Повернення Короля

Вони проїхали ще трохи і зупинилися біля великого намету. До прибуття гостей вже все було підготовано, не забули навіть про гобіта: поставили окремий маленький наметик, і Меррі, сидячи під пологом, міг спостерігати, як люди заходять до намету ярла, а потім, отримавши накази, виходять. Настала ніч, небо заясніло зорями, в їхньому світлі ледь вирізнялися гори на заході, але на сході все поглинула чорна пустка. Шлях до Димхольту розтанув у темряві, але величезна брила Диморборгу, темніша за саму ніч, увесь час нагадувала про себе.

- Стежина Мерців, - пробурмотів Меррі, - та що мені до мерців? Усі мене покинули! Всяк має свою справу, у всіх своя доля. Гандальф з Піном - у Гондорі, Сем та Фродо - в Мордорі, Гімлі з Леголасом - на Стежині Мерців... А мені куди? Хоч би хто пояснив, що збирається робити Теоден, про що радиться. Адже я йтиму з ними разом...

Від цих похмурих думок у Меррі з'явився несамовитий апетит, і він зібрався пошукати, чи згодиться хтось потоваришувати з ним у пошуках їстівного в цьому незвичному таборі. За два кроки від намету його зустрів посланець, який сповістив, що Теоден запрошує гобіта до столу.

Посеред великого намету килимами відгородили місце для столу, підлога була вкрита дубленими шкірами. Окрім Теодена за стіл посідали Еомер, Еовіна та Дунгарн з Дун-харрану. Меррі був став за спиною ярла, щоб прислуговувати, але Теоден зупинив його:

- Ні, пане мій Меррі, твоє місце не там. Сідай до столу, розваж мене бесідою.

Гобіта посадили ліворуч від Теодена, але ніхто не квапив його починати веселі приповідки. Взагалі говорили мало, їли та пили знехотя; все ж таки Меррі, зібравшись з духом, задав Теоденові питання, яке вже давно не давало йому спокою:

- Володарю, я тут уже двічі чув про Стежину Мерців. Що це таке? А ще, до чого тут Блукач... вибачте, Арагорн?

Теоден зітхнув, ніхто не квапився відповідати. Нарешті Еомер сказав: [56]

- Навіщо це йому здалося, ми самі не знаємо. Щодо Стежини Мерців... ти й сам уже став на неї, Меррі. Ні, ні, я не хочу тебе лякати! Просто та дорога, що підіймається до Городища, тягнеться далі й веде до воріт, що звуться Димхольт. А що за ними, ніхто не знає...

- З тих, хто нині живе, - додав Теоден. - Але в "старовинних переказах розповідається, що за Димхольтом є підземна стежка, яка веде до невідомої мети. Розвідати її не наважувався ніхто з того часу, як Бальдор, син Брего, ступив на неї і не повернувся. Брего бенкетував з приводу новосілля в Золотому Дворі. Бальдор, випивши забагато вина, необачно поклявся розкрити таємницю - і Рохан залишився без ярлового спадкоємця... Кажуть, нібито ще від Чорних Років цю стежку охороняють привиди і нікого живого туди не пускають; але самі вони інколи з'являються на дорозі між рядами каменів. Тоді мешканці Дунхаррану зачиняють двері на всі замки, спускають віконниці: бо мерці залишають свої підземелля тільки в лиху годину, в час смертельної небезпеки.

- А зараз у Дунхаррані кажуть, - закінчила Еовіна, - що темними ночами повз долину сунуть загони привидів. Вони з'являються невідомо звідкіля, підіймаються по Дорозі Каменів і зникають за Брамою, немов поспішають, як ми, зібратись в умовленому місці...

- Чому ж Арагорн поїхав туди? - спитав Меррі. - Невже ніхто не може цього збагнути?

- Ну, якщо він не розповів це тобі, своєму найближчому товаришеві, - мовив Еомер, - то серед нас тим паче ніхто не знає, що змусило його і куди він поспішав...

- Він дуже змінився з часу нашої першої зустрічі на Золотому Дворі, - тихо сказала Еовіна. - Спохмурнів, постарішав. Так буває, коли людина чує поклик мертвих.

- Може, так і сталося, - відізвався Теоден. - Може, ми його вже більше ніколи не побачимо. Але він - нащадок високого роду, народжений для великих подвигів... Цим треба втішитись, доню, бо я бачу, що доля Арагорна засмутила тебе і втіха тобі потрібна... А ще розповідають, нібито, коли Еорлінги перебралися сюди з півночі і перейшли Сніговицю в пошуках укріплених місць або схованок, Брего і його син Бальдор піднялися на Городище і дійшли до самого Димхольту. На порозі сидів старий, такий [57] древній, що здалеку здавався схожим на замшілий валун. Він не ворушився і не дихав, доки Брего і Бальдор, обминувши його, не спробували увійти до печери. Тоді старий підвівся, високий та величний, і глухим, начебто з-під землі голосом промовив: «Стійте! Шлях закрито!»

