Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Дивна річ, як ці старі інтер'єри не можуть знайти спокою над збуреною своєю, темною минувшиною, як у їхній тиші весь час пробують наново інсценізуватися пересуджені й пропалі діяння, укладаються ті самі ситуації у безконечних варіянтах, перелицьовувані на всі сторони безплідною діялектикою тапет. Так розкладається ця тиша, до щирця зіпсута й здеморалізована у тисячократних роздумах, самотніх мізкуваннях, безумно оббігаючи тапети у безсвітляних блискавицях. Навіщо приховувати? Чи не доводилось тут ніч-у-ніч усмиряти ці надмірні збурення, ці скупчені пароксизми гарячки, розв'язувати їх заштриками секретних настойок, які переводили їх у розлогі, заспокійливі і лагідні краєвиди, повні — серед тапет, що розступалися — далеких вод і дзеркалень?

Я вчув якийсь шелест. Випереджуваний лакеєм, він сходив зо сходів, коренастий і зв'язний, ощадний у рухах, осліплений рефлексом великих рогових окулярів. Я вперше станув перед ним лице в лице. Він був непроникний, але я не без сатисфакції достеріг вже після перших моїх слів дві борозни гризоти і гіркоти, що вглиблювалися у його риси. В той час як поза сліпим зблиском своїх окулярів він драпував своє обличчя у маску прекрасної недосяжности, — я бачив межи складками тієї маски хильцем прошмигуючий блідий переполох. Поступово він набирав зацікавлення, з уважнішої міни було видно, що він допіру тепер починає мене доцінювати. Запросив мене до свого кабінету, розташованого обіч. При нашому вході якась жіноча постать у білій сукні відскочила від дверей, сполошена, як коли б підслухувала, і віддалилася у глиб помешкання. Чи була то гувернантка Б'янки? Мені здавалося, переступаючи поріг того покою, що я входжу в джунглі. Мутно-зелений півморок того покою був водянисто пругований тінями дощечкових жалюзі, запущених у вікнах. Стіни були обвішані ботанічними таблицями, у великих клітках ф'юркали маленькі кольорові пташки. Хотячи, вочевидь, виграти на часі, він пояснював мені експонати первісної зброї, дротики, бумеранги і томагавки, розвішані по стінах. Мій загострений нюх звітрив запах кураре. В той час як він маніпулював певного роду варварською галябардою, я порекомендував йому далеко йдучу обережність і опанування своїх рухів і підпер моє остереження нагло видобутим пістолетом. Він криво посміхнувся, дещо збитий з пихи, і поклав зброю на своє місце. Ми сіли при потужному ебеновому бюрку. Я подякував за сигару, якою він мене почастував, прикриваючися абстиненцією. Стільки обережности, однак, здобуло для мене його схвалення. З сигарою в куті обвислих уст, він приглядався до мене з грізною зичливістю, яка не збуджувала довіри. Потім, мов би в розсіянні недбало гортаючи чекову книжку, він зненацька запропонував мені компроміс, спом'янувши багатонульову цифру, в той час як його зіниці утікали в кутики очей. Моя іронічна посмішка схилила його швидко покинути цю тему. Зідхнувши, він розложив торгові книги. Почав тлумачити мені етап інтересів. Ім'я Б'янки не впало між нами ані разу, хоч у кожному нашому слові вона була присутня. Я дивився на нього без здригання, з моїх уст не сходив іронічний усміх. Врешті він безсило сперся на бильце. — Ви, я бачу, непримиренні, — мовив він мов би до себе, — чого ви, властиво, хочете? — Я знову почав говорити. Говорив приглушеним голосом, із загамованим вогнем. На мої щоки виступили рум'янці. Кількаразово я з трепетом вимовив ім'я Максиміліяна, виговорив його з натиском, обсервуючи за кожним разом, як обличчя мого противника ставало на відтінок блідше. Врешті я скінчив, важко дихаючи. Він сидів розгромлений. Вже не панував над своїм обличчям, яке стало раптом старе і змучене. — Ваші рішення покажуть мені, — завершував я, — чи дозріли ви до розуміння нового стану справ і чи готові ви його визнати в діях. Жадаю фактів і ще раз фактів…

Тремтячою рукою він хотів сягнути по дзвінок. Я затримав його рухом долоні і, з пальцем на цинґлі пістолета, відступив задкуючи з покою. Біля виходу служник подав мені капелюха. Я опинився на терасі, залитій сонцем, іще повен ув очах вируючого мороку й вібрації. Я сходив зо сходів, не обертаючись, повний тріюмфу і певний, що тепер уже крізь жодну із спущених віконниць палацу не висунеться за мною скритовбивча люфа дубельтівки.

