Страница 54 из 76
Усі ми знаємо, що ця неслухняна стихія ледве тримається в певних рамках порядку лише завдяки ненастанному керуванню, ретельній стурбованості, старанному регулюванню та коригуванню її вибриків. Позбавлена такої опіки, вона відразу ж хилиться до порушень, до диких аберацій, до плетіння непередбачуваних фокусів та безглуздого блазнювання. Дедалі виразніше проступає неузгодженість наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний час уже не збігаються.
До речі, закид батька у фривольності моєї поведінки є безпідставною інсинуацією. Я тут ще й не підходив до жодної дівчини. Заточуючись, ніби п’яний, від одного сну до другого, я протягом тверезіших хвилин ледве звертаю увагу на тутешню прекрасну стать.
Зрештою, хронічні сутінки на вулицях навіть не дають змоги докладно розрізняти обличчя. Єдине, що я спромігся зауважити як молода людина, що в будь-якому разі ще має певні зацікавлення в цій галузі, — це особлива хода тутешніх панянок.
Це хода уздовж невблаганно прямої лінії, вона не рахується з жодними перешкодами, підлягаючи лиш якомусь внутрішньому ритму, якомусь закону, які вони розвивають, наче із клубка в ниточку прямолінійного трюхикання, сповненого точності та розміреної грації.
Кожна несе в собі якесь інше, особисте правило, ніби власну накручену пружину.
Коли вони йдуть отак, задивлені прямо перед собою в те правило, дуже зосереджені й поважні, то здається, що вони перейняті лиш однією турботою — нічого не зронити, не помилитись у складному порядку, не збочити ані на міліметр. І тоді стає зрозуміло: те, що з такою увагою й відданістю вони несуть над собою, є ніщо інше, як ідея-фікс власної досконалості, яка силою їхнього переконання ледь не перетворюється на реальність. Це якесь таке очікування, вибране на власний ризик, без жодної гарантії, що воно збудеться, це недоторканна догма, винесена понад усякі сумніви.
Які лиш вади й хиби, які носики — сплющені й кирпаті, які прищі й ластовиння не протягуються потайки з бравадою під прапором цієї фікції! Немає такої потворності чи пересічності, що їх би злет тієї віри не поривав за собою в оті фіктивні небеса досконалості.
Усанкціоноване такою вірою, тіло виразно гарнішає, а ноги, справді красиві й еластичні, в бездоганному взутті, промовляють своєю ходою, квапливо пояснюють плавним лискучим монологом переступання все багатство ідеї, що її пихато замовчує сховане обличчя. Руки вони тримають у кишенях своїх коротких обтислих жакетиків. У кав’ярні й театрі вони закидають одну на другу високо, до колін, відкриті ноги й виразно ними мовчать. Це тим часом усе щодо однієї з міських особливостей. Я вже згадував про тутешню чорну рослинність. Окремої уваги заслуговує певний різновид чорної папороті, величезні пучки якої прикрашають вази в кожному місцевому помешканні та громадському закладі. Це якийсь майже жалобний символ, похоронний герб цього міста.
Стосунки в Санаторії з кожним днем стають усе нестерпніші. Нічого іншого тут не скажеш — ми потрапили в пастку. Від моменту мого приїзду, коли перед новоприбулим було створено деяку видимість гостинної запобігливості, керівництво Санаторію не завдає собі й найменшого клопоту, щоб у нас лишалася хоча б ілюзія певної опіки. Нас просто-таки покинуто напризволяще. Нікому немає діла до наших потреб. Я вже віддавна впевнився в тому, що дроти електричних дзвінків обриваються тут же над дверима й нікуди не ведуть. Обслуги не видно. Коридори вночі і вдень занурені в темряву й тишу. В мене сильне враження того, що ми єдині гості цього Санаторію, а таємничі і стримані гримаси, з якими покоївка зачиняє двері кімнат, заходячи або виходячи з них, — усього лише містифікація.
Іноді хочеться одні за одними широко повідкривати двері всіх кімнат і так залишити їх розчахнутими навстіж, аби викрити цю ницу інтригу, в яку нас утягнуто.
Проте я не зовсім упевнений у своїх підозрах. Часом пізньої ночі я бачу в коридорі Доктора Ґотарда — як він кудись поспішає слідом за покоївками в білому операційному халаті і з клізмою в руці. У таку квапливу мить його важко зупинити і приперти до стіни рішучим запитанням.
Якби не ресторація та цукерня в місті, можна було б умерти з голоду. Я досі не зміг допроситися другого ліжка. Про свіжу постіль немає мови. Слід визнати, що загальне послаблення вимог до побутової культури не оминуло й нас.
