Страница 37 из 84
Люди громадяться на Ринку, німуючи під тою грандіозною, світосяйною копулою, групуються мимоволі і зуповнюються у великий, нерухомий фінал, у зосереджену сцену чекання, хмарки скопичуються рожево і щораз рожевіше, на дні всіх очей — глибокий спокій і рефлекс світозорої далини, і раптом — коли вони отак чекають — світ осягає свій зеніт, дозріває у двох-трьох останніх пульсах до найвищої досконалости. Сади аранжуються вже остаточно на кришталевій чаші горизонту, травнева зелень спінюється і кипить шумуючим вином, аби за хвилину перелитися через вінця, узгір'я формуються на взір хмаринок: пересягнувши найвищу вершину, краса світу відділяється й злітає — вступає грандіозним ароматом у вічність.
І в той час як люди стоять іще нерухомо, опустивши голови повні ще ясних і величезних візій, уречені тим великим, світосяйним злетом світу, з натовпу несподівано вибігає той, на кого вони безтямно чекали, задиханий гонець, увесь рожевий у гарних малинових трикотах, обвішаний дзвіночками, медалями і орденами, біжить через чистий плян Ринку, обережений тихим натовпом, повен іще лету й звістування — надпрограмний наддаток, чистий зиск, відкинений тим днем, який його щасливо заощадив з цілого блиску. Шість і сім разів оббігає він Ринок у гарних мітологічних колах, у колах гарно загнутих і заточених. Біжить повільно на всіх очах, з опущеними повіками, немов би засоромлений, з руками на стегнах. Дещо важке черево обвисає, струшуване ритмічним бігом. Обличчя, пурпурове від натуги, блищить від поту під чорним босняцьким вусом, а медалі, ордени і дзвоники мірно скачуть на бронзовому декольте, як весільна упряж. Видко здалека, як він, завертаючи на розі параболічною натужною лінією, наближається з яничарською капелією своїх бубонців, гарний, як бог, неправдоподібно рожевий, з нерухомим торсом, обганяючися з бічним зблиском очей хльосками гарапника од зграї псів, яка його обгавкує.
Тоді Франц Йосиф І, роззброєний повсюдною гармонією, проклямує мовчазну амнестію, призволяє червінь, призволяє її на той один травневий вечір у розбавленому й солодкавому, в карамельковому вигляді і, погоджений зі світом і своєю антитезою, стає у відчиненому вікні Шьонбрунну, і видко його в цій хвилині на цілому світі, на всіх горизонтах, під якими на чистих Ринкових площах, обережених мовчазним натовпом, біжать рожеві скороходи, видко його як Грандіозну ц.-к. апотеозу на тлі хмар, спертого орукавиченими руками о балюстраду вікна, в туркусово-блакитному сурдуті, з лентою комтура мальтійського ордену, — очі звужені ніби в усмішці у дельтах зморщок, блакитні ґудзики без доброти й без ласки. Стоїть так з пригладженими взад, сніжними бакенбардами, ухарактеризований під доброту — згірклий лис, й імітує здалека усмішку своїм обличчям без гумору й без ґеніяльности.
По довгих ваганнях я оповів Рудольфові випадки останніх днів. Я не міг затримувати в собі довше таємниці, яка мене розпирала. Він потемнів на виду, крикнув, закинув мені брехню, врешті відверто вибухнув заздрістю. Усе бредня, неприторенна бредня! волав він, бігаючи з піднесеними руками. Екстериторіяльність! Максиміліян! Мехіко! ха! ха! Плянтації бавовни! Доста, скінчилося, він не думає більше позичати свого марківника для таких неподобств. Кінець спілки. Денонсація контракту. Він схопився за волосся від збурення. Він був виведений з усіх меж, він зважився на все.
Я почав йому пояснювати, заспокоюючи його — дуже перестрашений. Я признав, що справа на перший погляд, по суті, неправдоподібна, просто-таки неймовірна. Я й сам — признавав я — не можу вийти з дива. Нічого дивного, що трудно йому, непідготовленому, одразу її заакцептувати. Я апелював до його серця і гонору. Чи може він погодити із своїм сумлінням, щоб власне тепер, коли справа вступає у вирішальну стадію, відмовити мені у своїй помочі й знівечити її своїм виходом з гри? З того всього, я взявся довести на підставі марківника, що все, слово в слово, правда.
Дещо влагоджений, він розклав альбом. Ніколи не говорив я з такою вервою і вогнем, я перевершив самого себе. Аргументуючи на підставі марок, я не тільки відпер усі закиди, розвіяв усі сумніви, але, виходячи поза це, дойшов до таких просто ревеляційних висновків, що сам станув осяяний перед перспективами, які відкривалися. Рудольф мовчав поборений, не було вже й мови про розрив спілки.
