1Q84. Книга І

Нарешті Тенґо розплющив очі й, напруживши зір, побачив праву руку, що стискала край стола. Він пересвідчився, що світ існує, не розпавшись, а він залишився самим собою. Оніміння всього тіла все ще трохи давало про себе знати, але він не сумнівався, що це його права рука тримається за край стола. Відгонило потом. На диво різким, як перед кліткою тварин у зоопарку. Але, безперечно, це був запах його власного поту.

Горло пересохло від спраги. Тенґо простягнув руку, взяв зі стола склянку з водою й обережно, щоб не розлити жодної краплини, випив половину. Хвильку перепочивши, вирівняв дихання і допив решту. Свідомість поступово верталася на своє місце, відчуття відновилися. Він поставив порожню склянку і витер рот хустинкою.

— Вибачте. Вже все нормально, — сказав він. І переконався, що зараз навпроти перед ним Комацу. Вони домовилися зустрітися в кав'ярні поблизу станції Сіндзюку. Навколишні голоси набули свого звичного характеру. Парочка за сусіднім столом підозріло позирала в їхній бік — мовляв, може, щось сталося? Наблизилася до Тенґо і офіціантка, видно, побоюючись, що той блюватиме. Він підняв голову й усміхнувся до неї, кивнув, ніби хотів сказати: «Жодних проблем. Можете не перейматися».

— Це якийсь припадок? — спитав Комацу.

— Та нічого страшного. Просто голова запаморочилася. Щоправда, сильно, — відповів Тенґо все ще ніби не своїм голосом, але вже близьким до нього.

— Було б, гадаю, жахливо, якби таке сталося з тобою за кермом, — дивлячись Тенґо в очі, сказав Комацу.

— А я не сідаю за кермо автомобіля.

— Правильно робиш. В одного мого знайомого алергія на пилок криптомерії. Так от він за кермом почав чхати й ненароком ударився автомашиною об телеграфний стовп. Однак ти не дійшов до такого чхання. Щоправда, спочатку я навіть злякався. Як удруге таке станеться, вже трохи звикну.

— Вибачте.

Тенґо взяв у руки чашку з кавою і за одним духом усе випив. Жодного смаку не відчув. Лише пропустив через горло теплувату рідину.

— Попросити свіжої води? — запитав Комацу.

Тенґо хитнув головою.

— Ні, не треба. Я вже заспокоївся.

Комацу вийняв з кишені піджака пачку «Marlboro», взяв у рот сигарету й запалив її сірниками кав'ярні. Потім зиркнув на свій годинник.

— Ну, так про що ми говорили? — спитав Тенґо. Треба було швидко приходити в норму.

— Про що говорили? — повторив Комацу, втупившись очима в простір, і на хвильку задумався. А може, вдав, що задумався. Принаймні, Тенґо не здогадувався, що він насправді робить. У його поведінці та манері розмовляти відчувалася певна театральність.

— Ага, згадав — йшлося про дівчину на ім'я Фукаері та про її «Повітряну личинку».

Тенґо кивнув. Про Фукаері та її «Повітряну личинку». Саме тоді, коли Тенґо взявся пояснювати Комацу суть справи, стався «припадок» і розмова урвалася. Він добув із портфеля копію рукопису — перев'язану пачку аркушів паперу — й поклав її на стіл, на неї — свою руку, ще раз пересвідчившись на дотик, що це таки вона, його рука.

— Як я вже коротко повідомляв по телефону, найкращою позитивною рисою «Повітряної личинки» є те, що в цьому оповіданні авторка нікого не наслідує. Як для твору початківця, незвичність полягає в тому, що в ньому є щось таке, що не хоче ні на що бути схожим, — сказав Тенґо, ретельно добираючи слова. — Безперечно, його текст недороблений, вибір слів невдалий. Навіть, судячи з назви, видно, що авторка змішує поняття «личинки» й «кокона». При бажанні, мабуть, можна знайти в ньому ще цілий ряд огріхів. Але оповідання полонить увагу. Хоча сам сюжет фантастичний, життєві подробиці описано цілком реалістично. Таке поєднання справляє надзвичайно добре враження. Я не знаю, чи в цьому зв'язку доречно вживати такі слова, як «оригінальність» або «природність». І якби хтось сказав, що авторка не досягла необхідного рівня, то, може, й мав би рацію. Та коли, навіть спотикаючись, я прочитав оповідання до самого кінця, то відчув душевне заспокоєння. Хоча торкнувся до чогось дивного, непоясненного й неприємного.

Комацу мовчки дивився на співрозмовника. І хотів почути ще якісь аргументи.

Тенґо вів далі:

— Не хочеться, щоб цей твір випав з розгляду конкурсної комісії. Упродовж кількох років мені довелося прочитати цілу гору рукописів, поданих на премію. Хоча, зізнаюсь, я не читав їх, а пробігав очима по діагоналі. І якщо траплялися порівняно добре написані твори, то їх було мало, як кіт наплакав, а інших, звісно, налічувалося чимало. Та серед численних переглянутих творів, які справили хоч якесь враження, першою виявилася саме ця «Повітряна личинка». Прочитавши її, я вперше відчув, що хочу її перечитати знову від самого початку.