Лягти у ліжко в одязі й черевиках завжди було для мене як для людини цивілізованої чимось просто немислимим. А тепер я приходжу додому пізно, п’яний від сонливості, — в кімнаті півтемрява, фіранки на вікні тріпочуть від зимного повіву. Я непритомно валюся на ліжко й запорпуюся в перини. Так я сплю протягом цілих нерегулярних відтинків часу — днями, тижнями, мандруючи порожніми краєвидами сну, завжди в дорозі, завжди на стрімких гостинцях дихання, то легко і гнучко з’їжджаючи з лагідних схилів, то насилу спинаючись по вертикальній стіні хропіння. Досягнувши вершини, я поглинаю зором величезні виднокола скелястої та глухої пустелі сну. Котроїсь пори, в незнаному пункті, десь на раптовому повороті хропіння, я прокидаюся напівпритомний і ногами відчуваю батькове тіло. Він десь там лежить, згорнувшися клубком, маленький, мов кошеня. Я знову засинаю з відкритим ротом, і вся велетенська панорама гористого краєвиду хвилясто і велично тягнеться повз мене.
У крамниці батько розгортає напрочуд жваву діяльність, провертає оборудки, всю свою красномовність мобілізує на переконування клієнтів. Його щоки червоніють від збудження, очі блищать. У Санаторії він лежить тяжко хворий, як лежав протягом останніх тижнів удома. Ніяк не приховати вже того, що процес прискореними кроками наближається до фатального кінця. Батьків голос слабне, звертаючись до мене: «Ти мав би частіше бувати у крамниці, Юзефе. Продавці обкрадають нас. Ти ж бачиш — я вже не на рівні вимог. Лежу отут, хворіючи тижнями, а крамниця марнується, покинута напризволяще. Не було якоїсь пошти з дому?».
Я починаю жалкувати з приводу всієї затії. Важко назвати вдалою ідеєю те, що ми, ошукані гучною рекламою, вислали батька сюди. Час, повернутий назад… ну так, це гарно звучить, але що це, як виявляється, насправді? Чи тут отримують повновартісний ретельний час — той, що наче видобутий зі свіжого згортка, ще пахне новизною й фарбою? Цілком навпаки. Це дощенту зужитий, зношений іншими людьми час, протертий і в багатьох місцях дірявий, випрозорений, мов сито.
Нічого дивного, що цей час наче виблюваний — зрозумійте мене правильно, — час із других рук. Хай Бог милує.
І при цьому вся та надзвичайно брутальна маніпуляція з часом. Ті підступні інтриги, прокрадання з чорного ходу в його механізм, ризиковане копирсання в безпосередній близькості від його дражливих таємниць! Часом аж хочеться гримнути кулаком об стіл і загорлати: «Досить уже, геть від часу, час недоторканний, час не можна провокувати! Вам замало простору? Простір для людини, в ньому буяньте собі досхочу, йдіть перевертом, ходіть на головах, стрибайте із зірки на зірку. Але заради Бога — не чіпайте часу!».
З іншого боку — хіба можна вимагати від мене, щоб я сам розірвав угоду з Доктором Ґотардом? Хоч яке жалюгідне батькове існування, та все ж я його бачу, я біля нього, можу з ним розмовляти… Щиро кажучи, я зобов’язаний Докторові безмежною вдячністю.
Кілька разів я збирався відверто з ним поговорити. Але Доктор Ґотард невловний. Він якраз у ресторації, сповіщає покоївка. Я прямую туди, проте вона мене наздоганяє, щоб сказати, що помилилася, що Доктор Ґотард саме в операційній. Я кваплюся на другий поверх, розмірковуючи про те, які операції можуть отут проводитися, входжу до приймальні, й мені справді кажуть почекати. Доктор Ґотард вийде за хвилинку, він щойно закінчив операцію, миє руки. Я майже бачу його, низькорослого, як він сягнистими кроками міряє анфіладу шпитальних залів у розпанаханому халаті. Але що виявляється вже за мить? Доктора Ґотарда взагалі тут не було, й жодної операції тут не проводилося роками. Доктор Ґотард спить у себе в кімнаті, а його чорна борода стирчить з-під ковдри. Кімната наповнюється хропінням, ніби клубами хмар, які ростуть, громадяться, піднімаються над своїм Ґотардом[218] разом із його ліжком дедалі вище — велике патетичне вознесіння на хвилі харчання і здутої постелі.
218
На мій погляд, тут очевидна гра з географічною назвою Сен-Ґотард (найважливіший перевал у Швейцарських Альпах, 2106 метрів). — Прим. перекладача.