Страница 57 из 76
Додо ніколи не носив нового одягу — тільки той, що в ньому вже переходив старший брат. У той час, як життя його однолітків було поділене на фази й періоди, виражені в усіляких особливих подіях, надзвичайних і символічних моментах (іменини, іспити, заручини, службові просування), його власне життя минало в нерозрізнимій одноманітності, не порушуваній нічим ані приємним, ані прикрим, а майбутнє вимальовувалося цілком рівним і однаковим гостинцем без подій та несподіванок.
Було би помилкою вважати, що Додо внутрішньо опирався такому станові речей. Він приймав його з усією прямотою як притаманну лише йому форму життя — не дивуючись і рішуче, з поважним оптимізмом на неї погодившись, він облаштовувався в ній, допасовуючи деталі в межах тієї безподієвої монотонності.
Щодня перед полуднем він виходив до міста на прогулянку і завжди йшов тим самим маршрутом уздовж трьох вулиць, які проходив до кінця, а потім тією ж дорогою повертався. Одягнутий у вишуканий, хоч і поношений братів костюм, переплівши за спиною руки, якими стискав костур, він крокував виважено й не кваплячись. Він нагадував мандрівника, що, подорожуючи лише задля приємності, оглядає нове для себе місто. Ця неквапливість, як і відсутність напрямку чи кінцевого пункту, який міг би читатися з його рухів, іноді набували й компрометаційних форм, позаяк Додо виявляв схильність до витріщання — на крамничні двері, на майстерні, в яких стукали і грюкали, ба навіть на групки людей, що розмовляли між собою.
Його фізіономія почала дорослішати рано, і — дивна річ — у той час, як життєві потрясіння та перепади затримувалися на порозі цього життя, змилувавшись над його пустою незайманістю та винесеною на узбіччя винятковістю, риси його обличчя формувались на отих пережиттях, які йшли повз нього, втілюючи в собі прочуття якоїсь нездійсненої автобіографії, яка, заледве прорізавшись у сфері можливого, ліпила і різьбила з цього лиця ілюзорну маску великого трагіка, сповнену знаннями і тугою всіх на світі речей.
Його брови зводилися гарними дугами, занурюючи в тінь великі й печальні очі з глибокими півколами. Довкола носа прооралися дві борозни, насичені абстрактним стражданням та ілюзорною мудрістю, що тяглися до кутиків уст і далі за них. Малий напучнявілий рот був болісно стиснутий, а кокетлива родимка на видовженому бурбонському підборідді надавала йому вигляду підстаркуватого досвідченого бонвівана.
Не обійшлося без того, що його упривілейовану винятковість було відстежено і хижо рознюхано з допомогою хитро зачаєної та завжди спраглої поживи людської злостивості.
Тож і траплялося все частіше таке, що під час отих ранкових прогулянок до нього прилипали всякі супровідники; як і годилося при такій упривілейованій винятковості, то були супровідники спеціального штибу — не в сенсі дружби і спільності зацікавлень, а в дуже проблематичному і не надто позитивному сенсі. Це були переважно значно молодші за нього типи, які тягнулися до нього, сповненого поважності й гідності, а розмови, які вони при цьому вели, мали спеціальну, жартівливу й веселу, тональність, для Додо — ніде правди діти — приємну і збудливу.
Коли він отак ступав, височіючи головою з-понад усієї веселої та жвавої компанійки, то нагадував філософа-перипатетика[222] в оточенні своїх учнів, а на його обличчі з-під маски поважності й журби пробивалася фривольна усмішечка, що поборювала трагічну домінанту всієї фізіономії.
Додо почав запізнюватися зі своїх ранкових прогулянок; він повертався з них зі скуйовдженою чуприною, в дещо розхристаному одязі, але пожвавлений і схильний до веселої суперечки з Каролею, бідною кузинкою, що її прихистила в себе тітка Ретиція. Зрештою, ніби відчуваючи певну небажаність своїх міських зустрічей, у домашніх обставинах Додо зберігав щодо них цілковиту таємність.
Раз або двічі в його одноманітному житті траплялися випадки, що за своїм форматом виступали понад мілизнами щоденності.
Якось, вийшовши з дому вранці, він не прийшов на обід. Не було його й на вечері, як і на обіді наступного дня. Тітка Ретиція вже ледь не розпачала. Але того дня увечері він повернувся — трохи прим’ятий, у сплюснутому і криво посадженому котелку, але загалом живий-здоровий і в сумирному настрої.
