Страница 20 из 91
— Я піду з вами, — сказав я.
— Тоді візьміть свій револьвер і черевики. Що скоріше ми підемо, то ліпше, бо він погасить вогник і сховається.
Через п’ять хвилин ми були вже надворі й вирушили в бік болота. Ми швидко йшли темними заростями, прислухаючись до глухого завивання осіннього вітру й до шурхоту опалого листя під ногами. Нічне повітря гостро тхнуло гнилизною та вогкістю. Місяць лише зрідка визирав із-за хмар, що пливли небом, і тільки— но ми вийшли на болота, як почала сіяти мжичка. Вогник, як і раніше, мерехтів попереду.
— А ви взяли зброю? — спитав я.
— Так, мисливський нагай.
— Треба діяти швидко, бо він, кажуть, відчайдушний хлопець. Захопимо його зненацька, перш ніж він опам’ятається.
— Послухайте-но, Ватсоне, — мовив баронет, — а що сказав би про це Холмс? Про болота нічної години, коли там владарюють сили зла?
І немовби у відповідь на його слова десь далеко, на темних просторах боліт, несподівано розлігся той дивний звук, який я вже чув біля Ґримпенської трясовини. Вітер доніс спочатку глухе гарчання, а потім рев, що помалу перейшов у тужне виття й завмер. Ці звуки — дикі, грізні — повторювалися знову й знову, сповнюючи собою повітря. Баронет схопив мене за рукав, і я навіть крізь темряву побачив, як зблідло його обличчя.
— Боже мій, що це, Ватсоне?!
— Не знаю. Кажуть, ніби це звичні звуки для тутешніх боліт. Я вже чув їх.
Виття стихло, й запанувала цілковита мовчанка. Ми нашорошили вуха, але більше нічого було не чути.
— Ватсоне, — мовив баронет, — це вив собака.
Кров захолола в моїх жилах, коли я почув, що голос сера Генрі тремтить від непідробного жаху.
— Що вони кажуть про ці звуки? — спитав він.
— Хто?
— Тутешні люди.
— Але ж це зовсім темні люди. Хіба не однаково, що вони кажуть?
— О ні, Ватсоне. Що вони все-таки говорять?
Я завагався, але ухилитись од відповіді не зміг:
— Вони кажуть, що це виє собака Баскервілів.
Баронет застогнав і якусь хвилину помовчав.
— Так, це був собака, — сказав він нарешті, — але вив він, здається, за кілька миль звідси, десь отам.
— Важко сказати, звідки долинало це виття.
— Його принесло вітром. А Ґримпенська трясовина там?
— Там.
— Звідти воно й долинало. Облиште, Ватсоне, хіба ви самі сумніваєтеся, що це вив собака? Я не дитина. Не бійтеся сказати мені правду.
— Минулого разу зі мною був Степлтон. Він каже, що так кричать якісь птахи.
— Ні, ні, це собака. Боже мій, невже в отих розповідях є якась правда? Невже мені справді загрожує якась небезпека? Ви в це не вірите, Ватсоне, признайтесь?
— Ні, ні, не вірю.
— І все-таки одна річ — сміятися з цього в Лондоні й зовсім інша — стояти в темряві на краю болота й слухати це виття. А мій дядько? Біля його тіла знайшли собачі сліди. Одне з одним збігається. Я далеко не боягуз, Ватсоне, але у моїх жилах холоне кров. Помацайте мою руку!
Його рука була холодна, наче мармур.
— Нічого, завтра все буде гаразд.
— Ні, цього виття я, напевно, ніколи не забуду. Що ж нам тепер робити?
— Ходімо додому.
— Ні, хай йому біс, якщо вже ловити його, то ловити! Ми полюємо на каторжанина, а пекельний собака, мабуть, на нас. Ходімо! Відступати не можна, хай навіть усі пекельні сили позбігаються на ці болота.
Спотикаючись у темряві, ми поволі рушили далі; обабіч нас малювалися нечіткі контури пагорбів, а попереду й досі блимав жовтавий вогник. Немає нічого примарнішого за світло серед темної ночі; вогник то жеврів аж на самісінькому обрії, то зблискував усього за кілька ярдів од нас. Та нарешті ми роздивилися, звідки било світло, й зрозуміли, що тепер воно зовсім близько. То була недогоріла свічка, що стояла в щілині між каменями, які захищали її од вітру та од чужих очей; її видно було лише з боку Баскервіль-Холла. Нас затуляла величезна гранітна брила; причаївшись за нею, ми обережно позирнули у бік світла. Дивно було бачити цю самотню свічку посеред болота! Жодної ознаки життя довкола — тільки оцей жовтий язичок полум’я, що виблискував серед каменів.
