Страница 44 из 76
Так поступово всі душі входили до темного апогею, на безсонячний бік життя, обрисів якого не бачив ніхто з живих. Усі лежали, мов мерці, з харчаннями і плачем, у той час як чорне затемнення глухим оловом придавлювало їхній дух. А коли вони врешті минули чорний Надір[182], той найглибший Оркус душ, коли у смертельному поті пробилися крізь його предивні півострови, міхи легень починали наливатись іншою мелодією, натхненним хропінням ростучи назустріч світанку.
Глуха густа темрява давила на землю, її шматки лежали забиті, мов чорні безвладні тварини з виваленими язиками, сходячи слиною з онімілих писків. Але якийсь інший запах, інший колір темряви звістував далеке наближення світання. Від отруєних ферментів нового дня темрява спухала, її фантастичне тісто росло, як на дріжджах, буяло в божевільних формах, переливалося понад високі корита і діжі, квапливо скисало в паніці, щоб світанок не заскочив її на цій розпусній плодовитості і навіки не прибив ці хворі надмірності, цих потворних дітей самозачаття, що виросли з хлібних цебрів ночі, мов демони, які хлюпаються парами в дитячих ванночках. Це хвилина, коли на найтверезішу безсонну голову протягом якоїсь миті находить сонна заморока. Тоді хворі, найсумніші й розірвані отримують свою мить розради. Хто знає, як довго триває момент, протягом якого ніч опускає завісу на все, що діється в її глибині, але цього коротенького антракту вистачає для зміни декорацій, для усунення всієї апаратури, для ліквідування великої забави ночі з її темною, фантастичною помпезністю. Прокидаєшся наляканий з відчуттям, що спізнився, і справді бачиш на обрії світлу смугу світанку і чорну консолідовану масу землі.
Мій батько йде в пожежники
У перші дні жовтня ми з матір’ю поверталися з літнього будиночка, розташованого в сусідньому департаменті, в лісистому басейні Солотвинки[183], пересиченому джерельним шемрінням тисячі струмків. Усе ще наповнені шелестом вільшини, пронизаної пташиними згуками, ми їхали у великій старій колясці, що виростала над нами здоровенною будою, мов темна розлога господа, — затиснуті між клунками, у глибокому, вистеленому оксамитом алькові, до якого карта за картою спадали крізь вікно кольорові шматки пейзажу, наче з повільно перетасовуваної колоди.
Під вечір ми виїхали на всіма вітрами провіяне плоскогір’я — велике і здивоване роздоріжжя цих країв. Небо над цим роздоріжжям було глибоке, із затамованим подихом, у своєму зеніті обернуте кольоровою розою вітрів. Тут була найвіддаленіша застава країни, останній поворот, за яким унизу відкривався розлогий і пізній краєвид осені. Тут був кордон, тут стояв давній струхлявілий прикордонний стовп зі стертим написом і гудів на вітрі.
Великі колеса заскреготали й загрузли в піску, балакучі миготливі шпиці замовкли, лише велика буда глухо стугоніла, тьмяно лопочучи в перехресних вітрах роздоріжжя, немов ковчег, що осів на пустирищі.
Мати сплатила мито, журавель застави зі скрипом піднявся, й коляска тяжко в’їхала в осінь.
Ми в’їхали в зів’ялу нудьгу велетенської рівнини, у споловіле і бліде вітровіння, яке тут, над жовтою далиною, відкривало свою благу та мляву безконечність. Якась пізня й неосяжна вічність підіймалася з вибляклих далей і віяла в незнане.
Мов у старому романі, зжовклі сторінки краєвиду ставали все блідішими та немічнішими — так, ніби мали скінчитись якоюсь великою й розвіяною пусткою. У тій розвіяній ніщоті, в тій жовтій нірвані[184] ми могли заїхати поза час і дійсність, назавжди залишитися в цьому краєвиді, в цьому теплому безплідному вітровінні — нерухомий диліжанс на великих колесах, загрузлий серед хмар на пергаменті неба, стара ілюстрація, забутий дереворит зі старосвітського роману з розсипаними сторінками — коли візник із останніх сил шарпонув віжки, виводячи коляску із солодкої летаргії тих вітрів, і повернув у ліс.
Ми в’їхали в густу і суху пухнатість, у тютюнову прив’ялість. Навколо зробилося затишно і брунатно, ніби в коробці сигар «Трабукос». У цьому кедровому півмороці повз нас тяглися сухі й духмяні, як сигари, стовбури дерев. Ми їхали, ліс темнішав усе більше, все ароматніше пахнув тютюном, поки нарешті не замкнув нас у собі, наче в сухому футлярі віолончелі, глухо настроюваної вітром. У візника не було сірників, щоб засвітити ліхтар. Коні, відсапуючи в темряві, знаходили шлях інстинктивно. Торохкотіння шпиць стало повільнішим і тихішим, обручі коліс котилися м’яко по запашній глиці. Мати заснула. Час минав без ліку, творячи у своєму проминанні дивні вузли та абревіатури. Темрява була непролазна, над будою ще лунав сухий шум лісу, як раптом ґрунт під копитами коней озвався твердю вуличної бруківки, коляска кудись повернула і спинилася. Вона була так близько до стіни, що ледь не черконула об неї. За дверцятами коляски мати намацала браму нашого дому. Візник вивантажував клунки.