Було складно реконструювати історію тієї ескапади: сам Додо покривав її цілковитим мовчанням. Дуже можливо, що, задивившись кудись на прогулянці, він поплівся в незнану околицю міста; можливо, що в цьому йому посприяли й малолітні перипатетики, які радо затягували його в усе нові й невідомі життєві обставини.
Крім того, це міг бути один із таких днів, коли Додо виправляв у відпустку свою бідну переобтяжену пам’ять — і забував адресу, ба навіть прізвище, інші особисті дані, в яких зазвичай він усе-таки орієнтувався.
Ми ніколи не дізнались якихось деталей тієї пригоди.
Коли старший брат Додо виїхав за кордон, родина змаліла до трьох-чотирьох осіб. Крім дядька Єроніма та тітки Ретиції, була ще Кароля, яка виконувала обов’язки ключниці в їхньому великому домашньому господарстві.
Дядько Єронім уже багато років не виходив зі своєї кімнати. Від часу, коли Провидіння лагідно вибило йому з рук стерно його потріпаного і вгрузлого в мілину життєвого корабля, він провадив життя пенсіонера на вузесенькій смузі поміж сінями та виділеним йому темним закутком.
У довгому до землі халаті він сидів у глибині своєї бічної комірки, з дня на день покриваючись усе фантастичнішим заростом. Довга борода перцевого кольору (на кінчиках довгих пасемець уже майже біла) опливала довкіл його лиця й сягала середини щік, лишаючи вільним лише гачкуватий ніс і пару очей, що поглипували білками з тіні кущуватих брів.
У темній кімнатці, в отій затісній в’язниці, що нею він, ніби якийсь великий хижак із котячих, був приречений кружляти туди й назад перед заскленими дверима, які вели до вітальні, стояли два величезні дубові ложа, нічне леговисько дядька і тітки, а всю задню стіну затуляв великий ґобелен, що невиразним обрисом проглядався у тьмяній глибині. Коли очі звикали до темряви, з-поміж бамбукових та пальмових заростей вигулькував величезний лев, могутній і похмурий, як пророк, і величний, як патріарх.
Сидячи задом один до одного, лев і дядько Єронім знали про себе й повнилися взаємною ненавистю. Не дивлячись у бік один одного, кожний з них погрожував вишкіреним оголеним іклом і застрашливим у гарчанні словом. Роздратований лев іноді навіть зводився на передні лапи, наїживши гриву з витягнутої шиї, а його лютий рев стрясав захмареним обрієм.
Або ж дядько Єронім виростав понад ним пророчою тирадою з обличчям, що грізно мінилося від великих слів, якими він наливався, поки його борода йшла натхненною хвилею. Тоді лев болісно змружував сліпаки й повільно відвертав голову, щулячись від сили Божого слова[223].
Той лев і той Єронім наповнювали темну подружню кімнатчину вічним протистоянням.
Дядько Єронім та Додо жили в тому тісному помешканні якось один попри другого, у двох різних вимірах, які схрещувалися, зовсім у себе не проникаючи. Їхні очі якщо й коли зустрічалися, тут же розходилися — мов у тварин двох різних і далеких видів, які зовсім не зауважують один одного, нездатні зафіксувати чужий образ, що наскрізь пролітає свідомість, бо вона не в змозі його в собі усталити.
Вони ніколи не розмовляли один з одним.
Коли всі сідали до столу, тітка Ретиція між чоловіком і сином являла собою кордон двох світів, перешийок між двома морями божевілля.
Дядько Єронім їв неспокійно, довга борода лізла йому в тарілку. Вистачало скрипнути кухонним дверям, як він напівзросту зривався зі стільця й хапав тарілку з юшкою, готовий зі своєю порцією втікати до себе, якби до помешкання увійшов хтось чужий. Тоді тітка Ретиція заспокоювала його: «Не бійся, ніхто не йде, то служниця». У такі моменти Додо кидав на переляканого сповнений люттю та зневагою погляд своїх чорних кульок, бурмочучи собі під ніс із явним незадоволенням: «Тяжкий псих…».
222
Ф і л о с о ф - п е р и п а т е т и к (з гр.) — дослівно — філософ, який прогулюється; таким чином означувано Арістотеля, який полюбляв прогулюватися під час своїх бесід; відтак відповідно — і його учнів.
223
Швидше за все — алюзія до постаті Св. Єроніма, якого часто зображували поруч із упокореним левом.