Повернення Короля

Прошепотівши останні слова, Більбо клюнув носом і солодко заснув.

Згустилися вечірні тіні, вогонь у каміні розгорівся, і друзі добре бачили обличчя Більбо: він усміхався уві сні. Посиділи, помовчали, потім Сем, подивившись на тіні, що танцювали по стінах, шепнув:

- Здається мені, пане, що пан Більбо небагато написав, поки нас не було. І нашу історію він уже не опише...

Більбо, немов розчувши ці слова, розплющив очі, потягнувся, підвівся. [248]

- Бачите, знову я заснув. Останнім часом, якщо я сідаю писати, у мене добре виходять тільки вірші. Любий Фродо, тобі не вельми складно буде перед від'їздом трохи упорядкувати мої папери? Тобто зібрати всі окремі нотатки, розрізнені аркуші. Захопив би їх із собою, га? Звичайно, я не наполягаю. Мені, розумієш, усе ніколи вибрати головне, розташувати... ну, і так далі. Сем міг би тобі допомогти, а коли розберешся, привези мені - я подивлюся. Обіцяю не дуже критикувати.

- Звичайно, зроблю все з задоволенням, - сказав Фродо. - І прищу неодмінно, адже тепер дорога безпечна. У нас є король, він забезпечить спокій і порядок.

- Спасибі, мій любий. Ти знімаєш величезний тягар з моєї душі!

І Більбо, спокійно опустившись у крісло, знову заснув.

Вранці Гандальф і гобіти знову прийшли прощатися в кімнату Більбо - на вулиці для старого було холодно. Потім простилися з Елрондом і його домочадцями.

Коли Фродо вже стояв на порозі, Елронд, побажавши йому доброї дороги, тихо додав:

- Я думаю, тобі нема чого повертатися сюди, якщо тільки ти не поспішиш з цим. Приблизно через рік, коли почнеться листопад, чекай Більбо в лісах Гобітанії. З ним буду також я... та інші.

Ніхто, крім Фродо, не чув цих слів - а Фродо ними ні з ким не поділився.

Розділ 7 ДОДОМУ, ДОДОМУ!

Побачити Гобітанію не терпілося усім, але їхали спершу дуже поволі. Фродо було якось не по собі. Коли дістались до Бруїненського броду, він попросив зупинитися, і всі зрозуміли, що він боїться входити в воду; очі його на мить помутніли, неначе засліпли... Потім до самого вечора він не промовив жодного слова. Це було шостого жовтня.

- Що з тобою? - тихо спитав Гандальф.

- Рука болить, - відповів Фродо. - Стара рана ниє, і спомини каламутять душу. Зараз якраз річниця... [249]

- На жаль, є рани, - сказав Гандальф, - які не загоюються.

- Моя саме з таких. Для мене вороття не буде. До Гобітанії я, звісно, доїду, але нічого вже не буде, як раніше, бо я сам змінився. Кинджал і отруєний клинок, гострі зуби і важкий тягар знівечили мене. Де знайти відпочинок?

Гандальф промовчав.

Надвечір наступного дня біль стих, і Фродо ожив, як нічого й не було. їхали без пригод, дні спливали швидко, ніхто не заважав їм відпочивати скільки бажалось у тихих лісах, що палахкотіли золотом і пурпуром, під тихим осіннім сонцем. Незабаром зрівнялися з підніжжям Вітровії. Вечоріло; довгі тіні лягли на дорогу. Фродо попросив друзів дати коникам остроги; доки не виїхали з тіні Вітровії, він сидів у сідлі, втягнувши голову в плечі і щільно загорнувшись у плащ. Вночі погода змінилася, західний вітер приніс дощ, різкі пориви його зірвали і здійняли в повітря жовте листя, мов зграю зляканих птахів. Коли вийшли на узлісся, дерева стояли вже майже голі, а завіса дощу закрила від них Бригору.

Отак вітряним, дощовим вечором наприкінці жовтня, п'ятеро подорожан в'їхали крутою дорогою на пагорб і зупинилися біля південних воріт Бригори. Ворота були замкнені на чотири засуви, дощ плескав по обличчях, хмари летіли в темному небі, і в душу мимоволі закрадалися погані передчуття - такого прийому вони не очікували. Довго довелося їм кричати і стукати, доки не з'явився брамник з товстою палицею в руці. Він дивився злякано й недовірливо, але, впізнавши Гандальфа і гобітів, повеселішав.

- Заїжджайте! - сказав він, відхиляючи стулки воріт. - Важко розмовляти під дощем такої ночі, але старий Барилко буде радий прийняти вас у «Грайливому Поні», там і про всі новини дізнаєтеся!

- А ти потім розвідаєш усі наші новини? - усміхнувся Гандальф. - Ну, а як поживає Харрі?

