Повернення Короля

- Ми справили тризну по Теодену, але перш ніж розійдемося, я хочу повідомити вам радісну новину; небіжчик дарував би мені це, бо любив сестру мою Еовіну як рідну доньку. Отже, знайте, шляхетні гості з Лоріену й інших земель, найславетніші з усіх, кого мав честь приймати Золотий Двір: Фарамир, намісник Гондору і правитель Ітіліену, просив руки сестри моєї Еовіни, і вона погодилася стати його дружиною. І зараз у вашій присутності вони заручаться! [236]

Фарамир і Еовіна подали один одному руки; гості випили за їхнє здоров'я.

- Я особливо радий, - сказав Еомер, - що ці нові узи ще більше зміцнять нашу давню дружбу з Гондором.

- І дружба ця щедра, Еомере, якщо ти даруєш Гондору найпрекрасніше, що створила твоя земля! - вигукнув Арагорн. Еовіна подивилася йому прямо у вічі й сказала:

- Володарю, зцілителю мій, побажай мені сьогодні щастя!

- Я бажав його тобі з першої ж нашої зустрічі. А тепер ти щаслива, і тягар з мого серця знятий!

Скінчилися і ці бенкети. Ті, хто мав від'їжджати у далеку путь - Арагорн, ельфи Лоріену і Рівенделлу, - прощалися з Еомером; Фарамир і Імраель поки що залишалися в Едорасі. Залишилася й Арвен - вона мала попрощатися з братами. Ніхто не чув її прощальної бесіди з батьком: вони вдвох надовго пішли в гори. Гірка, вічна розлука чекала на них - і після кінця світу не судилося їм побачитись...

Перед самим від'їздом Меррі відвідали Еомер і Еовіна.

- Доброї дороги тобі, славний Меріадоку, Головний виночерпій Рохану! Ми будемо раді, якщо ти незабаром повернешся відвідати нас!

- Правителі колишніх часів обдарували б тебе за подвиг під стінами Мундборгу цілим обозом скарбів, - додав Еомер, - але ти не бажаєш іншої нагороди, крім обла-дунку, який носив з такою доблестю. Я схвалюю твій вибір. Але сестра моя просить прийняти оцю дрібничку на пам'ять про Арнхельма та про ті наспіви, якими ми зустрічаємо ранкове сонце.

Еовіна подала гобіту стародавній ріжок митецької роботи, срібний, на зеленому шнурі, візерунок - вершники, що скачуть ланцюгом, - був викарбуваний від наконечника до краю ріжка і переплетений з доброзичливими рунами.

- Ріг цей здавна в нашому роду, - сказала Еовіна, - робили його гноми. Він був знайдений серед скарбів, викрадених драконом Скатом, Еорл привіз його з півночі. Хто потребує допомоги, повинен піднести ріжок до вуст і заграти, тоді ворогів уразить страх, а друзі почують і при-мчаться на допомогу. [237]

Меррі поцілував руку Еовіни і прийняв ріжок - від такого дарунка відмовлятися не годилося. А Еомер обійняв гобіта, і на цьому вони розпрощалися.

Випили келих на розстання і відправилися до Хельмо-вого Яру. Там затрималися ще на два дні. Леголас, тримаючи слово, дане Гімлі, побував разом з ним у печерах Аг-ларонду. Повернувся він мовчазний і лише повторював, що відповідні слова може знайти тільки Гімлі.

- Нечувана річ, - казав він, - гном красномовством перевершив ельфа! Але тепер нам треба удвох відвідати ліс Фангорна, там уже я зрівняю рахунок!

Від Хельмового Яру виїхали до Ізенгарду, де тепер господарювали енти. Вони знесли коло стін, перетворили улоговину на розкішний сад, прорізаний нитками чистих струмків. Тільки посередині залишилося озеро, а з нього виростала вежа Ортханк, як і раніше неприступна, і чорні стіни її відбивалися в дзеркалі води.

Мандрівники трохи перепочили там, де нещодавно піднімалися ворота Ізенгарду, - замість них тепер красувалися два струнких клени, позначаючи початок стежки, що вела до Ортханку. Стільки змін - а навколо нікого! Аж ось пролунало знайоме гобітам «Хм! Хм!», і на стежці з'явилися Древес і Брегалад.

- Вітаємо вас у садах Ортханку! - звучно вимовив Древес. - Я очікував вашого приїзду, але справи затримали мене у віддаленій долині. Тут ще багато роботи! Та й ви, як я чув, не втрачали часу даремно. На півдні і на заході про вас говорять багато хорошего, багато!

Він похвалив кожного за його діяння - він про все знав, опікун Фангорна, - а потім звернувся до Гандальфа:

- Отже, ти довів свою силу, здійснилось усе, що ти задумував. Куди ж ти прямуєш тепер? І для чого прибув сюди?

