Страница 68 из 76
Ми мріяли про те, щоб околиці загрожувала незрозуміла небезпека, пронизана таємничим жахом. Перед цією небезпекою та тривогою ми знаходили притулок і захист у нашій фортеці. Тож околицею шастали зграї вовків, розбійничі банди лазили в лісах. Ми проектували запобіжні фортифікації, готуючись до облоги і проникаючись солодким трепетом. Наші брами поглинали втеклих з-під розбійничого ножа. У нас вони віднаходили безпечний прихисток. До наших брам прибивались у галопі карети, переслідувані дикими почварами. Ми приймали в себе гідних і таємничих незнайомців. Ми губились у здогадах, силкуючись розкрити їхнє інкогніто. Увечері всі збирались у великій залі, де при мерехтливих свічках ми вислуховували чергові історії та зізнання. Часом інтрига, що пронизувала наскрізь ті оповіді, вибивалася поза їхні рамки і входила в нас — жива і спрагла жертви, вона втягувала нас у свій небезпечний вир. Несподівані відкриття, раптові просвітлення, неймовірні зіткнення входили в наше приватне життя. Ми втрачали ґрунт під ногами — загрожені перипетіями, що їх самі й накликали. Здаля долітало вовче завивання. Ми обговорювали романтичні сплетіння, самі вже напівутягнуті в їхні вири, в той час як за вікном шуміла незбагненна ніч, уся з несформульованих поривів, пекучих і неосягненних зізнань, бездонна, невичерпна, тисячі разів сама в собі заплутана.
Не без причини тепер повертаються ті далекі мрії. Спадає на думку, що жодна мрія, хоч яка абсурдна й недоречна, не марнується у Всесвіті. Кожна мрія містить у собі якесь прагнення дійсності, якусь поставлену перед дійсністю вимогу, тож вона, мрія, непомітно виростає у вірогідність, а відтак у постулат, у борговий вексель, що вимагає покриття. Ми давно вже зреклися наших мрій про фортецю, але от минули роки — і знайшовся хтось такий, хто підхопив їх, перейнявся ними всерйоз, хтось наївний і добрий душею прийняв їх дослівно, за чисту монету, і взяв їх у руки як просту і непроблематичну річ. Я бачив його, розмовляв із ним. У нього неймовірно блакитні очі, створені не для того, щоб ними дивитися, а щоби безмежно внебеснюватися мрією. Він розповів, що коли нічиїм дівичем прибув до околиці, про яку мова, до цієї безіменної країни, то йому відразу ж запахло поезією та пригодою й він побачив у повітрі навислі над околицею готові контури з фантомом тутешнього міфу. В атмосфері він віднайшов переформовані обриси тієї концепції, плани, зовнішні стіни і скрижалі. Він відчув поклик — внутрішній голос, ніби Ной, що отримав накази та інструкції.
У нього зійшов дух тієї концепції, що досі блукав атмосферою. Він проголошував республіку мрій, суверенну територію поезії. На стількох-то морґах землі, на плахті краєвиду, кинутій між лісів, він заявив про неподільне панування фантазії. Означив кордони, заклав підмурівок під фортецю, перетворив околицю в суцільний та величезний трояндовий сад. Кімнати для гостей, келії самотньої контемпляції, трапезні, почивальні, бібліотеки… самотні паркові павільйони, альтанки й оглядові тераси…
Той, хто, гнаний вовками чи розбійниками, усе-таки встигне до брам фортеці, буде врятований. Його заводять переможно, знімаючи з нього запилений одяг. Святковий, блаженний і щасливий, він увіходить у Єлисейські повіви[244], в рожеву насолоду повітря. Далеко позаду лишилися міста і справи, дні та їхня лихоманка. Він же ступив у нову, врочисту, сяйливу слушність, він струсив із себе, ніби шкаралупу, власне тіло, скинув прирослу до обличчя маску гримаси, змінився і визволився.
Блакитноокий — не архітектор, а швидше режисер. Він режисер краєвидів і космічних видовищ. Його куншт полягає в тому, що він підхоплює наміри природи, бо вміє прочитати її потаємні пориви. Бо природа сповнена потенційної архітектури, проектування і будівництва. Хіба не так чинили будівничі великих століть? Вони підслухували широкий пафос просторих площ, динамічну перспективу далини, мовчазну пантоміму симетричних алей. Хмари на розлогих небесах літніх вечорів ще задовго перед Версалем[245] формувалися в широко розбудовані ескоріали[246], в повітряні й мегаломанські резиденції, вправлялися в інсценізаціях, нагромадженнях, у велетенських універсальних композиціях. Цей великий театр неосяжної атмосфери невичерпний у задумах і плануванні, необмежений у повітряних кошторисах, і він галюцинує натхненною та величною архітектурою, надхмарною та надприродною урбаністикою.