Важливі справи, найвищої ваги державні справи змушують мене тепер часто відбувати довірчі конференції з Б'янкою. Я готуюся до них скрупульозно, сидячи пізно уночі при бюрку над тими династичними справами найдражливішої природи. Час упливає, ніч тихо пристоює у відчиненому вікні над настільною лямпою, щораз більш пізня й урочиста, надкраює щораз пізніші і темніші верстви, переступає щораз глибші ступені втаємничення і роззброюється, безсила, у вікні у невимовних зідханнях. У довгих, повільних вдихах вхлинає темний покій хащі парку у свої глибини, обмінюється у холодних трансфузіях своїм змістом з великою ніччю, яка насувається нахлинена темрявою, з посівом пір'ястого насіння, темного пилку і безголосої плюшевої тьми, що облітає стіни в тихих переполохах. Гущавини тапет з'їжачуються страхом у пітьмі, сріблясте нагороїжені, просіваючи крізь сипуче листя ті блудні й летаргічні дрожі, ті холодні екстази і злети, ті трансцендентальні тривоги і неопам'ятання, яких повна травнева ніч за своїми оберегами, далеко за північ. Прозориста і скляна її фавна, легкий планктон комарів обсідає мене, схиленого над паперами, заростаючи простір щораз вище й вище тим спіненим, майстерним, білим гаптуванням, яким гаптується ніч далеко за північ. Сідають на паперах коники-стрибунці і москіти, зроблені майже з прозористої тканинки нічних спекуляцій, скляні фарфарелі, тендітні монограми, арабески, вимислені ніччю, щораз більші й фантастичніші, такі великі, як нетопири, як вампіри, зроблені з самої каліграфії і з повітря. Фіранка ціла роїться від цього мандруючого мережива, від тихого вторгнення цієї імагінаційної, білої фавни.

У таку заобережну ніч, що не знає меж, простір втрачає свій сенс. Обтанцьований тим ясним вируванням комарів, з папкою нарешті готових паперів, я роблю пару кроків у невизначеному напрямку, у сліпий завулок ночі, який мусить кінчитися дверима, власне білими дверима Б'янки. Натискаю клямку і входжу до неї, мов би з кімнати у кімнату. Попри те, мій чорний капелюх карбонарія лопоче мов би вітром далекої мандрівки, коли ж переступаю поріг, моя фантастично сплутана краватка шелестить у протязі, я притискаю до грудей течку, повну найтаємніших документів. Немов би з передсінка ночі я увійшов у властиву ніч! Як глибоко дихається цим нічним озоном! Тут маточник, тут осердя ночі, нахлиненої ясмином. Допіру тут вона розпочинає свою властиву історію. Велика лямпа з рожевим абажуром пломеніє у головах ліжка. В її рожевому півмороці Б'янка спочиває серед величезних подушок, несена нахлиненою постелею, наче припливом ночі, під широко відчиненим і транспіруючим вікном. Б'янка читає, спершись на бліде рамено. На мій глибокий уклін відповідає коротким поглядом з-над книжки. Зблизька бачена, її краса немов би помірніє, входить у себе, як скручена лямпа. З святотатською радістю я обсервую, що її носик зовсім не так шляхетно скроєний, а цера далека від ідеальної досконалости. Обсервую це з певною полегшею, хоч і знаю, що таке повздержання її блиску вчинене немов би тільки з милосердя і тільки для того, щоб не спирало віддиху й не відбирало мови. Ця краса потому видко реґенерується почерез medium віддалення і стає болісна, не до стерпіння і понад усяку міру.

Осмілений її кивком, я починаю мою реляцію, послуговуючись приготованими документами. Через відчинене вікно за головою Б'янки пливе непритомний шум парку. Цілий ліс, з'юрмлений за вікном, пливе хороводами дерев, проникає крізь стіни, розпросторюється, всюдисущий і всеобіймущий. Б'янка слухає з певним розсіянням. Властиво, трохи дратує, що вона не перестає під час цього читати. Вона дозволяє, щоб я кожну справу висвітлив усесторонньо, показав усі pro і contra, потому підносячи очі з-над книжки і тріпочучи ними трохи непритомно, розрішає її хутко, побіжно і навдивовижу влучно. Бачний і уважний на кожне її слово, я ревно підхоплюю тон її голосу, щоб вникнути в приховану інтенцію. Потім покірно представляю їй декрети до підпису, і Б'янка підписує, з опущеними віями, що кидають довгу тінь, і обсервує з-під них з легкою іронією, як я ставлю мою контрсигнатуру.