Страница 30 из 76
Я відкрив її — й переді мною замиготіло барвами світів, вітром неосяжних просторів, панорамою рухливих обріїв. Ти крокував нею, сторінка по сторінці, тягнучи за собою той шлейф, зітканий з усіх зон і кліматичних типів. Канада, Гондурас, Нікарагуа, Абракадабра, Гіпорабундія… Я зрозумів Тебе, Господи. Усе це було пагонами Твого багатства, першими-ліпшими словами, які Тобі сказалися. Сягнувши рукою до кишені, Ти, ніби жменьку ґудзиків, показав мені можливості, що рояться в Тобі. Тобі не йшлося про точність, і Ти говорив, що слина на язик принесе. Ти міг так само мовити «Панфібрас і Галеліва» — й повітря затріпотіло б серед пальм незліченними папугами, а небо, як велетенська, у сотні разів побільшена, роздута до самого дна сапфірна троянда, показало б осяйну сутність — павичеве Твоє око, з довгими віями і вразливе — й замерехтіло б яскравим стрижнем Твоєї мудрості, заблиснуло б супербарвою, завіяло б суперароматом. Ти хотів мене засліпити, Господи, похизуватися, кокетнути зі мною, бо ж і Ти маєш хвилини марнославства, коли сам собою захоплюєшся. Як я люблю ці хвилини!
Як же тебе принижено, Франце Йосифе І з усім твоїм євангелієм прози! Намарне твої очі шукали мене. Урешті я знайшов тебе. Ти також був у тому натовпі — але який маленький, позбавлений трону і сірий. Ти маршував з усіма іншими в пилюці гостинця слідом за Південною Америкою, перед Австралією, співаючи з іншими: Осанна!
Я став адептом нового Євангелія. Потоваришував із Рудольфом. Я захоплювався ним, невиразно відчуваючи, що він тільки знаряддя, що книга призначена для когось іншого. По суті справи він був, здавалося, тільки її вартовим. Він упорядковував, наклеював і відклеював, замикав на ключ у шафу. Власне кажучи, він був сумний, як усякий, хто знає, що його убуватиме, а мене побільшає. Він був наче той, який прийшов простувати шляхи Господні[121].
Я мав багато підстав думати, що ця книга була призначена для мене. Багато знаків свідчило про те, що вона зверталася до мене — як спеціальна місія, послання й особисте доручення. Я розпізнав це вже хоча б із того, що ніхто не почував себе її власником. Навіть Рудольф, який радше її обслуговував. Щиро кажучи, вона була йому чужа. Він нагадував недбалого й лінивого слугу на панщині обов’язку. Часом його серце заливала гіркотою заздрість. Внутрішньо він бунтував проти своєї ролі ключника, якому скарб не належав. Із заздрістю він поглядав на відблиски далеких світів, що тихою гамою кольорів мандрували моїм обличчям. Лише відбиті від нього, доходили до Рудольфа відблиски тих сторінок, у яких його душа не отримала участі.
Якось я бачив ілюзіоніста. Він стояв на естраді — худий, видний зусібіч — і демонстрував циліндр, показуючи всім його порожнє і біле дно. Таким чином забезпечивши свій фокус від усіляких сумнівів та підозр у шахрайських маніпуляціях, він паличкою накреслив у повітрі свій заплутаний чарівний знак і почав тут-таки, з надмірною докладністю та наочністю тією ж паличкою тягнути з циліндра паперові барвисті стрічки — ліктями, сажнями, а врешті й кілометрами. Кімната наповнювалася тією кольоровою шелесткою масою, яснішала у сторазовому її примноженні від запіненого і легкого промокального паперу, від світлого нагромадження, а він не припиняв тягнути той нескінченний звиток, не зважаючи на вражені голоси, сповнені захопленого протесту, екстатичних вигуків, спазматичних плачів, аж урешті ставало ясно, мов на долоні, що йому це обходиться задарма, що він черпає цей надлишок не з власних запасів, що просто йому відкрилися надземні джерела, не залежні від людських рахуб і вимірів.