Чи можна то визнати за випадковість, що саме в тих днях наїхав великий театр ілюзії — чудовий паноптикум — і розбив свій табір на майдані Св. Трійці? Я віддавна це передбачав і, повен тріюмфу, обвістив це Рудольфові.
Був вітряний і сполошений вечір. Збиралося па дощ. На жовтих і млосних горизонтах день уже порядкувався до від'їзду, затягав у поспіху непромокальні і сірі покрівці над обозом своїх возів, що тягнулись валкою до пізніх і холодних потойбіч. Під напів уже опущеною, темніючою завісою показалися ще на момент далекі й останні шляхи зорі, опадаючі великою і пласкою, нескінченною рівниною, повною розлогих поозер'їв і дзеркалень. Жовтий і зажаханий, вже засуджений відблиск ішов від тих ясних шляхів скісно через півнеба, завіса западала швидко, дахи блищали блідо мокрим відсвітом, стемнялося, і за хвилину ринви почали монотонне співати.
Паноптикум був уже ясно освітлений. В тому сполошеному і поспішному присмерку люди тиснулись темними силюетами, накриті парасолями, в палевому світлі занепадаючого дня, до освітленого наметового передсінка, де з пошаною сплачували вступове перед видекольтованою, кольоровою дамою, що блищала клейнодами і золотою пльомбою в зубах — живий бюст, зішнурований і розмальований, досподу ж незбагненним чином пропадаючий в тіні оксамитних заслон.
Ми ввійшли через відхилену котару до ясно освітленого простору. Він був уже залюднений. Групи у плащах, змочених дощем, з настовбурченими комірами, снувалися в мовчанні з місця на місце, пристоювали в зосереджених півколах. Серед них я без труду впізнав тамтих, які вже тільки позірно належали до того самого світу, а по суті, вели відділене, репрезентативне і забальзамоване життя на п'єдесталі, життя, виставлене напоказ і святково пусте. Вони стояли у страхітливому мовчанні, вбрані в урочисті тужурки, англези і жакети з доброго сукна, пошиті для них на міру, дуже бліді, з рум'янцями їхніх останніх хвороб, на які вони померли, і блищали очима. В їхніх головах давно вже не було жодної думки, тільки навик показувати себе зусебіч, недолік репрезентувати свою пусту екзистенцію, який їх підтримував останнім зусиллям. Вони давно вже повинні були лежати в ліжках, заживши ложечку лікарства, завинуті в свої холодні простирала, з заплющеними очима. Було надужиттям іще тримати їх так пізно уночі на їхніх вузьких постаментах і кріслах, на яких вони штивно сиділи, в тісному лакованому взутті, за милі далеких від своєї давньої екзистенції, виблискуючих очима і зовсім збутих пам'яті.
У кожного з них висів з вуст, уже мертвий, як язик удушеного, їх останній крик, відколи вони покинули дім для божевільних, де перебували якийсь час, як у чистилищі, вважаючися за маніяків, заким вступили в ці остаточні пороги. Так, то справді не були цілком автентичні Дрейфуси, Едісони і Люккені, вони були до певної міри симулянтами. Може вони й справді були божевільними, застуканими іn flagranti у хвилину, коли на них вступила та осяваюча ідея-фікс, у момент, коли їхнє божевілля було впродовж хвилини істиною і — вміло препароване — стало стержнем їхньої нової екзистенції, чисте, як елемент, поставлене в цілості на цю одну карту і вже незмінне. Відтоді вони вже мали цю одну думку в голові, як знак оклику, і стояли на ній, на одній нозі, як у леті, затримані на піврухові.
Я шукав його в тому тлумі очима, повен неспокою, переходячи від групи до групи. Врешті знайшов його, зовсім не в прегарній уніформі адмірала левантинської ескадри, в якій він виплив був з Тульону на фляґманському кораблі «Le Cid» того року, коли мав посісти мехіканський трон, ані теж у зеленому фраку генерала кавалерії, який він так охоче носив у свої останні дні. Він був у звичайному сурдуті з довгими збористими полами і в ясних пантальонах, високий ковнір з плястроном підпирав йому бороду. З шаною і зворушенням пристанули ми оба з Рудольфом у групі людей, яка оточувала його півколом. Та враз я зціпенів до глибини. За три кроки від нас, у першому ряді глядачів стояла Б'янка в білій сукенці, із своєю гувернанткою. Стояла і дивилася, її личко в останніх днях зблідло і змізерніло, а її очі, підкружені і повні тіні, дивилися печально аж до смерти.