- Подивитись, як ви тут пораєтеся, друже, - відповів Гандальф, - і подякувати за допомогу.

- Хм-хм, так, енти зробили все, на що були спроможні. Ми розправилися не тільки з цим... як його, хм-хм... проклятим катом лісу, але і з цілою бандою... буррарум... косооко-кривоного-кровожерливих мориамои-кахонда... хм... добре, я думаю, повна назва цих мерзенних орків для слуху ваших квапливих племен дуже довга, ви її не запам'ятаєте. [238]

Вони з'явилися з півночі, в обхід Лауреліндоренану, куди не змогли вторгнутися завдяки могутності Осіб, яких ми нині раді бачити, - тут він вклонився Келеборну й Галадріелі і вів далі: - Підлі орки дуже здивувалися, зустрівши нас тут, тому що про ентів і не чули - як і багато хто з порядніших істот, так би мовити. І попередити інші банди, мабуть, буде нікому: з прибульців мало хто повернувся живий; здебільшого вони потрапили в Ріку. Вам пощастило, що вони натрапили на нас, бо інакше володар степу не мав би куди зараз повертатися.

- Ми знаємо про це, - сказав Арагорн, - і ніколи не забудемо, ні в Едорасі, ні в Мінас-Тіріті.

- «Ніколи» - це занадто довго навіть для мене. Ти хотів сказати: «Поки стоять наші держави»? Довго ж потрібно їм існувати, щоб ми вважали цей термін дійсно довгим!..

- Починається нова епоха, - втрутився Гандальф, - і те, що створене людьми, можливо, переживе навіть тебе, друже Фангорне. Але зараз скажи, як ти впорався з моїм дорученням? Що з Саруманом? Йому ще не набрид Ортханк? Навряд чи його особливо тішить новий краєвид з вікон!

Древес вирячився на Гандальфа і раптом - так згодом стверджував Меррі, - хитро підморгнув:

- Хм-хм! Я чекав цього питання. Чи не набридло йому в Ортханку? Дуже. Головне, йому набрид мій голос. Я отут розповів йому декілька досить довгих історій... довгих, звичайно, як на ваш смак.

- Як же він слухав тебе? Хіба ти заходив до вежі?

- Хм-хм... Ні, я не заходив, він стояв біля вікна і слухав, оскільки інакше звідки б він довідався про новини? А він був жадібний до новин, навіть нерадісних. І я вже намагався доповісти йому все якнайретельніше! Та ще від себе додавав дещо, на мій погляд, корисне. Зрештою, він занудьгував. Він завжди занадто поспішав. Це його і згубило.

- Послухай-но, любий Фангорне, чому ти постійно вживаєш минулий час: «слухав», «був»? Хіба він помер?

- Хм-хм, наскільки мені відомо - ні, не помер. Але звідси забрався. Так, я його випустив. Адже від нього, можна [239] сказати, тільки спогад залишився. А той повзучий гад, його компаньйон, взагалі став схожий на тінь. Будь ласка, Гандальфе, не нагадуй, що я обіцяв за ним доглянути, - я це й сам пам'ятаю. Але з того дня багато чого змінилося. Я утримував його, поки він був небезпечний. Адже ти повинен знати - я не терплю позбавляти волі живі істоти, і навіть таку отруйну тварину не міг тримати замкненею довше, ніж було необхідно. Якщо отруйний зуб вирвано, гадюку можна випустити: нехай собі плазує, де їй подобається.

- Можливо, ти й маєш рацію, - задумливо сказав Гандальф, - але в цієї гадюки отруйний зуб не один... Отрута була в його голосі, і, схоже, він зумів зачепити тебе - намацавши, як завжди, слабку струну твого серця. Ну, нічого не поробиш. Хай буде що буде. Але знай, що Ортханк повертається під владу короля - по праву. І оскільки він йому, вочевидь, вже не знадобиться...

- Час покаже, - сказав Арагорн. - У будь-якому разі долину цю я віддаю ентам, нехай влаштовуються, як їм зручніше, аби стерегли Ортханк і не пускали нікого туди без мого дозволу.

- Він замкнений, - сказав Древес. - Я велів Сарума-ну замкнути двері і віддати ключі. Вони зберігаються в Брегалада.

Брегалад схилився, як дерево під вітром, і простягнув Арагорну два великих ключі хитромудрої форми, з'єднаних сталевим кільцем.

- Ще раз дякую вам, - сказав Арагорн. - А поки що прощайте! Хай росте ваш ліс безжурно! Якщо вам стане тісно в долині, то на захід від Гір, де колись жили енти, є досить вільного місця.