Страница 34 из 53
Так, це правда — коли мати й дочка були разом, між ними виникала напруга.
Досі між ними стояв Дік Норт. Та зараз його вже нема. І в певному розумінні я опинився віч-на-віч із ними.
Ось такий приклад.
Кілька разів я зустрічався з Ґотандою й кілька разів телефонував Юмійосі. Загалом її ставлення до мене залишалося прохолодним, але, судячи з її голосу, вона начебто тішилася тим, що я дзвоню. Принаймні не дратувалася. Не пропускаючи ні разу, двічі на тиждень вона відвідувала плавальний басейн, а вихідними днями іноді зустрічалася з хлопцем. Розповідала, що минулої неділі виїжджала з ним на якесь озеро.
— У мене з ним нічого нема. Ми просто приятелі. Вчилися в одному класі середньої школи. Він у Саппоро працює. От і все.
— Та я не маю нічого проти, — сказав я. І справді мене це не обходило. Мене турбував тільки басейн. А на яке озеро приятель возив її, на які гори витягував — мене зовсім не цікавило.
— Однак я подумала, що краще вам про це розповісти, — сказала Юмійосі. — Бо я ненавиджу, коли люди щось приховують.
— Мене це абсолютно не обходить, — повторив я. — Я ще приїду в Саппоро, ми зустрінемось і поговоримо. Ось що для мене важливо. Ходи на побачення з ким завгодно. Того, що відбувається між нами, це ніяк не стосується. Я постійно думаю про тебе. Як я вже казав, відчуваю, що нас щось пов’язує.
— Наприклад, що?
— Наприклад, готель, — відповів я. — Там є місце для тебе. А також для мене. Особливе місце для нас обох.
— Ага… — протягла вона. Не схвально, але й не заперечно. А просто нейтрально.
— Після того як ми розсталися, я зустрічався з багатьма людьми. Потрапляв у різні перипетії. Та все одно ти мені з думки не виходиш. Постійно хочу побачитися з тобою. Та все не можу поїхати. Бо ще багато справ не залагодив.
Щире, але нелогічне пояснення. У моєму дусі.
Між нами залягло мовчання середньої тривалості. Мовчання, за яким, здавалось, її нейтральність мала б зсунутися в позитивний бік. Хоча, врешті-решт, мовчання — це лише мовчання. Можливо, я все бачу в рожевому світлі.
— А як ваша робота? Посувається? — спитала вона.
— Гадаю, що так… Мабуть, таки так. Принаймні хочеться так думати, — відповів я.
— Було б добре, якби ви залагодили її до наступної весни, правда? — сказала вона.
— І не кажи, — погодився я.
Ґотанда мав трохи втомлений вигляд. Далося взнаки те, що йому доводилося викроювати час зі свого щільного робочого графіка для зустрічей із колишньою дружиною. Так, щоб не потрапити людям на очі.
— Ти ж погодишся з тим, що так вічно тривати не може. У цьому я не сумніваюся, — сказав Ґотанда, глибоко-глибоко зітхнувши. — Я зроду не схильний до такого хитромудрого життя. Загалом я — людина сімейного складу. А тому щодня страшно втомлююся. Здається, ніби нерви вкрай натягнуті…
Він розвів руки в сторони, ніби розтягуючи гумовий пояс.
— А ти б краще взяв відпустку й разом із нею гайнув на Гаваї, — порадив я.
— Якби я міг, — відповів він. І насилу всміхнувся. — Якби я міг — яке то було б щастя! Кілька днів ні про що не думати й валятися з нею на пляжі. Було б досить і п’яти днів. Е ні, п’ять — це розкіш. Хоч би три дні. За три дні втому як вітром здуло б…
Той вечір я провів у нього на Адзабу — вмостившись на шикарному дивані й потягуючи віскі, переглядав рекламний ролик із його участю. Відеоролик про таблетку від захворювання шлунково-кишкового тракту. Я вперше його побачив. Чотири прозорих ліфти якогось офісу із шаленою швидкістю то піднімаються, то опускаються. Ґотанда в чорному костюмі, зі шкіряним портфелем у руці — справжній представник ділової еліти — перебігає з ліфта в ліфт. У першому радиться з начальником, в другому домовляється з кралею-секретаркою про побачення, у третьому квапливо докінчує якусь роботу, в четвертому дзвонить по телефону. Перестрибувати з одного ліфта в інший — непросте заняття. Ґотанда залишається спокійним, нітрохи не міниться на обличчі, але насправді відчайдушно віддається цьому заняттю. За кадром чути голос: «День за днем втома наростає. Стрес накопичується у шлунку. Вам, вічно зайнятому, — найніжніші ліки…»
Я засміявся.