Брамник сердито скривився:

- Так його вже нема давно. Спитай у Барбариса. Добраніч!

- Добраніч! - відгукнулись прибулі й рушили вулицею селища. [250]

Крізь живу огорожу було видно новий будинок, довгий і низький; з-за кущів визирали насторожені мешканці. Садиба Білла Терника вся заросла бур'яном, кущі огорожі давно не стригли, вікна будинку були забиті.

- Може, ти його тоді вбив своїм яблуком, Семе? - висловив припущення Пін.

- Це було б добре, - сказав Сем, - та все ж цікаво, що сталося з бідолахою Біллом? Залишили коника під дверима Морії, сам на сам з усякою поганню...

«Грайливий Поні» на перший погляд зовсім не змінився. За червоними фіранками першого поверху привабливо горіли лампи. Смикнули шнур, задзвонив дзвінок, прибіг Ноб і, відчинивши двері, виглянув у шпаринку. Побачивши гостей у світлі ліхтаря, він заволав:

- Хазяїне! Добродію Барбарисе! Вони повернулися!

- Та невже? - загриміло всередині будинку. - Ну, зараз я з ними розправлюся!

І господар вибіг на ґанок, розмахуючи важким кийком. Однак, придивившись до прибульців, він остовпів, і грізна гримаса на його фізіономії змінилася радісною міною:

- Нобе, баранячий ти лоб! Не міг старих друзів назвати на ім'я! Ну і налякав мене цей дурень, і це за таких часів! Вітаю, вітаю! Звідки, яким вітром? Не сподівався я вас ще побачити, їй-бо! Блукач повів вас у такі краї, де темні сили прямо кишать! Дуже, дуже радий вас бачити, особливо Гандальфа! Прошу, прошу, заходьте. Чи бажаєте зайняти колишні кімнати? Вони вільні. В мене взагалі майже порожньо, ніде правди діти - ви все одно самі помітили б. Зараз вигадаю якусь вечерю і постараюся швиденько подати, але це нелегко, тому що служників не вистачає. Нобе, гей ти, незграбо, поклич Боба! Ох, прокляття, адже Боб тепер завжди ще засвітла додому йде... Заведи усіх поні до стайні, Нобе. А ти, Гандальфе, мабуть, сам влаштуєш свого коня? Чудовий скакун, слово честі, я тобі ще тоді казав! Заходьте, розташовуйтеся! Будьте як вдома!

Барил Барбарис не став порівняно з минулим роком мовчазнішим і жив, як і раніше, бігцем. Але заїзд його був майже порожній: із загальної зали слабко лунали лише два-три голоси. Коли ж господар запалив пару свічок, щоб провести їх коридором, на обличчі його стали помітні зморшки стурбованості. [251]

Барил завів їх до вітальні, де вони рік тому провели таку незвичайну ніч. Під удаваною бадьорістю господаря вчувалася зневіра. У Бригорі дійсно трапилося багато чого, і зовсім не на краще. Але гості не поспішали розпитувати.

Як вони й очікували, Барбарис з'явився після вечері спитати, чи задоволені вони. Ясна річ, усі були задоволені - пиво й частування в «Грайливому Поні» залишилися на вищому рівні.

- Не наважуюсь вам запропонувати провести вечір у загальній залі, - сказав Барбарис. - Ви, мабуть, втомилися, та й немає там нікого. Але, якщо приділите мені перед сном півгодини, я дуже хотів би побалакати спокійно й без свідків.

- І ми бажаємо саме цього, - відповів Гандальф. - Ми не дуже втомлені, подорож була спокійною. Щоправда, ми змокли й змерзли, але від цього ти нас уже вилікував. Сідай, Бурлимоне, а якби ти нам видав ще щіпку тютюну, ми б тебе благословили!

- Спитайте краще чогось іншого, - засмутився Барбарис. - Тютюну нам якраз і бракує! Скільки виростимо, стільки й наше - а це ж крапля в морі! З Гобіта-нії нічого тепер не отримуємо. Ну, заради вас я вже якось подбаю.

Він збігав кудись і приніс зв'язку нерізаного листя, якого товариству вистачило б днів на два:

- Ось, це найкраще, що маю, хоча цьому зіллю до тютюну з Південної чверті як куцому до зайця. Я завжди так вважав, хоча взагалі, прошу вибачити, Бригора мені подобається більше, ніж Гобітанія!

Для господаря підсунули до каміна широке крісло, Гандальф сів навпроти, а гобіти - на низьких стільчиках поміж ними; пробалакали не півгодини, а вчетверо більше, слухаючи місцеві новини і розповідаючи свої. Оповіді гостей вражали славетного трактирника й важко доходили до розуму; він тільки й міг повторювати: