Страница 34 из 84
А коли пізно вночі вони тихо вертаються до розлогої вілли серед садів, до білого, низького покою, в якому стоїть довге, чорне, лискуче фортепіяно і мовчить усіма струнами, а крізь велику скляну стіну, мов би крізь шиби оранжерії, нахиляється ціла весняна ніч — бліда і мжуча зірками, — з усіх фляконів і начинь гірко пахне черемха над холодною постелею білого ліжка, — тоді через велику і безсонну ніч біжать неспокої й наслухування, і серце говорить крізь сон, і летить, і спотикається, і схлипує через розлогу й росяну, тьмами зароєну ніч, гірку від черемхи й світлисту… Ах, то та гірка черемха розширяє так бездонну ніч, і серце, знеможене від летів, забігане від щасливих гонитов, хотіло б на хвилю заснути на якійсь наповітряній границі, на якійсь найтоншій грані, але з цієї блідої ночі випросторюється без кінця все нова ніч, щораз блідіша і безплотніша, порисована в світлисті лінії й зикзаки, в спіралі зірок і блідих летів, тисячократно наколота ссавками невидимих комарів, безшелесних і солодких від дівочої крови, і серце неструджене вже знов плете крізь сон, невтямне, заплутане у зорянисті і заблудливі афери, в задихані поспіхи, у місячні переполохи, забране увиш і стократне, вплетене в бліді зурочення, в закляклі, люнатичні сни і летаргічні дрожі.
Ах, усі ті викрадення і гонитви тієї ночі, зради і шепти, негри і стерничі, решітки бальконів і нічні жалюзі, муслінові сукенки і вельони, що віють навздогін задиханій утечі!.. Аж урешті почерез нагле змеркнення, глуху і чорну павзу, приходить та хвилина — всі маріонетки лежать у своїх пуделках, усі фіранки засунуті і всі віддихи давно пересуджені ідуть спокійно там і сям через усю широчину цієї сцени, в той час як на заспокоєному розлогому небі світанок безгомінно будує свої далекі рожеві й білі міста, свої ясні, видуті пагоди і мінарети.
Лише для уважного читальника Книги природа цієї весни стає ясною і читальною. Ті всі ранкові приготування дня, ціла його рання туалета, всі ті вагання, сумніви і тонкощі вибору — відслоняють свою суть утаємниченому в марки. Марки впроваджують у ту заплутану гру ранкової дипломатії, в ті проволіклі переговори, атмосферні лявірування, які передують остаточній редакції дня. З рудих туманів тої дев'ятої години — це видно виразно — хотіло б висипатися пістряве і плямисте Мехіко з вужем, що в'ється в дзьобі кондора, гаряче і зшерхле яскравим виприском, але в перерві блакиті, у високій зелені дерев папуга водно повторює: «Ґватемаля!», вперто, у рівних проміжках, з тою самою інтонацією, і від цього зеленого слова поволі стає черешнево, свіжо і листясто. І так поволі серед труднощів і конфліктів відбувається голосування, усталюється перебіг церемонії, перелік паради, дипломатичний протокол дня.
У травні дні були рожеві, як Єгипет. На Ринку блиск виливався з усіх меж і хвилювавсь. На небі скопичення літніх хмар клячали, склубочені, під щілинами блиску, вулканічні, обрисовані яскраво, і — Барбадос, Лябрадор, Трінідад — усе заходило у червень, мов би бачене крізь рубінові окуляри, і через ті два — три пульси, змеркнення, через те червоне затемнення крови, що вдаряла в голову, пропливала через ціле небо велика корвета Гаяни, жбухкаючи всіма вітрилами. Вона сунула здута, пирхаючи полотном, важко буксирована серед випнутих линов і крику буксирувальників, через збурення чайок і червоний блиск моря. Тоді виростав на ціле небо і розбудовувався широко величезний, поплутаний такеляж шнурів, драбин і жердин, і, гримлячи високо розіпнутим полотнищем, розбивався багатократний, багатоповерховий наповітряний спектакль щоглів, реїв і брасів, у прогалинах якого вигулькували на мить малі звинні негренята і тель-мом розбігалися в тому полотняному лябіринті, гублячися серед знаків і фігур фантастичного неба тропіків.
Потім сценерія змінюється, на небі, в масивах хмар кульмінували аж три нараз рожеві затемнення, диміла лиснюча лява, обрисовуючи світлистою лінією грізні контури оболоків, і — Куба, Гаїті, Ямайка — стрижень світу йшов у глиб, дозрівав щораз яскравіше, добувався до суті, і раптом виливалася чиста есенція тих днів: шумуюча океанічність тропіків, архіпелагійських лязурів, щасливих розточчів і вирів, екваторіяльних і солоних мусонів.
