Страница 52 из 76
Другого ліжка не було. Від вікна тягнуло пронизливим холодом. У печі не палилося.
Не надто вони тут піклуються про пацієнтів, подумав я. Така хвора людина — і віддана протягам на поталу! І, здається, ніхто тут не прибирає. Товстий шар пилюки залягав на підлозі, вкривав нічну шафку з ліками та склянкою вихололої кави. У буфеті цілі стоси тістечок, а пацієнтам замість чогось їстівного дають лише чорну каву! Але в порівнянні із благами повернутого назад часу все це, звісно, дрібниця.
Я повільно роздягнувся і вліз до батькового ліжка. Він не прокинувся. Тільки його хропіння, що, мабуть, здійнялося зависоко, зійшло на октаву нижче, відмовляючись від попередньої декламаційної піднесеності. Воно зробилося чимось наче приватним, призначеним для власного вжитку. Я підіткнув навколо батька перину, захищаючи його наскільки міг від віконного протягу. Невдовзі я заснув коло нього.
Коли я прокинувся, в кімнаті стемніло. Батько, вже одягнутий, сидів при столі і пив чай, умочаючи в нього глазуровані сухарики. На собі він мав ще новий чорний костюм з англійського сукна, який він справив для себе останнього літа. Його краватка була зав’язана дещо недбало.
Побачивши, що я вже не сплю, батько з милим усміхом на своєму змарнілому від недуги обличчі сказав: «Я так зрадів, що ти приїхав, Юзефе. Яка несподіванка! Я почуваюся тут так самотньо. Щоправда, в моїй ситуації гріх нарікати, я ж уже пройшов і гірші моменти, тож якби хотілося витягнути facit[213] з усіх позицій… Але менше з тим. Уяви собі: першого ж дня мені тут відразу подали чудовий filet de boeuf[214] з грибочками. Це був просто пекельний шмат м’яса, Юзефе. Я застерігаю тебе з усіх сил — якби тобі коли-небудь збиралися подати filet de boeuf… Я й досі чую той вогонь у животі. І бігунка за бігункою… Я не міг ніяк собі дати з цим раду. Але я повинен повідомити новину, — провадив далі батько. — Тільки не смійся — я винайняв тут приміщення під крамницю. Отак. І я вітаю себе з цією ідеєю. Знаєш, я тут жахливо нудьгував. Ти собі й уявити не можеш, яка тут нудьга. А так я маю хоч би приємне заняття. Однак не науявляй собі ніяких розкошів. Звідки б їм узятися. Значно скромніше приміщення, ніж наш старий склад. Просто-таки будка в порівнянні з ним. У нашому місті я соромився б такої ятки, але не тут, де ми аж настільки мусили послабити наші старі претензії — чи не так, Юзефе?.. — Він гірко засміявся. — Отак і живемо».
Мені стало прикро. Я соромився батькового збентеження від того, що він ужив невідповідний вираз.
«Бачу, що ти сонний, — сказав батько за хвилину. — Поспи ще трохи, а потім навідаєш мене у крамниці, добре? Я кваплюсь якраз туди — побачити, як ідуть справи. Ти навіть уяви не маєш, як тяжко було взяти кредит, з якою недовірою вони тут ставляться до старих купців, до купців із серйозним минулим… Ти пам’ятаєш оте приміщення оптики на Ринку? То поруч із ним наша крамниця. Вивіски ще немає, але ти знайдеш. Там нелегко помилитися».
«Ви, тату, виходите без пальта?» — занепокоївся я.
«Та мені забули його покласти — уявляєш? — Я не знайшов його у валізі, але я й не дуже це відчуваю. Цей м’який клімат, ця солодка аура!..».
«Візьміть моє пальто, тату, — наполягав я. — Візьміть обов’язково».
Але батько вже надягав капелюх. Він махнув мені рукою й вийшов із кімнати.
Ні, я вже не хотів спати. Я почувався виспаним… і голодним. Не без приємності я згадав собі заставлений солодощами буфет. Я став одягатися з думкою, як зараз я догоджу собі всіма різновидами тих смаколиків. Першість я збирався надати пісочному печиву з яблуками, не забуваючи про начинений цукатами чудовий бісквіт, який я також бачив. Я завмер перед дзеркалом, щоб зав’язати краватку, але його поверхня, вигнута, ніби сфера, заховала моє відображення десь у глибині свого каламутного виру. Намарне я регулював відстань, то підходячи, то відступаючи — зі срібної пливкої імли не хотіло з’являтися жодне відображення. Треба сказати, щоб дали інше дзеркало, подумав я і вийшов з кімнати.
У коридорі було зовсім темно. Враження врочистої тиші підсилювала слабенька гасова лампа, що поблимувала на повороті синюватим вогником. У цьому лабіринті дверей, фрамуг і закамарків мені складно було відшукати вхід до ресторації. «Пройдуся до міста, — вирішив я зненацька. — Поїм десь у місті. Знайдеться ж там якась незла цукерня».
За брамою мене овіяло ваговитим, вологим і солодким повітрям цього незвичайного кліматичного реґіону. Хронічна сіризна аури поглибилася ще на кілька відтінків. День був наче загорнутий у жалобний креп.