— О, як цікаво!
— І я так думаю. Звісно, будь-яка реклама — по суті, дрантя. Але цей ролик досить добре знятий. Як це не прикро, знятий набагато якісніше, ніж більшість фільмів із моєю участю. І вгачено в нього силу-силенну грошей. На декорації, спецефекти, комбіноване знімання… Бо рекламодавці готові витрачатися на будь-яку яскраву деталь. Тим паче що задум цікавий.
— Просто як сторінка твого теперішнього життя.
— Абсолютно точно! — підтвердив він. — Правду кажеш. У ролику — викапаний я. Викрою вільну хвилину й бігаю — то сюди, то туди… Життя віддаю роботі. І втому накопичую у шлунку. Та навіть ці таблетки не допомагають. Для проби випив їх цілий десяток — ніякого ефекту.
— А проте рухаєшся ти жваво, — сказав я, перемотуючи ролик до початку. — Смішний, як Бастер Кітон[60]. Може, в тебе природна схильність до такої гри, як ти гадаєш?
Злегка всміхаючись, Ґотанда кивнув.
— Згоден із тобою. Комедії я люблю. З охотою зіграв би в них. Відчуваю, що в мене вийшло б. Гадаю, що можна утнути цікаву комедію з такою простодушністю, як у мене! Показати намагання головного персонажа жити чесно в цьому заплутаному, хитромудрому світі. Уже сам такий спосіб життя — суцільна комедія, правда? Ти розумієш, про що я?
— Аякже! — відповів я.
— І не треба видумувати ніяких особливо смішних трюків. Досить поводитись, як у житті. Уже від того люди кишки порвуть. От така гра мене вабить. Бо в сучасній Японії ніхто так не грає. Більшість комедійних акторів на сцені переграють. Я хотів би зробити навпаки — нічого не грати. — Він ковтнув віскі й глянув на стелю. — Однак такої ролі ніхто мені не дасть. Бо їм бракує уяви. Моя контора постійно торочить лише про ролі лікаря, вчителя та адвоката. Аж обридло. Я хотів би відмовитись, але моє становище не дозволяє. Тільки стрес у шлунку накопичую…
Відеоролик із ліфтами набув популярності й мав кілька варіантів продовження, які, однак, знімалися за одним шаблоном. Миловидий Ґотанда в діловому костюмі ледве встигав пересідати з поїзда на автобус, а з автобуса — на літак. Або з паперами під пахвою за допомогою линви видряпувався стінами висотної будівлі й перебирався з одного вікна в інше. І щоразу йому це вдавалося чудово. Що не кажи, мене захоплювала його незворушність у будь-якій ситуації.
— Спочатку мені казали, щоб я вдавав страшно втомленого. Режисер велів. Мовляв, так глядачам здаватиметься, ніби я от-от помру. Але я відмовився. Переконував, що буде цікавіше, якщо я все робитиму з незворушним виразом обличчя. Звісно, ті дýрні мене й слухати не хотіли. Але я не здавався. Не тому, що мені дуже подобається грати в рекламних роликах. Хоч-не-хоч доводиться працювати ради заробітку. Просто я вважав, що, напевне, із цього ролика щось путнє вийде… Вони наполягали на своєму — я до кінця не поступався. І от врешті-решт вони виготовили дві версії й усім показали. Ясна річ, моя версія сподобалася більше. Рекламний ролик, зроблений за моїми порадами, виявився успішним, але всі заслуги приписали режисеру. Кажуть, навіть якусь премію дали. Та мені це байдуже. Я — актор. Хто та як мене оцінює — мене не стосується. Однак я дивлюся з огидою на те, як вони гордо надувають щоки. Б’юсь об заклад, вони вірять, що сюжет цілого ролика — від початку до кінця — самі придумали. От вони які! Люди, позбавлені уяви, завжди швиденько підладжують усе під себе. А мене просто вважають привабливим актором-нездарою, який любить упиратися з будь-якого приводу.
— Я не збираюся говорити тобі компліменти, але мені здається, що ти по-своєму особлива людина, — зізнавався я. — Чесно кажучи, я цього не відчував, поки не порозмовляв із тобою по-справжньому. Я передивився кілька твоїх фільмів, але, правду кажучи, всі вони погані, хоча й трохи відрізняються один від одного. І навіть ти в них справляєш дуже неприємне враження.
60
Бастер Кітон (1895–1966) — кінокомік початку XX століття.