— Що ж тепер нам робити? — прошепотів сер Генрі.
— Зачекаємо тут. Він, напевно, десь поблизу. Може, зараз побачимо його.
Не встиг я вимовити ці слова, як ми обидва побачили його. Між каменями, в щілині, де горіла свічка, з’явилося люте жовте обличчя — страшне, звіряче, зі слідами лихих пристрастей. Таке брудне обличчя — невмиване, заросле, під кучмою давно не чесаного волосся, цілком могло бути в одного з тих стародавніх дикунів, що селилися на схилах цих пагорбів. Вогник свічки відбивавсь у його маленьких хитрих очицях, що несамовито метушилися, — очах дикого звіра, який зачув у темряві кроки мисливців.
Аж раптом щось, вочевидь, збудило його підозру. Чи то в них із Берімором був якийсь невідомий нам сигнал, чи він просто відчув, що не все гаразд, але я відразу помітив жах на його огидному обличчі. Він першої-ліпшої миті міг загасити свічку й зникнути в мороці. Я побіг уперед, сер Генрі — за мною. Каторжанин скрикнув і жбурнув у нас каменем, що розлетівся на скалки, вдарившись поряд з нами об брилу. Я встиг лише помітити, що то був приземкуватий, плечистий, дужий чоловік; він підхопився на ноги й кинувся навтьоки. На щастя, цієї хвилини з-за хмари визирнув місяць. Ми побігли вгору схилом пагорба, а втікач швидко мчав іншим його схилом, зі спритністю гірського козла перестрибуючи через камені. Влучний постріл з револьвера міг би його поранити, але я взяв зброю лише для захисту, а не для того, щоб стріляти в спину неозброєній людині.
Ми з сером Генрі були добрі бігуни, але невдовзі зрозуміли, що нам його не наздогнати. При місячному світлі ми бачили, як він довго ще біг і нарешті обернувся на маленьку цятку, що метушилася між брилами на схилі далекого пагорба. Ми бігли, аж поки знемоглися до краю, і відстань між нами й ним дедалі більшала. Врешті-решт ми зупинилися й посідали на камені, дивлячись услід утікачеві.
І тут раптом сталося найнесподіваніше. Ми вже підвелися з каменів, щоб повертати додому, бо вирішили облишити марну гонитву. Місяць був праворуч від нас; гостра верхівка гранітного стовпа чітко видніла на тлі його сріблястого кола. І на цьому стовпі я раптом побачив людську постать, що стояла нерухомо, наче вирізьблена з дерева. Не думайте, що то було видиво, Холмсе. Можу вас запевнити, що ще ніколи в житті я не бачив нічого так виразно. Як я зміг роздивитися, то була постать високого худорлявого чоловіка. Він стояв, трохи розставивши ноги, згорнувши на грудях руки, схиливши голову, й ніби задумано дивився на царство торфовища й граніту, що розкинулося перед ним. Отаким мав бути справжній дух цих страхітливих боліт. Ні, то був не каторжанин. Він стояв далеко від того місця, де зник утікач. Та й на зріст він був набагато вищий. Скрикнувши з подиву, я показав на нього баронетові, але тієї самої миті, коли я схопив його за руку, той чоловік зник. Гостра верхівка гранітного стовпа, як і раніше, врізалася в місячне коло, але мовчазної, нерухомої постаті на ній уже не було.
Я хотів негайно піти туди й оглянути стовп, але до нього було надто далеко. Та й баронетові нерви не могли заспокоїтись після того виття, що нагадало йому про похмуре родинне повір’я, — йому було не до нових пригод. До того ж він сам нічого не бачив, і його не могло схвилювати це дивовижне видиво.
— Напевно, вартовий, — мовив він. — Відтоді, як утік каторжанин, їх на болотах повно.
Можливо, він казав правду, але мені так хотілося в цьому переконатися! Сьогодні ми повідомимо принстаунську владу про те, де переховується втікач, але все-таки шкода, що нам не вдалося спіймати його самим і врочисто повернути назад за ґрати. Такими були наші пригоди останньої ночі, і ви мусите визнати, любий мій Холмсе, що я дав вам якнайповніший звіт про них. Більша частина моєї розповіді, звичайно, не має жодного стосунку до нашої справи, проте я вважаю за краще переповісти вам усі факти — ви самі відберете з них ті, що стануть нам у пригоді. Деяких успіхів ми все ж досягли. Ми дізналися про причину поведінки Беріморів, а це вельми прояснило становище. Але болота з їхніми таємницями й дивними мешканцями і далі залишаються для нас загадкою. Можливо, в наступному листі мені вдасться пролити на неї трохи світла. Але буде найкраще, якщо ви приїдете сюди самі. В усякому разі, протягом кількох наступних днів я подам про себе звістку.