився над тілом. І раптом почав пританцьовувати, зі сміхом тиснучи мені руку. Невже це мій суворий, стриманий друг? У ньому наче спалахнуло якесь полум’я!
— Борода! Борода! У нього борода!
— Борода?
— Це не він... не баронет... це мій сусід, каторжанин!
Ми гарячково перевернули тіло, і скривавлену бороду освітило холодне, яскраве місячне світло. Не могло бути жодного сумніву — цей низький лоб, ці запалі звірячі очі... Це було те саме обличчя, яке в світлі свічки промайнуло переді мною між каменями, — обличчя злочинця Селдена.
І тільки тут я все зрозумів. Я згадав, як баронет подарував увесь свій одяг Беріморові. Виходить, Берімор віддав його Селденові, щоб той прибрався перед утечею. Черевики, сорочка, кепка — все це носив колись сер Генрі. Трагедія, щоправда, залишалася трагедією, але ця людина попри все заслуговувала на смерть за законами нашої країни. Серце моє радісно забилося, коли я почав пояснювати Холмсові, як це сталося.
— Отже, бідолаха загинув через одяг, — мовив він. — Собаці, звичайно, дали понюхати якусь річ сера Генрі, — напевно, отой черевик, що зник у готелі, — й пустили його слідами. Дивно лише одне: як Селден побачив у темряві, що за ним женеться собака?
— Мабуть, почув.
— Почути пса на болотах — цим каторжанина не злякаєш так, щоб він почав волати рятунку, ризикуючи, що його спіймають. А крик його свідчить, що біг він довго, знаючи, що за ним женеться собака. Звідки він це знав?
— А як на мене, тут є більша таємниця: чому цього собаку, якщо здогади наші правдиві...
— Я поки що так не думаю.
— Гаразд: тоді чому собаку випустили саме цієї ночі? Навряд, щоб він щовечора отак вільно гуляв болотами. Степлтон, певно, чекав, що сер Генрі завітає до нього.
— Моя загадка значно складніша, бо на вашу, гадаю, ми дуже скоро дістанемо відповідь, а моя так і залишиться таємницею. Та тепер нам треба вирішити, що ми робитимемо з тілом цього бідолахи? Не можна кидати його тут на поживу лисицям та крукам.
— Занесемо його, мабуть, до однієї з цих давніх хаток, а потім повідомимо поліцію.
— Гаразд. Так ми і зробимо. Овва, хто це, Ватсоне? Невже він власною персоною? Яке зухвальство! Ані слова про наші підозри, ані слова, бо всі мої наміри підуть нанівець.
З глибини боліт до нас наближалася людина, і я побачив далекий червоний вогник сигари. Місяць яскраво осявав цю людину, і я впізнав сухорляву постать і швидку ходу натураліста. Побачивши нас, він зупинився, потім знову рушив уперед.
— Докторе Ватсоне, невже це ви? Нізащо не сподівався зустріти вас уночі тут, на болотах. Але що це, Боже мій? Хтось забився? Ні, не може бути... Невже це наш друг сер Генрі?
Він пробіг повз мене й нахилився над трупом. Я почув уривчасте зітхання — сигара випала з його пальців.
— Хто... хто це? — пробурмотів він.
— Це Селден, утікач із Принстаунської тюрми.
Степлтон повернув до нас своє бліде обличчя: йому коштувало величезних зусиль нічим не виказати свого розчарування й подиву. Він уважно поглянув спершу на Холмса, потім на мене.
— О Боже! Який жах! Як він загинув?