З марківником у руці читав я ту весну. Чи ж не був він великим коментарем часів, граматикою їх днів і ночей? Та весна деклінувалася через усі Колюмбії, Коста-Ріки і Венесуелі, бо чим же є по суті Мехіко і Еквадор, і Сієрра-Леоне, якщо не якимсь вимисливим специфіком, якимсь загостренням смаку світу, якоюсь крайньою і вишуканою остаточністю, сліпою вуличкою аромату, в яку заганяється світ у своїх пошуках, пробуючись і вправляючись на всіх клявішах.
Головна річ, аби не забути, — як Александер Великий, — що жодне Мехіко не остаточне, що воно є пунктом переходу, через який переступає світ, що за кожним Мехіком відкривається нове Мехіко, ще яскравіше — надкольори і надаромати…
Б'янка ціла сіра, її смагла цера має в собі мов би розчинену інґредієнцію вигаслого попелу. Думаю, що доторк її долоні мусить перевершувати все уявленне.
Цілі покоління дрессури вкорінені в її здисциплінованій крові. Зворушливе те зречене піддання під накази такту, що свідчить про приборкану непокору, про придушені бунти, про тихі схлипування поночі і ґвалти, завдані її гордості. Кожним своїм рухом вкладається вона, повна доброї волі і сумної вдяки, в приписані форми. Не робить нічого понад конечність, кожен її жест — скупо відміряний, ледве сповняє форму, входить у неї без ентузіязму, мов би тільки з пасивного почуття обов'язку. З глибини тих приборкань черпає Б'янка свій передчасний досвід, своє знання всіх речей. Б'янка знає все. І не посміхається над тим знанням, її знання серйозне і повне смутку, а уста примкнуті над ним у лінію закінченої краси, — брови зарисовані з суворою акуратністю. Ні, із свого знання вона не черпає жодного побудження до поблажливої розслаблености, до м'якости і розв'язности. Якраз навпаки. Як коли б тій істині, в яку вдивлені її смутні очі, можна було дорівняти лише напруженою бачністю, лише найстрогішим додержанням форми. І є в тому нехибному такті, в тій льояльності супроти форми ціле море смутку і з трудом переможеного страждання.
А однак, хоч і зламана формою, вона вийшла з-під неї звитяжно. Проте, якою жертвою окупила вона цей тріюмф!
Коли вона йде, — струнка і ставна, — не відомо, чию гордість носить вона з простотою на невишуканому ритмі своєї ходи, чи поборену власну гордість, чи тріюмф принципів, яким підлягла.
Але зате, коли погляне простим, смутним підняттям очей — раптом знає все. Молодість не вберегла її од відгадання найтаємніших речей, її тиха погідність — влагодження після довгих днів плачу і схлипування. Тому очі її підкружені і мають у собі вологий, гарячий жар і ту нескору до розтратливости цільність поглядів, яка не хибить.
Б'янка, чудовна Б'янка є для мене загадкою. Вивчаю її з упором, з затятістю — і розпачем — на підставі марківника. Як то? Хіба марківник трактує також і про психологію? Наївне питання! Марківник є книгою універсальною, є компендієм усякого знання про людське. Звичайно ж, у натяках, у підштовхуваннях, у недоговореннях. Треба певної кмітливости, певної відваги серця, певного польоту, щоб знайти мотив, той вогнистий слід, ту блискавицю, що пробігає сторінками книги.
Одної речі треба вистерігатися в цих справах: тісної дріб'язковости, педантичности, тупої дослівности. Всі речі пов'язані, всі нитки ведуть до одного клубка. Чи зауважили ви, що між рядками певних книжок пролітають юрмно ластівки, цілі співомовки тремтливих шпичастих ластівок? Слід читати з лету тих птахів…
Але повертаюся до Б'янки. Як же зворушливо гарні її рухи! Кожен з них вчинений з розважністю, вирішений од віків, вдіяний із зреченістю, так, мов би вона наперед знала всі перебіги, неухильну черговість своїх жеребів. Буває, що я хочу запитати її про щось зором, попросити про щось у думці — сидячи напроти неї в алеї парку — і пробую сформулювати мою претенсію. І, заким то мені вдалося, вона вже відповіла. Відповіла з сумом, одним глибоким, лаконічним поглядом.