Я не міг наситити погляду оксамитно-соковитою чорнотою найтемніших ділянок, гамою згаслої сіризни та плюшевого попелу, що тяглася пасажами приглушених тонів, зламаних натиском клавіш, — такий собі ноктюрн краєвиду. Щедре складчасте повітря залопотіло моїм обличчям, ніби м’яка плахта. Воно містило в собі мляву солодкість застояної дощівки.
Знову той шум чорних лісів, що повертався у себе, ті глухі акорди, що збурювали простори вже поза вловлюваною слухом шкалою! Я опинився в задньому дворі Санаторію й озирнувся на високі мури садиби головного, вигнутого підковою будинку. Усі вікна було зачинено чорними віконницями. Санаторій глибоко спав. Я проминув браму із залізних прутів. Поруч із нею була собача будка незвичайних розмірів — порожня. Мене знову ввібрав і пригорнув чорний ліс, крізь темноти якого я пересувався навпомацки, мов із заплющеними очима, ступаючи тихою глицею. Коли ледь розвиднілося, між деревами показались обриси будинків. Ще кілька кроків — і я вже був на просторій міській площі.
Дивна й оманлива схожість із Ринком нашого рідного міста! Як насправді схожі між собою всі ринки світу! Всюди ледь не ті самі будинки і крамниці!
Хідники були майже безлюдні. Жалобний і пізній напівблиск невизначеної пори дня сіявся з невиразно-сірого неба. Я без труднощів прочитував усі афіші й вивіски, а проте не здивувався б, якби мені сказали, що тепер глибока ніч! Лиш декотрі крамниці були відчинені. На інших було вже наполовину зсунуто жалюзі, їх поквапливо зачиняли. Туге і буйне повітря, повітря п’янке й багате, де-не-де поглинало краєвид частинами, ніби мокра губка, змивало по кілька будинків, ліхтар, шматок вивіски. Іноді було важко підняти повіки, що злипалися від дивної сонливості чи збайдужіння. Я став шукати заклад оптика, про який згадував батько. Він говорив про нього так, наче я знав його, маючи на увазі мою обізнаність у місцевій ситуації. Хіба він не знав, що я тут уперше? Безперечно, в голові його все плуталось. Але чого ще можна було сподіватися від людини, вже тільки наполовину реальної, що живе настільки умовним, відносним і обмеженим стількома застереженнями життям! Ніде правди подіти — треба було багато доброї волі, щоб визнати за нею хоча б якийсь різновид існування. Це був гідний співчуття життєвий сурогат, що постав лише завдяки загальній поблажливості, тому «consensusomnium[215]», з якого черпав свої мляві соки. Було зрозуміло, що тільки завдяки солідарному погляду крізь пальці, колективному заплющуванню очей на очевидну й разючу неспроможність такого стану, у тканині дійсності могла ще недовго утримуватися ця жалюгідна видимість життя. Найлегша незгода могла б її похитнути, найслабший повів скептицизму звалити. Чи міг Санаторій Доктора Ґотарда забезпечити їй оту тепличну атмосферу чемного сприяння, захистити від холодних віянь тверезості та критицизму? Лишалося тільки дивуватися, що за такого вразливого і проблемного стану речей батько примудрявся зберігати аж настільки непоганий вигляд.
Я зрадів, побачивши вітрину цукерні, заставлену бабками і тортами. Мій апетит ожив. Я відчинив засклені двері з табличкою «Морозиво» і зайшов до темного приміщення. У ньому пахло кавою та ваніллю. З глибини закладу вийшла панянка із уневиразненим сутінками обличчям і прийняла замовлення. Нарешті після такої довгої перерви я міг досхочу наїстися чудовими пончиками, вмочаючи їх у каву. У темряві, оточений танцем присмеркових закручених арабесок, я поглинав усе нові ласощі, відчуваючи, як вирування темряви втискається мені під повіки, крадькома захоплює мої нутрощі своєю теплою пульсацією, мільйонними роїннями лагідних дотиків. Урешті в цілковитій темряві тільки прямокутник вікна ще світився сірою плямою. Даремно я стукав ложечкою по столу. Ніхто не підходив, щоб отримати гроші за замовлення. Я лишив на столі срібну монету і вийшов на вулицю. У книгарні поруч іще світилося. Продавці займалися сортуванням книжок. Я запитав їх про батькову крамницю. Це від нас через одне приміщення, пояснили мені. Чемний хлопець навіть підбіг до дверей, щоб мені показати. Вхід було засклено, вітрина ще не готова, заслонена сірим папером. Уже від дверей я здивовано запримітив, що у крамниці повно покупців. Батько стояв за лядою й підсумовував, раз у раз наслинюючи олівець, позиції довгого рахунку. Пан, для якого він готував той рахунок, схилявся над лядою, посуваючи вказівний палець за кожною доданою цифрою, і впівголоса лічив. Інші відвідувачі мовчки спостерігали. Батько кинув на мене погляд з-над окулярів і сказав, притримуючи палець на позиції, де він затримався: «Тут тобі якийсь лист, он там на столі серед паперів» — і знову занурився в підрахунки. Тим часом продавці відкладали закуплений товар, загортали його і обв’язували шнурками. Полиці були ще тільки частково заповнені сукном. Більша їх частина була ще порожня.
213
F а с і t (лат.) — випадкова сума в рахунку, результат.
214
Яловиче філе (фр.).
215
C o n s e n s u s o m n i u m (лат.) — загальна згода.