Ми увійшли до великих розгалужених сіней. Там було темно, тепло і затишно, мов у старій порожній пекарні рано-вранці, вже після того, як загашено піч, або як пізньої ночі в лазні, де покинуті ванни і цебра вистигають у темряві й відмірюваній скрапуванням тиші. Цвіркун терпляче випорював із пітьми оманливі, мляво наметані шви світла, від яких не ставало світліше. Навпомацки ми знайшли сходи.
Коли ми досягли рипучого підвищення на повороті, мати сказала: «Прокинься, Юзефе, ти падеш з ніг, ще лиш кілька сходинок».
Але, знепритомнілий від сонливості, я міцніше пригорнувся до неї й заснув остаточно.
Пізніше я ніколи не міг дізнатися від матері, скільки реального було в тому, що я побачив згаданої ночі крізь заплющені повіки, зморений тяжким сном, постійно западаючи в глуху непритомність, а скільки — виплодом моєї уяви.
Там була якась велика суперечка між батьком, матір’ю та Аделею, головною героїнею тієї сцени, суперечка засадничого значення, як я здогадуюся нині. Якщо я намарне силкуюся розгадати її зміст, який постійно кудись вислизає, то винні в цьому, безумовно, прогалини моєї пам’яті, сліпі плями сну, що їх я намагаюся заповнити домислом, підміною, гіпотезою. Безвладний і непритомний, я знову й знову відпливав у глухе незнання, в той час як на закриті повіки зіходив повів зірчастої ночі, розіп’ятої у відчиненому вікні. Ніч дихала чистим пульсуванням і раптом скидала прозору заслону зірок, з висоти зазираючи в мій сон своїм старим і вічним обличчям. Промінь далекої зірки, заплутаний у моїх віях, розливався сріблом по сліпому білку ока, і крізь щілини в повіках я бачив кімнату у світлі свічки, зануреної в безлад золотих ліній та зиґзаґів.
Можливо й таке, що ця сцена відбулась іншого разу. Багато що свідчить про те, що її свідком я став значно пізніше — котрогось із днів, коли, зачинивши крамницю, ми з матір’ю та продавцями повернулися додому.
На порозі нашого дому мати скрикнула зі здивування і захвату, продавці ж заніміли в осяянні. На середині кімнати стояв прегарний мосяжний лицар, справжнісінький святий Юрій, увипуклений панциром, золотими пластинками нараменників, усім дзвінким обладунком начищених до блиску золотих бляшок. З подивом і радістю я розпізнав під важким преторіанським[185] шоломом настовбурчені вуса й наїжачену бороду батька. Обладунок здіймався хвилею на його збурених грудях, мосяжні кільця дихали шпаринами, мов тіло велетенської комахи. Звеличений зброєю, весь у блиску золотої бляхи, батько нагадував архістратига небесних сил.
«На жаль, Аделю, — казав батько, — ти ніколи не розуміла речей вищого порядку. Завжди і всюди ти перекреслювала мої починання вибухами бездумної люті. Але нині, закутий у панцир, я глузую з твоїх лоскотань, якими ти доводила мене, беззахисного, до розпачу. Безсила злоба схиляє нині твій язик до жалюгідної красномовності, простацтво й неперебірливість якої чудово поєднуються з тупістю. Повір, що мене вона сповнює самим лише співчуттям і сумом. Позбавлена шляхетного польоту фантазії, ти аж палаєш несвідомою заздрістю до всього, що виходить понад межі пересічності».
182
Н a д і р (з араб.) — точка небесної сфери, що протилежна зеніту.
183
С о л о т в и н к а — річка, ліва притока річки Віслок.
184
Н і р в а н а (з санскр.) — в буддизмі стан, який унеможливлює наступне народження і полягає в безсмерті та найвищому блаженстві; або — динамічний стан, в якому істота, вільна від незнання, пристрасті та вчинків, здійснених у попередньому втіленні, діє на добро всьому живому — поняття, яке стало популярним в Європі у XIX столітті головно завдяки працям Шопенгауера; тут у значенні: забуття, розсіяння, розчинення.
185
П р е т о р і а н и — охоронці римських зверхників періоду республіки; згодом імператорська гвардія, розпущена у IV ст. н. е.