Тоді хтось, кому судилося вловити глибший сенс тієї демонстрації, вирушав додому замислений і внутрішньо просвітлений, доглибно пронизаний істиною, що ввійшла в нього: Бог незліченний…
Тут можна коротко розвинути паралель між Александром Великим і моєю особою. Александр Великий був чутливий на аромати країн. Його ніздрі прочували нечувані можливості. Він був один із тих, над чиїм обличчям Бог провів долонею уві сні, тож вони знають і те, чого не знають, наповнюються здогадами та підозрами, а крізь заплющені повіки їм увижаються відблиски далеких світів. Проте він сприйняв Божі натяки надто дослівно. Будучи людиною дії, тобто мілкого духу, він визначив собі свою місію як послання завойовника світу. Його груди сповнювала та ж невситимість, що й мої, такі ж зітхання розпирали їх, увіходячи в його душу, обрій за обрієм, краєвид за краєвидом. У нього не було нікого, хто спростував би його помилку. Навіть Арістотель[122] не розумів його. Він так і помер у розчаруванні, хоч і здобув увесь світ, — засумнівавшись у Богові, який постійно йому вислизав, і в Його дивах. Його портрет прикрашав монети і марки всіх країн. За кару він став Францом Йосифом своїх часів.
Я хотів би дати читачеві бодай приблизне уявлення, чим на той час була книга, на сторінках якої заповідались і укладались остаточні справи тієї весни. Невимовний, неспокійний вітер ішов блискучими рядами тих марок, задекорованою вулицею прапорів і гербів, енергійно розгортаючи емблеми та вимпели, здійняті хвилею в тиші із забитим подихом, в тіні хмар, що загрозливо виростала над обрієм. Потім на порожній вулиці раптово з’явилися перші герольди в урочистих строях, з червоними пов’язками на раменах, лискучі від поту, безпорадні, переповнені почуттям обов’язку та самовідданістю. Вони подавали мовчазні знаки, глибоко зворушені й урочисто-поважні, а вулиця вже тьмянішала від демонстрації, що наближалася, з усіх провулків насувало тисячоноге човгання колон. Це була велетенська маніфестація країн, універсальний першотравень, монстр-парад світів. Світ маніфестував тисячею немов до присяги піднесених рук, прапорів і штандарів, стверджував тисячею голосів, що не на боці Франца Йосифа І, а когось, хто значно, значно більший. Над усім хвилювався яскраво-червоний, замалим не рожевий, колір, невимовний, визвольний колір ентузіазму. Із Сан-Домінго, Сан-Сальвадора та Флориди надходили задихані і темпераментні делегації, всі в убраннях малинової барви, і віталися черешневої барви котелками, з-під яких по двоє-троє вилітали галасливі щиглики. Лискучий вітер радісно вигострював на льоту спалахи труб, м’яко і безсило обтріпував обриси інструментів, що на всіх поворотах ронили тихі пучки електричних іскор. Незважаючи на з’юрмлення й багатотисячну ходу, все дотримувалося порядку, велетенське рев’ю розгорталося за планом і в тиші. Бували моменти, в які прапори, що гарячими ґвалтовними хвилями спадали з балконів і звивались у розрідженому повітрі амарантовими згортками, ґвалтовним і тихим трепетом, намарним злетом ентузіазму, раптом завмирали мов за командою — й уся вулиця ставала червоною, яскравою, повного мовчазної тривоги, в той час як у потьмянілій далині уважно відраховувалися глухі салюти канонади, всі сорок дев’ять детонацій у сутінковому повітрі.
Потім обрій раптово хмуриться, ніби перед весняною бурею, лиш яскраво блищать інструменти оркестрів, і в тиші стають чутними гуркотіння стемнілого неба, шум далеких просторів, а в цей час від поблизьких садів напливає густими порціями запах черемхи — й беззахисно вибухає, розноситься і невимовно навсібіч розпросторюється.
Аж певного дня наприкінці квітня передполудень був сірий і теплий, люди йшли, втупившись у землю перед собою, завше у той квадратний метр вологої землі попереду, й навіть не відчували, що збоку від них — дерева парку, чорні розгалужені силуети, які в різних місцях репають солодкими роз’ятреними ранами.
121
Тобто звістувати і готувати пришестя Бога, ним не будучи (див. Ісайя 40: 3).
122
А р і с т о т е л ь був учителем Александра в роки його молодості.