Людським творінням властиво, ставши завершеними, замикатись у собі, відмежовуватися від природи, стабілізуватися на власних засадах. Творіння Блакитноокого не відійшло від великих космічних зв’язків, засіло в них, напіволюднене, ніби кентавр[247], прилучене до великих періодів природи, ще не готове, ще у зростанні. Блакитноокий запрошує всіх продовжувати, будувати, творити разом — усі ж ми мрійники від природи, всі ми брати з-під знака кельми[248], всі від природи будівничі…
Комета
Кінець тогорічної зими опинився під знаком особливо вдалої астрономічної кон’юнктури. Кольорова ворожба календарів червоно квітла у снігу на ранкових рубежах. Від палахкої червоної барви свят і неділь падав відблиск ще на півтижня — й оті дні займалися назимно фальшивим солом’яним вогнем, а обмануті серця протягом недовгої миті билися швидше, осяяні начебто провісною червінню, яка насправді нічого не провіщала й була всього тільки передчасною тривогою, кольоровою календарною дурістю, вималюваною в яскравій цинобрі на обкладинці тижня. Почавши від свята Трьох Царів 6 січня, ми ніч по ночі пересиджували над білою пишністю блискучого від ліхтарів та срібла столу, без кінця розкладаючи пасьянси. З години на годину ніч за вікном ставала світлішою, сяйливішою і глазурованою, ненастанно проростаючи миґдалинами та печивом. Місяць, невтомний перетворювач, занурений цілком у свої пізні місячні практики, почергово переходив у дедалі світліші фази, викладався всіма фігурами преферансу, дублював себе всіма барвами. Вже за дня він частенько з’являвся збоку — готовий заздалегідь, мосяжний і без блиску, меланхолійний валет зі своїм світляним жолудем — і вичікував своєї черги. Тим часом цілі небеса баранців проходили крізь його самотній профіль тихою й білою, розтягнутою процесією, ледве закриваючи його мінливою риб’ячою лускою з перламутру, в який над вечір застигав кольоровий небозвід. Потім уже дні перегорталися порожньо. Вихор шумливо пролітав над дахами, до самого дна продмухуючи вистиглі димарі, і зводив над містом уявні риштовання та поверхи, а відтак руйнував усі ті сповнені гулом повітряні будівлі, ламаючи з тріском їхні крокви та балки. Часом на далеких передмістях вибухали пожежі. Сажотруси обходили місто на висоті дахів і галерейок під смарагдовим роздертим небом. Перелазячи з одного покриття на інше та чіпляючись за шпилі і прапорці міста, вони марили в тій повітряній перспективі, як вихор на мить відкриває віка дахів над альковами дівчат і тут-таки затріскує їх назад над великою збуреною книгою — приголомшливим текстом міста, що мав би читатися протягом багатьох днів і ночей. Потім вихори втомилися і вщухли. У крамничній вітрині продавці виставили весняні матеріали, і від м’яких кольорів вовни аура вмить полагіднішала, забарвилася лавандою, заквітла блідою резедою. Сніг зіщулився, зморщився немовлячим руном, усяк насухо в повітря, випитий кобальтовими повівами, втягнутий назад у розлоге й запале небо без хмар і сонця. Де-не-де в помешканнях уже зацвіли олеандри. Відчинялися вікна, і бездумне цвірінькання горобців наповнювало кімнати, застиглі в тупій задумі блакитного дня. Над чистими площами на мить різко, з пронизливим квилінням, стикалися між собою зяблики, снігурі та синички — й розліталися на всі боки, зметені вітром, стерті, зниклі в порожній блакиті. Якусь мить після них в оці ще миготіли кольорові цяточки — пригорща конфетті, наосліп висипаних у світлий простір, — й тонули на дні ока в нейтральну лазур.
244
Є л и с е й с ь к і п о в і в и — приємні вітровіння, що викликають згадку про Єлисейські Поля (див. «Санаторій під Клепсидрою», прим. 6, у електронній версії — прим. 219).
245
В е р с а л ь — славетний палац французьких королів під Парижем. Поряд із ним велетенський парк — шедевральний витвір архітектурної конструкції та геометричної перспективи.
246
Е с к о р і а л (Ескуріал) — августинський монастир і резиденція іспанських королів, збудована у 1563—1584 pp. Філіпом II коло підніжжя Сьєрра де Ґуадаррама. Тут: великий пишний палац.
247
К е н т а в р — у грецькій міфології істота з тілом коня та головою й торсом людини.
248
Б р а т и з - п і д з н а к а к е л ь м и — натяк на таємні масонські товариства, що послуговувалися знаком кельми.