— Та ти що! — здивувався Комацу. І, пихкаючи сигаретою, з відверто байдужим виглядом міцно стиснув губи. Та позаяк знайомство Тенґо з ним мало довгу історію, то видимий вираз обличчя Комацу не ввів його в оману. Цей чоловік лише вдавав, що не має жодного зв'язку з його справжніми думками, а часто навіть їм суперечив. А тому Тенґо терпляче чекав, коли його співрозмовник розтулить рот.

— Я також прочитав, — сказав він через якийсь час. — Прочитав, щойно ти зателефонував. І скажу тобі, що це страшно неграмотний твір. З цього тексту, написаного без використання відмінкових показників «теніоха», незрозуміло, що авторка хоче сказати. Перед тим як писати оповідання, я порадив би їй навчитися основних правил написання тексту та його виправлення.

— Але ж ви дочитали оповідання до кінця?

Комацу всміхнувся. Усмішкою, яку наче витягнув з глибини шухляди, куди звичайно не заглядав.

— Так, ти вгадав. Дочитав до кінця. Як не дивно. Адже практично я ніколи не роблю цього з творами початківців, поданими на премію. Більше того, цього разу я навіть повторно перечитав окремі його абзаци. Це, визнаю, така ж рідкісна подія, як парад планет.

— Отже, щось особливе в ньому є? Ви не заперечуєте?

Комацу поклав сигарету в попільничку й середнім пальцем правої руки пошкрябав носа. Але на запитання Тенґо не відповів.

Тож Тенґо вів далі:

— Дівчині виповнилося тільки сімнадцять років, вчиться в середній школі вищого ступеня. Вона ще не набула досвіду, як треба читати й писати художні твори. Можливо, й важко сподіватися, що її оповідання отримає премію серед молодих авторів. Та все ж варто, щоб воно потрапило на останній тур вибору переможця. Значною мірою це залежить від вас, Комацу-сан. Якщо ви посприяєте, то, сподіваюсь, справа піде певніше.

— Та ти що!.. — ще раз простогнав Комацу й знудьговано позіхнув. А тоді ковтнув води. — Тенґо-кун, ти лише добре поміркуй. Спробуй залишити цю неотесану писанину на останній тур конкурсу. Тоді ж шановані члени конкурсної комісії стануть дибки, будь певен. А може, й розгніваються. І ніхто з них цього оповідання до самого кінця не читатиме. Четверо членів комісії — відомі письменники. У них роботи й так по горло. Вони недбало переглянуть перші дві сторінки, а саме оповідання просто викинуть. Скажуть, що це рядовий твір учениці початкової школи й не більше. Якщо його обробити, то, може, в ньому щось і зблисне. Хоч би скільки я благав і до якого красномовства вдавався б, ніхто до мене не прислухається. Тож якщо мій вплив щось значить, то я хотів би використати його для підтримки твору, що має кращу перспективу.

— Ви хочете сказати, що просто вилучаєте це оповідання з конкурсу?

— Цього я не кажу, — потираючи край носа, відповів Комацу. — Я маю трохи іншу ідею.

— Трохи іншу ідею… — повторив Тенґо. У словах співрозмовника йому вчувалися зловісні нотки.

— Тенґо-кун, ти сказав, що треба покладати надію на її наступний твір, — вів далі Комацу. — Звісно, і я на це сподіваюся. Адже дбайливе вирощування молодого письменника дає редакторові велику втіху. Серце б'ється так, ніби раніше за всіх на нічному небі помітив нову зірку. Тільки, чесно кажучи, я сумніваюся, що в цієї дівчини є майбутнє в літературі. Не хочу особливо хвалитися своїм досвідом, але літературний світ мене годує ось уже двадцять років. І за цей час я на власні очі бачив, як різні письменники з'являлись і зникали. А тому навчився розрізняти, у кого є майбутнє, а в кого — ні. Тож дозволь мені сказати, що в цієї дівчини його немає. Ні близького, ні далекого, на жаль. Передусім її твір не є наслідком глибокого дослідження і тривалого навчання. Хоч би скільки ти чекав, а нічого не дочекаєшся від неї. Врешті-решт зневіришся. Якщо спитаєш чому, то я скажу, що авторка не має жодного наміру щось путнє написати й учитися це робити. Літературний твір — це плід вродженого таланту або відчайдушних зусиль. А от у дівчини на ім'я Фукаері немає ні того, ні другого. Божим даром сприймати все з першого погляду вона не володіє і, напевно, не має наміру наполегливо працювати над собою. Чому — не розумію. Але до свого твору вона, здається, ставиться байдуже. Щоправда, має бажання розповідати. До того ж начебто сильне. Це я визнаю. Своїм необробленим твором вона тебе, Тенґо-кун, привабила й змусила мене дочитати його до кінця. Декому може здатися, що це щось путнє. А проте я вважаю, у неї як у прозаїка немає майбутнього. Ні на йоту. Можливо, я розчарував тебе, але ти почув від мене чисту правду.