Брего і Бальдор зрозуміли його: він говорив мовою західних племен. «Шлях закрито, - повторив старий, не дивлячись на них. - Його будували ті, хто нині вмер, і вони будуть стерегти його, доки не проб'є визначена година». - «А коли ж вона проб'є?» - запитав Бальдор. Відповіді він не одержав. Промовивши останнє слово, старий впав мертвим. Більше нічого вони не дізналися. Може, і настала ця визначена година? Тоді заборонена дорога відкриється перед Арагорном!

- Цього не перевіриш інакше, як переступивши поріг Димхольту, - сказав Еомер. - Але хай женеться за мною хоч уся мордорська рать, я б не наважився там сховатися! Лихо нам! Чому мертвим забаглося покликати людину настільки досвідчену і хоробру? Хіба мало погані нишпорить по землі, щоб шукати її ще й під землею? А війна спалахне не сьогодні-завтра!

Він замовк і прислухався; ззовні намету хтось називав ім'я Теодена, а вартові не хотіли пускати. Відразу начальник сторожі одхилив полог і доповів:

- Володарю, кінні гінці з Гондору. Просять прийняти негайно.

- Запрошуй! - відповів Теоден.

Коли гонець увійшов, Меррі ледь не скрикнув: «Боромир!» - та ж гордовита постава, темне волосся, сірі очі. Гонець був у дорожньому темно-зеленому плащі поверх кольчуги, у шоломі зі срібною зірочкою над переніссям. У руці він тримав червону стрілу з чорним оперенням.

Опустившись на одне коліно, гонець подав стрілу Теоденові:

- Привіт тобі, друже Гондору! Я, Ергон, був посланий Денетором вручити тобі цю стрілу. Гондор потребує допомоги Рохану. Ви завжди підтримували нас, і нині Намісник просить прибути без зволікання та при повній силі. Інакше Гондор загине. [58]

Теоден узяв стрілу. Видно було, що він давно очікував цього знаку, і все ж таки рука його здригнулася.

- Червона стріла... За мого життя її не бачили в Роха-ні. Значить, дійшло до останньої межі. Яке підкріплення буде потрібне Денеторові, в які терміни?

- Це вирішувати тобі, володарю, - сказав Ергон. - Знай, що Мінас-Тіріт може бути незабаром оточений, і якщо в тебе бракує сил, щоб прорвати кільце облоги, Денетор радить поквапитися і прийти раніше, ніж кільце замкнеться.

- Намісник повинен знати, що народ наш живе врозсип і на збори потрібен час. Мабуть, я не помилюся, Ергоне, якщо скажу, що Намісник Мінас-Тіріту знає більше, ніж велів сказати?

- Не знаю, володарю, звідки б йому знати, однак становище наше кепське. Денетор не наказує, а просить згадати стару дружбу і старі умови. До нас дійшли звістки, що багато правителів півдня стали на бік Мордору. Від північних лісів до Дагорладу всюди спалахують бої, дзвенить зброя. З півдня харадрими загрожують узбережжю - на допомогу підлеглих нам князівств розраховувати не можна. Поспішай, володарю! Під стінами Мінас-Тіріта вирішується доля світу, і якщо ми не втримаємося, потік заллє також зелені степи Рохану. Тоді навіть ці гірські сховища не врятують вас.

- Страшні звістки приніс ти, - сказав Теоден, - однак не всі вони несподівані. Передай Денетору: ми прийшли б на допомогу, навіть якби Рохану нічого не загрожувало. Але ми зазнали значних втрат, борючись зі зрадником Саруманом, і не можемо оголити ні північний, ні східний кордони. Денетор про це напевне знає. Може також трапитись, що Ворог встигне оточити вас. Проте завтра, відразу ж після зборів, ми виступимо. Спочатку я сподівався зібрати десять тисяч кінних; на жаль, частину доведеться залишити для охорони кордонів і міст. Шість тисяч я поведу до Мінас-Тіріту. Так і скажи: ярл Рохану сам поспішає прибути в Гондор, хоча навряд чи повернеться звідтіля живим. Щоправда, шлях неблизький, а люди і коні повинні берегти сили для бою. Отже, порахуємо: за тиждень від завтрашнього ранку ви почуєте бойовий клич Еорлінгів. [59]